Таємна зброя : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— О, мадам Розе!

Коли вона пішла, я мало не розреготалася, подумавши, що ледве не запропонувала їй горнятко чаю (треба було б пошукати якесь ненадщерблене). Іноді я не здаю собі справу про те, з ким говорю. Лише коли йду у дім якоїсь пані, то стримуюсь і розмовляю, як служниця. Мабуть, це тому, що у себе вдома я не є нічиєю служницею, або тому, що мені здається, що я досі живу в нашому флігелі на три кімнати, як тоді, коли ми з Жоржем працювали на фабриці і не знали нужди. Либонь, через те, що сварю бідного Мінуша, який цюняє під плитою, мені здається, що я також пані, як мадам Розе.

Коли я вже збиралась зайти у дім, у мене мало не зісковзнув з ноги черевик. Я◦відразу ж сказала: «Цур нас та й далі од нас!» — і натисла на дзвінок.

Вийшов пан із сивими бакенбардами, як у театрі, і сказав, щоб я зайшла. То було величезне помешкання, де пахло восковою мастикою. Пан із бакенбардами був дворецьким, і від нього пахло росним ладаном.

— Нарешті, — сказав він і притьмом повів мене коридором до службових кімнат. — Наступного разу дзвоніть у ліві двері.

— Мадам Розе нічого мені не сказала.

— Та де ж пані думатиме про такі речі. Алісо, це мадам Франсіне. Дайте їй фартух.

Аліса відвела мене в свою кімнату за кухнею (і то якою кухнею!) і дала мені занадто великий фартух. Схоже, Мадам Розе доручила їй пояснити мені все, та попервах, почувши про собак, я подумала, що це помилка, і витріщилася на Алісу, на бородавку, яку Аліса мала нижче носа. Все, що я змогла побачити, коли ми проходили через кухню, було таким розкішним і сяючим, що одна думка бути тут цієї ночі, протирати кришталь і викладати на таці лагоминки, які їдять у таких домах, видалась мені кращою, ніж піти до театру чи поїхати за місто. Либонь, саме тому попервах я не дуже добре зрозуміла про собак і витріщилася на Алісу.

— Еге ж, — сказала Аліса, яка була бретонкою, і це відразу по ній було видно. — Пані так сказала.

— Але ж як? А◦той пан з бакенбардами не може зайнятися псами?

— Пан Родолос — дворецький, — сказала Аліса з благоговінням.

— Гаразд, як не він, то хтось інший. Не розумію, чому я.

Нараз Аліса зробилася зухвалою.

— А◦чому ні, мадам..?

— Франсіне, до ваших послуг.

— …мадам Франсіне? Це неважка робота. Найгірший — Фідо, панночка Люсьєнн дуже його розпестила…

Вона пояснювала, знову люб’язна, як галярета.

— Постійно давайте йому цукор і тримайте на колінах. Мсьє Бебе також його псує, коли приходить, так його балує… Зате Медор дуже чемний, а Фіфін не вилізе зі свого кутка.

— Отже, — сказала я, ще не оговтавшись від здивування, — собак багато.

— Еге ж, багатенько.

— І це в квартирі! — сказала я, не годна приховати свого обурення. — Не знаю, що ви подумаєте, пані…

— Панна.

— Вибачте. Та у мої часи, панно, собаки жили на псарнях, і я знаю, що кажу, бо ми з покійним чоловіком мали дім поруч із віллою мсьє… — Та Аліса не дала мені пояснити. Не те, щоб вона щось сказала, але було видно, що її бере нетерплячка, а я це в людях помічаю одразу. Я◦замовкла, і вона стала говорити мені, що мадам Розе обожнює псів, а пан потурає усім її примхам. А◦тут ще їхня дочка успадкувала таку саму схильність.

— Панночка схибнулася на Фідо і точно купить сучку тієї самої породи, аби у них були цуценята. Їх тільки шість: Медор, Фінфін, Фідо, Манюня, Чау і Ганнібал. Найгірший — це Фідо, панночка Люсьєнн його надто розбалувала. Чуєте? Це точно він гавкає у вестибюлі.

— А◦де мені треба буде їх пильнувати? — запитала я із безтурботним виглядом, аби Аліса не подумала, що я почуваюся ображеною.

— Мсьє Родолос проведе вас у собачу кімнату.

— То собаки мають кімнату? — спитала я якомога природніше. Насправді Аліса не була винною, але мушу сказати правду: я би просто тут надавала їй ляпасів.

— Ясно, що мають свою кімнату, — сказала Аліса. — Пані хоче, щоб собаки спали кожен на своїй підстилці, і для них облаштували окрему кімнату. Ми принесемо вам стілець, щоб ви могли сидіти і пильнувати їх.

Я◦як могла зав’язала фартух, і ми вернулися на кухню. Якраз у ту мить розчинилися інші двері, й увійшла мадам Розе. На ній був синій шляфрок із білою хутряною облямівкою, а на лиці — густий шар крему. Вона була схожа на торт, вибачте на слові. Але була дуже люб’язною, і було видно, що, забачивши мене, вона мов гору скинула з плечей.

— А, мадам Франсіне. Аліса, мабуть, уже вам пояснила, про що йдеться. Може, пізніше ви зможете допомогти з чимось легким: витирати келихи чи щось таке, але головне — щоби мої скарби сиділи тихо. Вони чарівні, але не вміють бути разом, а понад усе самі; відразу ж гризуться, а я не можу допустити думки, що Фідо кусатиме бідного Чау, або що Медор… — вона понизила голос і підійшла трохи ближче. — А◦ще вам треба буде дуже пильнувати Манюню, це померанський шпіц з прегарними очима. Мені здається, що… момент наближається… і я не хотіла би, щоб Медор чи Фідо… ви ж розумієте? Завтра я накажу відвезти її в наш заміський будинок, але хочу, аби до того з неї не спускали ока. Бо де ж її тримати, як не з іншими собаками у їхній кімнаті. Бідна крихітка, така ласкава! Я◦не могла би відігнати її від себе цілий вечір. Побачите, вони не завдадуть вам багато клопоту. Навпаки: вам буде потішно бачити, які вони тямущі. Час від часу я приходитиму подивитися, як ідуть справи.