— Того, що ти забув мені сказати, — відповідаю я, добряче вжалений. Ця дика мавпа ще здатна… (Треба буде поговорити з Делоне, було би прикро, якби одна така необережна заява звела нанівець добру критичну роботу, яка… Наприклад, червона сукня Лен, — каже Джонні. У кожному разі треба використати все нове, що почую цієї ночі, і включити його у наступне видання; було б непогано. Наче відгонив псом, — каже Джонні, — і це — єдине, чогось варте у тій платівці. Так, уважно слухати і швидко діяти, бо в руках інших людей ці ймовірні спростування могли би мати прикрі наслідки. І урна посередині, найбільша, повна голубуватого пороху, — каже Джонні, — і така схожа на пудреницю, яку мала моя сестра. — Поки йдеться тільки про галюцинації, найгірше буде, коли він стане спростовувати базові ідеї, естетичну систему, яка стільки похвал… — А◦крім того, jazz-cool — це зовсім не те, що ти написав, — каже Джонні. Увага!)
— Як це — не те, що я написав? Джонні, звісно, усе змінюється, але ще пів року тому…
— Пів року тому, — каже Джонні, злазить із парапету і, зіпершись на нього ліктями, підпирає руками голову. — Six month ago. Ах, Бруно, що я міг би зіграти зараз, якби хлопці були зі мною… До речі: ти дуже дотепно написав про сакс і секс, чудова гра слів. Six month ago. Six, sax, sex. Справді чудово, Бруно. Бісова ти душа, Бруно.
Я◦йому не казатиму, що його розумовий розвиток не дає зрозуміти, що ця невинна гра слів таїть у собі доволі глибоку систему ідей (Леонард Фізер був точнісінько такої думки, коли я пояснив це йому в Нью-Йорку), і що параеротизм джазу еволюціонує з часів washboard[19] тощо. І як завжди, мене нараз розвеселяє думка, що критики значно потрібніші, ніж я сам готовий визнати (в приватних розмовах, у тому, що тут пишу), бо творці, уся їхня проклята вервечка — від композитора і до Джонні, — не здатні зробити діалектичні висновки зі своєї творчості, постулювати засади і трансцендентність того, що вони пишуть чи грають. Треба пам’ятати про це в моменти депресії, коли я шкодую, що є лише критиком.
— Зоря називається Полин, — каже Джонні, і раптом я чую інший його голос, голос, який у нього буває, коли… Як це сказати, як описати Джонні, коли він на своєму боці, знову самотній, вже не тут? Занепокоєний, я злізаю з парапету і дивлюся на нього зблизька. Зоря називається Полин, і що тут вдієш.
— Зоря називається Полин, — каже Джонні, звертаючись до своїх долонь. — Її уламки будуть розкидані на площах великого міста. Півроку тому.
Хоча ніхто мене не бачить, хоча ніхто про це не дізнається, я знизую плечима для зірок (зоря називається Полин). Ми повертаємось до вічного «Я◦це граю завтра». Зоря називається Полин, її уламки будуть розкидані півроку тому. На площах великого міста. Він вже не тут, він вже далеко. А◦в мене очі налиті кров’ю — просто тому, що він нічого не схотів мені сказати про мою книжку. І я насправді не знаю, що́ він думає про книжку, яку тисячі його фанів читають двома мовами (а незабаром читатимуть трьома, бо вже говорять про іспанське видання — схоже, в Буенос-Айресі грають не тільки танго).
— То була пречудова сукня, — каже Джонні. — Ти не уявляєш, як вона личила Лен, та буде краще, як я поясню тобі це за скляночкою віскі, якщо в тебе є гроші. Деде залишила мені лише триста франків.
Він сардонічно сміється, дивлячись на Сену. Начебто він не зумів би роздобути собі випивку і марихуану. Він починає пояснювати мені, що Деде дуже добра (про книжку — ані слова), що робить вона це через доброту, але, на щастя, є добрий друзяка Бруно (який написав книжку, та байдуже), тож ліпше було б піти в кав’ярню в арабському кварталі, де людині завше дають спокій, коли бачать, що вона якось пов’язана із зорею на ім’я Полин (це думаю я, коли ми заходимо в кафе з боку Сен-Северина, а на годиннику друга ночі — саме та пора, коли моя дружина зазвичай прокидається і репетирує те, що скаже мені за ранковою кавою). Так буває з Джонні, так ми п’ємо жахливий дешевий коньяк, так замовляємо ще по одному і почуваємось такими задоволеними. Але про книжку ні слова, тільки пудрениця у формі лебедя, зоря, обривки предметів, що проходять через обривки фраз, обривки поглядів, обривки посмішок, краплі слини на столі та склянці (на Джонніній склянці). Так, бувають моменти, коли мені хочеться, щоб він уже був мертвий. Гадаю, багато хто на моєму місці думав би так само. Та як змиритися з тим, що Джонні помре, забравши із собою те, що не хоче сказати мені цієї ночі, що й після смерті він і далі гнатиметься, далі утікатиме (я вже не знаю, як це все писати), навіть якщо мені це коштуватиме спокою, кафедри, того авторитету, який забезпечують неспростовні судження й очолювання похоронних процесій.
Час від часу Джонні припиняє барабанити пальцями по столу, дивиться на мене, робить якийсь непояснимий жест і знову починає барабанити. Господар кав’ярні знає нас іще з тих часів, коли ми приходили сюди з одним арабським гітаристом. Бен Айфа вже давно хотів би піти спати, крім нас у цій брудній корчмі, пропахлій перцем і смаженими на смальці пиріжками, нікого немає. Я◦також падаю з ніг, але мене втримує гнів, глуха злоба — не супроти Джонні, це радше схоже на те, коли весь вечір займаєшся коханням і відчуваєш потребу прийняти душ, аби вода змила те, що починає робитися затхлим, занадто явно виставляти напоказ те, що спочатку… А◦Джонні вперто відбиває ритм на столі, інколи щось мугиче, майже не дивлячись на мене. Цілком можливо, що він уже нічого не скаже про книжку. Ним кидає то в один, то в інший бік: завтра буде якась жінка, якась нова халепа, якась поїздка. Наймудріше було б нишком поцупити у нього те англійське видання і для цього поговорити з Деде, попросити її про послугу в обмін на стільки інших. Яким безглуздим є цей неспокій, ця майже лють. Не варто було сподіватися якогось ентузіазму з боку Джонні; насправді мені й на думку ніколи не спадало, що він читатиме цю книжку. Я◦дуже добре знаю, що в книжці не сказано правди про Джонні (але не сказано й брехні), вона обмежується музикою Джонні. Через тактовність, через добре ставлення до нього я не хотів відверто показувати його невиліковну шизофренію, мерзенне тло наркотиків, сумбурність цього жалюгідного життя. Я◦взявся показати головне, заакцентувати увагу на тому, що справді має значення — на незрівнянному Джонніному мистецтві. Що ще я міг сказати? Та, мабуть, саме тут він мене дожидає, як завжди чигаючи на щось у засідці, присівши перед одним із тих своїх абсурдних стрибків, з яких усі ми виходимо травмованими. І саме тут він, либонь, вижидає мене, щоб спростувати всі естетичні підвалини, на яких я заснував кінцеву правду його музики, солідну теорію сучасного джазу, яка принесла мені стільки похвальних слів повсюди.
Та якщо чесно: яке мені діло до його життя? Мене непокоїть тільки одне — що він і далі викидатиме ці коники, за якими я не можу встежити (скажімо — не хочу стежити), і врешті спростує висновки моєї книжки. Що десь бовкне, що мої твердження хибні і його музика — щось зовсім інше.
— Послухай, допіру ти сказав, що у книжці чогось бракує.
(Тепер — увага!)
— Чогось бракує, Бруно? А, так, я сказав, що чогось бракує. Бачиш, це не лише червона сукня Лен. Це… Може, насправді це урни, Бруно? Вчора я знову їх бачив, цілісіньке поле, але вони вже не були повністю закопані у землю. На деяких були написи й малюнки: велетні в шоломах, як в кіно, і з величезними дубцями в руках. Це жахливо — блукати поміж тих урн і знати, що нікого вже нема, що я один тиняюсь серед них, чогось шукаючи. Не журися, Бруно, то нічого, що ти забув про все це написати. Але ти, Бруно, — він підносить догори штивний палець, — забув написати про мене.
— Облиш, Джонні.
— Так, про мене, Бруно, про мене. І не твоя провина, що ти не зміг написати те, чого я також не можу зіграти. Коли ти там кажеш, що моя справжня біографія написана в моїх платівках, я знаю, що ти справді так думаєш, до того ж це дуже гарно звучить, але це не так. І якщо я сам не зумів зіграти, як треба, зіграти те, чим я є насправді… то хіба можна чекати від тебе чудес, Бруно. Душно тут всередині, ходімо звідси.
Я◦виходжу за ним на вулицю, ми бредемо, доки в одному з провулків за нами не ув’язується білий кіт, і Джонні надовго спиняється, щоб його погладити. Гаразд, годі, на площі Сен-Мішель я піймаю таксі, відвезу його в готель, а потім поїду додому. Зрештою нічого страшного не сталося; якоїсь миті я злякався, що Джонні розробив таку собі антитеорію моєї книжки і випробовує її на мені, перед тим як чимдуж роздзвонити її повсюди. Бідолашний Джонні, що гладить білого кота. Насправді, єдине, що він сказав — що ніхто нічого ні про кого не знає, а це не новина. Кожна біографія приймає це як самоочевидне і далі триває, чорт забирай. Ходімо, Джонні, ходімо додому, бо вже пізно.
— Не думай, що річ лише в цьому, — каже, раптово випрямляючись, Джонні, немов прочитавши мої думки. — Є ще Бог, любий мій. Ось тут ти дав маху.
— Ходімо, Джонні, ходімо додому, вже пізно.
— Є те, що ти і такі самі, як мій друзяка Бруно, називають Богом. Тюбик зубної пасти зранку — це вони називають Богом. Помийне відро — це вони називають Богом. Страх ґиґнути — це вони називають Богом. І тобі стало совісті змішати мене з цим лайном, ти написав, що моє дитинство, моя сім’я, бозна-яка родова спадковість… Ціла купа тухлих яєць, і ти серед них квокчеш, дуже вдоволений своїм Богом. Не треба мені твого Бога, він ніколи не був моїм.
— Я◦тільки сказав, що негритянська музика…
— Не треба мені твого Бога, — повторює Джонні. — Чому ти мені його нав’язав у своїй книжці? Я◦не знаю, чи є Бог, я граю свою музику, творю свого Бога, не потрібні мені твої вигадки, залиш їх для Махалії Джексон[20] чи Папи Римського, і ти негайно забереш це зі своєї книжки.
— Якщо ти наполягаєш, — кажу я, аби щось сказати. — У другому виданні.
— Я◦такий самотній, як цей кіт, значно самотніший, бо я це знаю, а він ні. От зараза, він подряпав мені руку. Бруно, джаз — це не лише музика, а я — не лише Джонні Картер.
— Саме це я і хотів сказати, коли написав, що іноді ти граєш, немовби…
— Немовби на мене срачка напала, — каже Джонні, і вперше за ніч я відчуваю, що він розлютився. — Вже й сказати нічого не можна, ти відразу перекладаєш це на свою паскудну мову. Якщо під час моєї гри ти бачиш ангелів, це не моя вина. Якщо інші роззявляють рота і кажуть, що я досяг досконалості, це не моя вина. А◦найгірше те — і про це ти справді забув сказати у своїй книжці, Бруно, — що я нічого не вартий, що те, що я граю, і те, що люди мені аплодують, нічого не варте, насправді нічого не варте.
Дійсно надзвичайна скромність, та ще й о цій нічній порі. Цей Джонні…
— Як тобі пояснити? — кричить Джонні, хапаючи мене за плечі і термосячи з боку в бік. («La paix!»[21] — кричать із вікна). — Питання не в тому, більше музики чи менше музики, не в тому річ… Наприклад, є ж різниця між тим, жива Бі чи мертва. Те, що я граю — це мертва Бі, розумієш? А◦я хочу, я хочу… І через це я іноді топчу свій саксофон, а люди думають, що це з перепою. Звісно, я справді завжди п’яний, коли це роблю, бо, як би там не було, сакс коштує купу грошей.
— Ходімо сюди. Я◦візьму таксі і відвезу тебе в готель.
— Ти — сама доброта, Бруно, — глузує Джонні. — Друзяка Бруно занотовує в своєму записнику все, що йому кажеш, крім того, що важливе. Ніколи не думав, що ти можеш все так переплутати, доки Арт не дав мені ту книжку. Спочатку мені здалося, що ти говориш про когось іншого, про Ронні чи Марселя, та потім — Джонні те, Джонні се, тобто йшлося про мене, і я спитав себе: хіба це я? Там і про мене в Балтіморі, і про Бердленд, і про те, що мій стиль… Послухай, — додає він майже холодно, — не те, щоб я не розумів, що ти написав книжку для публіки. Це прекрасно, і з усім, що ти написав про мою манеру гри і моє відчуття джазу, я абсолютно згоден. Навіщо нам і далі сперечатися про книжку? Сміття у річці, он та соломинка, що плаває при березі, — це твоя книга. А◦я — он та інша соломинка, а ти — ось та пляшка, що пропливає, погойдуючись. Бруно, я помру, так і не знайшовши… не знайшовши…
[19] Пральна дошка (англ.), яку використовували як інструмент у джазі.
[20] Махалія Джексон (1911–1972) — видатна американська співачка, виконавиця ґоспелу.
[21] Тихіше! (фр.).