Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На цьому ступені злагодженості нація є політією. Проте збіг цих двох концептів не обов’язково відбувається. Тут можливі три ситуації. Відповідність між політією й нацією може бути якщо не ідеальною, то принаймні майже задовільною. Націю можна розбити на кілька політій. Нація може бути частиною багатокультурної політії. Ці три види ситуації зустрічаються в Європі: Франція та Англія (причому Англія менш чистий приклад: Велика Британія включає також шотландців, валлійців й ірландців, але Англія домінує у Великій Британії) досить добре відповідають першій ситуації. Італія та Німеччина — другій. Швейцарія та імперія Габсбургів — третій.

Як спільнота, чиста нація була б культурно однорідною політією. Членам нації потрібні якісь ознаки, щоб упізнавати один одного. Одна з головних ознак — це вочевидь мова, адже вона водночас культурна й розрізнювальна. Оскільки мову людина набуває після народження, то можна взяти за ознаку й походження, яке визначається за народженням. Проте вибір тієї чи тієї з них може вести до неоднакового ідеологічного розвитку, адже мова розвивається в націоналістичну культуралістичну ідеологію, а походження — в расистську націоналістичну ідеологію.

Нація як морфологія існує в розмаїтті: в Європі є нації, проте немає якоїсь європейської нації. Спільнота націй — це максимальний культурний ареал. Але сам ареал, той, що означує якусь групу населення, ареал усіх тих, хто здобули від нього своє означення людини і можуть стати публікою та аудиторією, не повинен бути якоюсь групою, тобто якоюсь політією й відповідно імперією. Якби ареал утворив політію, то ми мали б китайську ситуацію, де важливий рівень реальності найменш уособлений, той, який робить кожного китайця китайцем, а не поділяє їх на пекінців, кантонців, шан-хайців чи сичуаньців. Ці провінційні рівні реальності могли б стати націями, якби Китай розвивався шляхом Європи. Говорити про «китайську націю» некоректно, якщо цей вислів уживати в контексті, де фігурують також англійська, французька, італійська чи інші нації. Цей вислів виправдовує себе тільки в римському та середньовічному вжитку, коли нація означає тих, хто «народилися разом», а це «разом» може бути малесеньким кантоном або максимальним культурним ареалом. У цьому розпливчастому сенсі термін «нація» застосовується до будь-якого культурного рівня реальності понад сім’єю та сусідською громадою. У технічному й морфологічному сенсі нація відповідає виключному й точному рівню. Можна шкодувати, що одне й те саме слово вживається й у розпливчастому, й у точному сенсі, але морфологічний ужиток вийшов із розпливчатого, коли європейській історії знадобилося виділити якийсь один рівень реальності з-поміж інших. Для того щоб уможливити виняток, потрібен був не-випадковий збіг між політією та культурою або принаймні щоб намір забезпечити їхній збіг зовсім не видавався безглуздим. Ця умова вимагає часу й стабільності не тільки для культурного поділу, а й для політій. Відсутності імперіалі-зації не досить, потрібна також олігополярність. Створюється, отож, дуже оригінальна й майже неймовірна ситуація, коли цивілізація ніколи не актуалізується на своєму рівні, а завжди на певному вищому рівні індивідуалізації. Цивілізація — це вогнище, де культури, політії, нації — причому всі ці три чинники прагнуть накладатися — запалюють світочі всієї цивілізації.

З яких елементів складається національна спільнота. Апріорно можуть існувати два варіанти. Або елементи є самі більш вузькими спільнотами: сім’ї, родини, роди, політичні угруповання місцевого чи регіонального розмаху, як от села, міста, князівства. Такі підспільноти можуть бути деталями й фрагментами будь-якого виду, об’єднаними в єдину політію, або ж деталями, включеними в структуру федеративного типу. Або ж такими елементами є окремі люди — індивіди. Вимога, яку висуває нація, цілком однозначна. Нація визнає й хоче визнавати тільки індивідів. Чому? Це суто випадковий збіг чи структурна вимога? Відповідь буде не менш прямою. Ідеться про структурну неодмінність, помітну в означенні й у природі нації. Оскільки нація прагне бути культурно однорідною спільнотою, то вона може складатися тільки з індивідів, ідентичних за обраними культурними критеріями, наприклад мовою. Усі інші кола, в яких людські індивіди акультурюються, — конкуренти національного кола і можуть порушити існування однорідності. Якби нація мала б складатися з цих кіл акультурації, їй загрожувало б витіснення ними та потрапляння в ситуацію європейської цивілізації: спільне культурне вогнище, реальне, але не здатне утворити з себе політію. Нація складається зі своїх членів, індивідів, які дістають від неї свою культурно актуалізовану людську субстанцію. З цієї причини всі інші види культурної актуалізації будуть підпорядкованими й другорядними. Цю ситуацію можна розглядати під двома дуже різними кутами зору. За природним способом, індивідів слід сприймати як реальні вмістилища кількох культурних рівнів реальності й уважати їх усіх легітимними в їхніх власних обрамленнях, зокрема й в обрамленні нації-політії. За ідеологічним способом, не-легітимними стають усі інші рівні, крім національного, а від нього вимагається, щоб він затьмарював усі інші.

Ідентифікація індивідів із нацією вимагає від них співпраці як обов’язку свого стану. Група — це колективний дієвець, що живиться енергією, волею й розумом індивідів, які її складають. У цьому разі такою групою є нація, що утворила або прагне утворити політію. У цій точці можна вирізнити два способи ідентифікації. Або всі зобов’язання індивіда мають договірний характер, включно з тими, що укладені з нацією й політією. Це — такі самі зобов’язання, як і інші, важливість і вимоги яких змінюються залежно від обставин. У воєнний час політія набуває вирішального значення та має право вимагати від індивідів як громадян жертвувати своїм життям заради групи: жертву можна полегшити дією на почуття належності до однієї нації. Або ж договірними є всі зобов’язання, окрім нації. Тоді всі групи стають для індивіда товариствами з обмеженою відповідальністю, яким він себе позичає; тільки нація є спільнотою, якій він себе віддає.

Нація, урешті-решт, — спільнота долі. Цю долю можна точно визначити за допомогою зручної та реалістичної тристоронньої формули, запропонованої Ернестом Ренаном. Члени нації мають спільне минуле, яке складається з перенесених випробувань і здійснених разом подвигів. Вони мають спільне теперішнє в тому сенсі, що доля кожного залежить від стану нації в кожну мить. Вони хочуть, нарешті, спільного майбутнього, продовжувати довічно переносити випробування, здійснювати разом подвиги, жити однією долею. Минуле минуло й було прожите іншими індивідами. Для того щоб нинішні живі могли привласнити його, треба, щоб його їм показали. Теперішнє базується на інтересах. Майбутнє буде вироблене діями, підкріпленими пристрастями. Уявлення, інтереси, пристрасті — це три основоположні компоненти національного цементу, який утримує членів нації в політії-нації проти інших політій-націй. Компоненти природні для неї в тому сенсі, що вони відповідають її природі та дозволяють нації виражати її. Але вони можуть бути й підготовлені таким чином, що псують чи викривляють націю в націоналізм. Націоналізм — це ідеологія, яка паразитує на нації як морфології, ставлячи її на службу політичним справам, які можуть бути гегемоністськими, реакційними або ще ідентифікаційними. Націоналізм, як і нація, — це європейський продукт. Саме націоналізм став у XIX ст., а надто в XX ст. продуктом експорту по всьому світу, а не нація-мор-фологія, поширення й акліматизація якої вимагають надто конкретних умов, щоб їх можна було легко створити за межами Європи.

Нація прямо чи непрямо є результатом трьох інших європейських особливостей в історичному середовищі, змушеному через неспроможність вдаватися до відомих морфологічних вирішень змайструвати якесь нове за допомогою підручних засобів.

Найочевиднішу та найбезпосереднішу кореляцію можна встановити між нацією й королівством. Поділ європейців на стабільні й конкурентні політії стихійно виробляє більшість характерних рис нації. Розмаїття політій гарантує розмаїття націй. Власне, розмаїття націй у неморфологічному розумінні набагато передує розмаїттю політій, тож, їх слід розглядати радше як сховища вікових і тисячолітніх етнічних відмінностей. Кожна нація прагне як до ідеалу до ототожнення з політією. Такі ідеальні межі надає королівство. Реальність більшою чи меншою мірою віддаляється від ідеалу, оскільки політична мапа визначається радше транс-політійним суперництвом, ніж національними прагненнями. Часто, як от у Франції, об’єднання з політійних і транс-політійних причин різних середньовічних націй надавало їм можливість установити новий рівень реальності, рівень ко-ролівства-нації. Обидві реальності були не інертними предметами, а живими цільностями, які складалися з людей і означували й конкретизували себе одна стосовно іншої. Національна амальгамація в королівстві функціонувала більш-менш добре: у Франції краще, ніж в Іспанії, у Німеччині краще, ніж в Італії, під дією чинників і обставин, які можна виділяти й розглядати тільки через докладні національні історії. Кожна політія-нація народилася з довгої та складної історії, прожитої разом так само, як і інші довгі й складні історії. Члени нації створили разом спільне минуле, яке, аби його могли сприймати нащадки, повинне бути представлене в образах і уявленнях. Ідеологія легко викривляє ці образи — досить підкреслити риси, які прямують у потрібному напрямку, та ігнорувати протилежні їм — і робить це неминуче, оскільки національна історіографія, навіть найсерйозніша і найщиріша, обов’язково стає на якусь окрему точку зору.

Королівства, які виринули з феодалізму, люди легко сприймали як угруповання за інтересами. Таке сприйняття саме собою зрозуміле й має навіть у собі дещо тавтологічне для зовнішньої безпеки: безпека кожного визначається і забезпечується в обрамленні королівства. В економічній сфері, якщо взяти слово «інтереси» у більш вузькому сенсі, королівство може розглядатися як колективний дієвець, який грає разом з іншими колективними дієвцями в гру з нульовим результатом. Вираженням цього стихійного сприйняття з раціональними претензіями був меркантилізм. Таке сприйняття базується на ідеї, що національне багатство — це нерухомий скарб, вартість якого зростає або зменшується залежно від додатного чи від’ємного балансу зовнішньої торгівлі. Тож, найбагатшим королівством має бути те, яке продаватиме найбільше за кордон, нічого там не купуючи. Меркан-тилістський підхід природний і випливає з проекції індивідуальних бюджетів, що ведуть до розорення людей, які витрачають більше, ніж заробляють, на товарообмін між суб’єктами господарювання взагалі та між економічними комплексами зокрема, де гра може стати грою з додатним результатом. Проте меркантилізм дістав ідеологічне вираження тільки в Європі. Потребу цього можна прив’язати до сполучення застійних економік протягом XVIIст. і аж до 1730-хрр. з трансполітійною структурою, яка в розмаїтті політій виводить на передній план зовнішню торгівлю. Імперія живе за рахунок власних ресурсів і має незначні стосунки з товарообміну з зовнішнім світом: тут немає потреби розвивати мер-кантилістську ідеологію. Питання про вільну торгівлю та протекціонізм ставить саме товарообмін, а обмін прямо залежить від трансполітійної структури. Суб’єктивним результатом для спільнот, які перетворюються на нації, є можливість живити чуття спільності інтересів у теперішньому. Зрештою, ці королівства-політії повинні бути активними на транс-політійній арені, побоюючись зникнення, а їхня активність має на меті увічнення в бутті. У цьому європейському ансамблі націй виключна амбіція кожної з них — за винятком випадків ідеологічного божевілля — зробити цей ансамбль довготривалим і увічнити свою участь у ньому. Через самий цей факт члени нації мають спільне майбутнє й відчувають це.

Між нацією та монархією зв’язки тонкіші, але не менш реальні. Повернення монархії після феодалізму привело до поступового виникнення громадської сфери, яка розуміється як «держава». Громадська сфера, залишаючись вірною своєму концептуальному призначенню, опікується спільним благом. Громадське та його мета не є чимось європейським. Це — політичні універсалі!, що визначаються природним політичним режимом, який відповідає меті політичного — мирові через справедливість. І навпаки, держава — це європейський винахід і майже європейський ексклюзив, оскільки єдиною ймовірною паралеллю є Римська республіка, де ми знаходимо аналог такої «конкретної абстракції», як держава. І справді, держава є нематеріальною як громадська сфера, означена як сукупність ролей і функцій, і водночас утіленою в персонажах, які грають ролі та здійснюють функції. У пост-феодальних монархіях держава знайшла своє втілення в королі та в королівському апараті. Коли Людовік XIV проголошував: «Держава — це я», він не думав, що постає тираном, а вважав, що виражає реальність і легітимність політичного становища. Піддані, зі свого боку, казали або відчували, що «Держава — це він», уважаючи це визнання не за згоду на закріпачення, а за законний поділ завдань: король опікується спільним благом, а ми займаємося нашими приватними справами. Проте, з точки зору підданих, залишається можливою така еволюція, яка приведе їх від формули «Держава — це він» до формули «Держава — це ми», оскільки в обох цих формулах один елемент залишається непорушним: спільне благо й нематеріальний аспект держави. Перехід від одного тлумачення до іншого не може, ясна річ, бути незначним. З одного боку, він вказує на зміну режиму та перехід від ієрократії до демократії, з іншого — довершує усвідомлення нації її членами, замінюючи нею Бога, короля і народ як законне джерело будь-якої влади та будь-якого її делегування.

Європейські монархії однаково помірковані. Держава водночас підтримується і тримається в громадянському суспільстві, яке складається з ефективної контрвлади, що запобігає розпорошенню народу на маленькі частинки. Контр-владу уособлюють усілякі групи й асоціації, об’єднані в більш або менш широкі мережі з низькою вартістю об’єднання. Така ситуація має два серйозні наслідки для особи. Найважливішим і найкардинальнішим є те, що особа прагне стати носієм розмаїтості договірних зв’язків, а вже більше не бути вираженням істотного соціального зв’язку. Другий наслідок проявляється, тільки якщо визнати, що існує «потреба в спільноті» і що людина — це стадна тварина, а її стадність вимагає спільнотних уз, що мобілізують афек-тивність. Коли кожне угруповання отримує статус суспільства і коли кожне зобов’язання стає договірним, політія-нація стає найвдалішою кандидатурою для задоволення цієї потреби. А звідси має випливати національна пристрасть.

Між нацією й культурою зв’язок можна встановити за простою лінією аргументації. З огляду на неімперіалізацію, не існує європейських культурних актуалізацій як таких. Ми ніколи не зустрічаємо субєвропейських варіацій на європейські теми. В Європі цивілізація є потенційним вогнищем, і все, що виходить із нього, переписується в регіональному аспекті. Зважаючи на олігополярність, субєвропейські варіації стихійно прагнуть актуалізуватися на рівні політій-націй. Посередником спонтанності тут виступає культурний попит. У політіях, якими керують монархії, поміркованість яких забезпечують аристократії, саме аристократії виробляють панівний попит. Але ж монархія й аристократія збігаються в єдиному центрі — дворі, бо він є соціальним простором, неодмінним для ієрократії, щоб вражати уяву та контролювати апарат влади, а аристократії — щоб брати участь у владі та діставати з цього вигоду. Політичний режим створює двір, а він стає панівним проводирем думки в культурних питаннях. Цей авторитетний голос лунає на рівні політії й нації. Завдяки цьому регіональні й локальні варіації на варіації, визначені на рівні політій-націй, або знецінюються до розряду народної культури та провінціалізму, або підхоплюються й асимілюються на національному рівні й утрачають свій народний присмак і провінційний наліт. Вирішальний культурний рівень реальності для кожного з них має тенденцію бути національним політичним рівнем. Для того щоб ідентифікуватися з субнаціональним рівнем, треба або жити в ізоляції та в закритому просторі, позбавленим усяких шансів на мобільність та соціальне сходження, або ж наважатися на це з ідеологічних причин і відмовитися від будь-якої національної кар’єри. Щоб піднятися на європейський рівень реальності, потрібне різке і малоймовірне зусилля, за допомогою якого можна було б створити європейські теми з їхніх національних варіацій. Простим вирішенням було б узяти й триматися за якусь субєвропейську варіацію — італійську, іспанську, французьку, німецьку, англійську тощо, а всі решта ігнорувати.

Нація не була морфологією, наданою в морфологічному готовому вбранні. Усі відомі морфології не були придатні до вжитку. Стадо і плем’я залишилися далеко позаду. Феодалізм був морфологією, з якої саме виходили та яка характеризувалася тим, що спонтанно й невідворотно вела за межі самої себе. Імперія була неможливою, і в будь-якому разі вона не є сама по собі морфологією. Шанси були в поліса. Його традиція давня, і середньовічна Європа повернулася до неї — не з бажання копіювати, а тому, що історичні умови сприяли незалежному повторному винаходу поліса. Економічний розвал, що супроводжував занепад і розпад Латинської імперії та продовжувався, ще більше поглиблюючись у наступні віки через демографічну кризу та розрив торгівлі з середземноморським басейном — цю одвічну кризу латинської християнської Європи, — спричинився до зникнення міст. Вижив лише Рим — з кількістю населенням, мабуть, у двадцять тисяч осіб у X ст., коли на імперських форумах паслися стада баранів, — містечка-центри єпархій і кілька населених пунктів, схожих на міста в Італії. Ситуація різко змінюється в XI ст., причому інтенсивність цієї зміни пропорційна глибині прірви, в яку провалилася була Європа. Результатом стає загальне відродження міст, але в феодальному контексті. Унаслідок подрібнення політичної влади та розкладу політій міста дістають або стихійно і без надмірних зусиль беруть — деяким довелося битися проти своїх світських чи церковних сеньйорів, щоб отримати вільні грамоти, — свободу і конституюються в політії. Місто-політія — це поліс. Жива й активна Європа, та, що несе в собі відродження та дає йому сили, в ХІ-ХІІІ ст. вкривається містами.

Монархічне відродження та реставрація королівств стали фатальними для них усіх без винятку — фатальними як для полісів, а не як для міст. Останніми впали Венеція (1797 р.) і Франкфурт (1848 р.). Французьке королівство зробило цей процес зразковим, перетворюючі поліси, які потрапили під його владу, на «хороші міста» майже завжди за згодою міщан, союзників короля проти феодального дворянства, які діставали у винагороду привілеї, звільнення від податків, «свободи». Королі й королівства вирішили, що поліс — незручний для втілення морфологічний варіант, попри переконливий прецедент Римської імперії. Така думка виникла в них через потребу знову завойовувати владу та королівські права проти феодалів. На їхній погляд, поліси належали до середньовічного минулого й були серед узурпаторів політичної влади. Можливо також, що певну роль зіграв культурний аспект — той факт, що аристократичні еліти протягом тисячоліття глибоко вкоренилися в сільське життя та зберігали свої сільські корені й узи ще довго після відродження міст і кінця феодалізму. Дворянин — це землевласник, який мешкає в своєму сільському замку більшу частину року. Далеко позаду лишився античний світ, коли єдине життя, варте цього слова, то було життя в місті.

Отже, не існувало жодного випробуваного морфологічного розв’язання. Але людському суспільству потрібен принцип зв’язності й єднання, йому потрібно будувати ціле за допомогою елементів, які складаються з окремих людей, груп і мереж. За таких обставин єдиним вихід — це створити нову морфологію, як це зробили індійці з кастовим режимом, а європейці та японці з феодалізмом. Морфологічні імпровізації виконуються шляхом спроб і помилок, майструванням з наявних елементів. Нація стала результатом майстрування королівств, монархій, субєвропейських культур. Її вироблення починається одразу по виході з феодалізму в ХІV-ХV ст., продовжується та зміцнюється в ХVІ-ХVІІІ ст. і завершується в XIX ст.

Розділ VIIІ. Модерне перетворення

Модерну добу, перші прояви якої можна помітити вже з XIV ст. в італійському Відродженні та яка з’являється на світ на зламі XVI-XVII ст., щоб розквітнути з XVIII ст., часто й справедливо позначають п’ятьма визначальними явищами: демократизацією, диференціацією станів, капіталізмом, науковою раціоналізацією, індивідуацією. Жодне з них не є, власно кажучи, якимось модерним ексклюзивом, навіть наука, яка зародилася ще в елліністичну епоху, ба більше, демократія, яку ми зустрічаємо ще за часів палеоліту. Але Європа, з одного боку, забезпечила їхнє з’єднання та сприяла їхньому одночасному приведенню в рух, а з іншого — довела кожне з них до меж, які ще ніколи й ніде не досягалися. Модерна доба народилася в Європі, і ніхто цього не заперечує. Слід починати з того, що розглядати її як особливий культурний продукт європейського ареалу. Отже, перший розгляд має насамперед показати, як кожний процес прямо або, що вірогідніше, через складні посередництва стає результатом європейського шляху до своєї самобутності, а згодом визначати в європейському історичному матеріалі сліди, залишені цими процесами, — як позитивні, так і негативні.

Демократизація

Порівняльне дослідження демократичних досвідів показує, що прояви демократії потребують певних умов уможливлення. Найзагальніших із них, завжди потрібних, якщо не достатніх, на всіх стадіях людської подорожі, налічують чотири:

— стабільність політій або морфологічних обрамлень, адже демократизація за традиційних неолітичних умов вимагає часу, тоді як нестабільність сприяє іншим режимам;

— олігополярна трансполітія або її морфологічний еквівалент у первісному світі, бо інакше рух до політичного об’єднання та до імперіалізації через війну стає нестримним, а це несумісне з демократичними процесами;

— самостійні центри прийняття рішень, оскільки будь-яка влада прагне до абсолюту й не може сама собі створювати противладу, яка має бути реальною поза межами влади;

— чесноти або не-пороки, адже будь-яка мета визначає певні стани, а стани потребують чеснот або відсутності пороків: мир через справедливість вимагає, щоб політики й громадяни мали певні чесноти або принаймні утримувалися від окремих пороків.

Внесок європейської самобутності в створення трьох перших умов надто очевидний, щоб треба було на цьому наголошувати. Стабільність королівств стала обов’язковою через обмеження олігополярної гри та помірність ієрократій, отриману завдяки опорові аристократії, міщанства та селянства. Цікавіше було б подивитися на наслідки недотримання цієї умови на європейському ґрунті. Нестабільність політій може ще радикальніше виражатися в неіснуванні політії, яка мала б існувати. Післяфеодальна реставрація та встановлення монархій мали б привести до стабілізації певного німецького королівства і ще якогось королівства в Італії. Історія вирішила інакше на кілька століть, аж до ХІХ ст., заблокувавши чистим збігом обставин ці два регіональні політичні простори в олігополярному стані. Це блокування надало навколишнім силам усілякі приводи й усілякі нагоди для втручання, що сприяло довготривалому продовженню роздробленості. Позбавлення політичної єдності як таке не підривало демократичні процеси. Навпаки, тривале роз’єднання між політією та нацією могло сприйматися та переживатися з дискомфортом, тільки якщо націю відвертав від її морфологічної спрямованості ідеологічний націоналізм. Самої цієї обставини замало, щоб пояснити фашистські й нацистські викривлення в Італії та в Німеччині, але вона, поза сумнівом, їм сприяла. Ще одна зона високої нестабільності політій знаходиться на Балканах. Політична мапа тут непевна, оскільки це — зона контактів і взаємних вторгнень між європейським і азійським ареалами. Політії тут не зазнали розширення (акреції) за європейським зразком. Упродовж двох тисячоліть їх визначали імперські й антиімперські міркування — римські, згодом візантійські, а далі османські та габсбурзькі.

Трансполітійна умова демократизації допомагає зрозуміти тональність зовнішньої політики Сполучених Штатів. З чотирьох умов, яких вимагає демократія, Сполучені Штати досить адекватно забезпечили три, і це дало нагоду Токвілю вивести з цього унікального прикладу зразкові аспекти, які придатні для сучасної демократії як такої. Там ніколи не була забезпечена тільки умова олігополярності. Її відсутність досі не порушувала демократію, оскільки Сполучені Штати змогли розвивати свій політичний досвід протягом понад ста п’ятдесяти років, абстрагуючись практично від будь-якої трансполітійної гри та чіпляючись за свій первісний ідеал острова-континенту, якого не торкнулися жахи війни в Європі. Цей ідеал зберігається в масі населення у вигляді запеклої байдужості до навколишнього світу та періодично виринає на поверхню в ізоляціоністських ідеологічних закликах. Американська політія знала до сьогодні тільки одно— або двополярне становище. Щодо Америки, Сполучені Штати завжди займали фактичну гегемонну позицію й відкрито заявили про це в 1823 р. у доктрині Монро. Позиція дає змогу тому, хто її займає, діяти з урахуванням лише власних інтересів і подальшого їхнього тлумачення ним самим. Інших ігнорують, використовують або примушують — залежно від обставин. У нинішньому світі американська позиція також фактично гегемонна, але розрив у силах не такий різкий між США і рештою планети, яким він був між ними й Латинською Америкою. Вони не можуть ставитися до європейців, індійців, росіян і китайців так, як вони ставляться до гаїтян, гватемальців чи колумбійців. Гегемонія реальна, але нею не можна користуватися з повним цинізмом, ба більше, вона не може вилитися в імперіалізацію традиційного типу.

Незручність ситуації для справжньої демократії може пояснити непевне й мінливе балансування між грубістю на службі американських інтересів у світі та утопією планети, де трансполітійні стосунки зникнуть на користь світового ринку та гарних почуттів. Під час «холодної війни» Сполучені Штати вступили в двополярну гру «все або нічого», з якої вони вийшли переможцями в 1991р., оскільки спромоглися компенсувати недоліки власної демократичності в зовнішній політиці проти ідеократії завдяки набагато вищій економічній та технічній ефективності тієї ж самої демократії. Вони дуже добре зіграли двополярну роль, і це при тому, що не мали жодного історичного досвіду олігополярної гри. Ця повна недосвідченість може пояснити незнання мистецтва компромісу, виявлене в Ірані, Іраку, Сомалі, Сербії, або ж небажання підкорятися квазіполітійним правилам гри, як-от заборона використання мін або створення міжнародного суду, який міг би судити й американських громадян.

Наслідки відсутності самостійних центрів можна спостерігати на периферії Європи — в Росії. Перша Русь — Київська Русь ХІІ-ХІІІ ст. — вписувалася в європейську модель аристократичного та селянського суспільства й могла б або повинна була б мати суто європейську історію. Вона зникла під ударами монголів, зазнала сильного територіального переміщення й знайшла притулок на галявинах тайги. На московських галявинах під автократичною хваткою династії народилася друга Русь. Уже тоді мало придатна до інтегрування в європейську історію з огляду на свій політичний режим та на жорстко імперській спосіб будівництва політії, вона пішла необоротно іншим шляхом у другій половині ХVІ ст., коли Іван ІУ Грозний фізично знищив аристократію бояр і вкинув у рабство селян. Відтоді еліта ідентифікувалася з апаратом влади, а народ загубився у кріпацтві. Тільки в ХІХ ст. під впливом інтеграції Російської імперії в європейську трансполітію еліта почала аристокра-тизацію, а народ почав знову виходити на поверхню — після скасування кріпацтва в 1861 р. і завдяки політиці Столипіна, спрямованій на створення селянства в європейському сенсі слова. Обидва ці процеси, причому другий ледь-ледь розпочався, були різко припинені та замінені революційною інволюцією, яка знову знищила паростки аристократії та буржуазії, знову перевела народ у рабство й завадила виникненню середніх класів, які зазвичай супроводжують економічну модернізацію.

Росія знаходиться поза межами Європи майже з усіх точок зору, але певна частина Європи схиляється впродовж століть до еволюції за російською моделлю. Ця модель — крайній прояв цих процесів зі змінними акцентами мірою того, як віддалятися в Європі з заходу на схід, найвражаючим прикладом яких із найтяжчими наслідками щодо демократизації було друге закріпачення після XVI ст., переведення селянства в рабство, здійснене в Центральній і Східній Європі аристократією, тоді як у Росії це все зробив апарат царської влади. Можна було б також простежити наслідки браку автономних центрів у Латинській Америці. Якщо не рахувати певних винятків, наприклад Чилі та Коста-Рику, тамтешнім суспільствам притаманна наявність латифундистської аристократії та майже повна відсутність селян, яких замінили раби чи батраки. Політичним утіленням цього соціального становища став успішний постколоніальний перехід у XIX ст. до ліберальних режимів, а в XX ст. — поразка розширення олігархії на демократію та її виродження в популізм і в каудилізм. Аналогічне соціальне становище й аналогічні політичні прояви можна знайти в самій Європі, у тих регіонах, де, з огляду на обставини, латифундії й батраки зберігалися аж до XX ст., як от у Південній Італії та на Си-цилії, в Андалузії й Алентехо: тут стосунки клієнтели, бандитизм, анархізм, мафіозність, фашизм, комунізм розквітали стихійніше, ніж демократія.

Чесноти і не-пороки важче оцінювати, оскільки вони торкаються людської душі та формування людської природи через обмеження, які накладаються на неї в межах культурних кіл, зокрема через європейські особливості. Можна приблизно окреслити проблематику цих питань, почавши з виведення політичних чеснот, яких вимагає демократія, і спроби з’ясувати їхній можливий вплив на різні відомі приклади демократії. Отже, можна виділити три основних класи потрібних якостей: самовладання, стриманість, відданість. Інтуїтивно ці три класи виводять, виходячи з концепції свободи та трьох її вимірів: вибору, самостійного прийняття рішень і правоти, — та простежуючи зв’язок з психічним настроєм — сприятливим або несприятливим для забезпечення свободи. Припустимо, що хід наших міркувань справедливий, і спробуємо виявити в Європі результати зазначених психічних настроїв і їхнє перетворення на політичні якості. Норберт Еліас займався питанням самовладання, вивчаючи контроль імпульсів під дією інтенсифікації та ущільнення соціальних стосунків. В іншій тезі розглядається диференціація наказів та індивідуація. Індивід, який стає дедалі відповідальнішим за свою долю та мусить виконувати не одну роль, повинен розв’язувати проблему керування своєю душевною енергією. Керування оптимізується контролем енергії. Оскільки помилки в керуванні стають для індивіда тяжкими провалами, він відчуває, як на нього потужно тисне потреба досягати оптимізації та контролю. Категорію стриманості пояснити легше, якщо взяти за основу індивідуацію та сперти її на самостійність центрів прийняття рішень. З цього можна вивести, що індивідів сильно спонукають до того, аби вони самі займалися власними справами і не надто розраховували на те, що хтось це робитиме за них.

Найважче пояснити найделікатніше запитання: як могла народитися відданість щодо спільного блага або відчуття громадського? Ця проблема стоїть неоднаково перед політиками і громадянами. Для політиків проблема полягає в тому, щоб поставити ті пристрасті, які штовхають їх займатися політикою (амбіції, жадоба, скупість, марнославство, пихатість), на службу спільному благу, а не навпаки: прагнути зайняти політичну позицію, щоб обслуговувати свої пристрасті. Другий порив природніший і стихійніший, ніж перший, який передбачає певний примус або навчання. Для громадян проблема полягає в тому, щоб спромогтися переконати себе, що політика спрямована на загальні інтереси. Це переконання не є само собою зрозумілим, адже за винятком дрібних груп, де спільність деяких інтересів помітна одразу, громадянин може піддатися двом природнішим спокусам. Одна з них примушує його вважати, що політика — це справа політиків, незалежно від того, іде це на добро — «цим займаються керівники» — чи на зло — «усі вони злодії». Друга спокуса змушує його входити до складу клієнтели патрона — політика і злодія — і мати з цього зиск. Варіантом для демократичної політичної еліти було наслідувати приклад політичної еліти, яка виринула з реставрації монархій і виникнення держави: служба державі була визнаним обов’язком князів, можновладців, аристократів, чиновників тощо. Щодо громадян, то їх виховував у дусі розуміння поняття спільного блага одвічний досвід на місцевому рівні, у сільських і міських комунах, якими керували селяни й міщани, а також у незліченних цехах і об’єднаннях, якими також керували самі їхні члени. Крім того, їм прищепили переконання, що «Держава — це ми», за допомогою нації як морфології.