Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Передмова

Якщо розглянути дві найхарактерніші риси сучасного світу, то дійдеш висновку, що він поєднує в собі всі історії людства в одну, яка зазнає модернізації. Як рід людський дійшов саме до цієї точки? Ось питання, яке цей «Нарис» має намір дослідити. Ми шукаємо відповідь поза видимими речами, що формують світ, об’єднаний під егідою Європи, відтак під егідою Америки й під знаком демократії, науки, капіталізму, індивідуалізму та спеціалізації всіх видів діяльності людини. Ми знаходимо відповідь у загальній історії, яка розгортається впродовж сотень тисячоліть і ділиться на три послідовні епохи.

Епоха палеоліту, що триває від ста до двохсот тисяч років, застає людину в природному стані, вона живе групами або племенами як і інші тваринні види, вона автономна, адаптується до середовища і здатна розв’язувати всі свої проблеми. Друга епоха, що настає з кінцем останнього льодовикового періоду, триває тисячоліть десять. Вона позначена виникненням і розширенням політичної влади, утворенням царств та імперій, переходом до виробництва харчів і ремісництва, появою світових релігій і консолідацією великих культурних ареалів. Третя епоха, що почалася близько п’яти століть тому, ще не добігла кінця. Вона відкрила — спершу для європейців, а згодом для всіх людей — новий етап історії людства. Ми досі живемо в ньому.

Як пояснити причини, з яких людський рід прожив усі ці історії аж донині? Наш «Нарис» пропонує гіпотезу появи на дереві життя тваринного виду Homo sapiens sapiens, самобутньою й відмінною рисою якого є те, що він вільний: його природа визначається віртуальною програмою, а існування реальне тільки в культурній актуалізації. Можна більше не сумніватися, що кроманьйонець, люди часів династії Хань, племена банту і люди, які живуть нині, — всі ми належимо до одного виду й маємо спільні психічні риси. Але яка культурна різноманітність між нечисленними поселеннями палеоліту, між великими культурними ареалами тисячолітніх цивілізацій і нинішнім культурним подрібненням!

Щоб дійти слушної відповіді, ми стверджуватимемо: донині людство пережило дві послідовні стадії і вступило в третю і ніщо не дозволяє сказати, що вона буде останньою. Протягом ста-двохсот тисячоліть людство жило своєю «природною історією» у царстві живої природи. Досить багата джерельна база стосовно останніх десятків тисячоліть, починаючи від 35 000 років тому, дає нам сміливість приблизно реконструювати цей палеолітичний світ. Цілком зовнішня щодо цієї природної історії подія — кінець останнього льодовикового періоду — призвела до складного нагромадження політичних, демографічних, економічних, релігійних чинників, які за п’ять-сім тисяч років сприяли виникненню п’яти або шести великих культурних спільнот. На цих величезних культурних ареалах розгортаються множинні й різноманітні «традиційні історії», кожна з яких майже замкнена на самій собі й не знає про інші. Кожна регіональна історія перебуває під домінантним тиском політичних процесів, логічним завершенням яких щоразу було зведення гамівної та об’єднувальної «світової» імперії. З найщасливішою постійністю за цією логікою йшов Китай, і це робить традиційну китайську історію «нормальною» історією, мірилом якої слід вимірювати всі інші історії, які розвивалися на інших культурних ареалах. А звідси можна уявити й планетарну імперію, яка завойовує Землю і потім запроваджує на ній одну й ту саму цивілізацію — китайську, індійську, європейську чи іншу. Монгольська імперія на своєму апогеї в середині XIII ст. була невиразним прообразом цього скинутого майбутнього, як були ним, можливо, Іспанська й Британська імперії.

Перебіг світової історії зазнав докорінного відхилення через вплив європейського ареалу. Його «традиційна» історія майже на п’ять тисяч років максимально віддалена від китайської «нормальності». Ця особливість відбивається в нездатності домогтися імперського об’єднання. Нею, зрештою, пояснюється виникнення в Європі, починаючи приблизно з кінця XVII ст., нової течії історії, яка за якихось чотири століття привела людство водночас до сучасності й до його «об’єднаної історії». Отже, за тридцять п’ять тисяч років людство перейшло від освоєння та розселення в усіх видах природного середовища до практичного існування в своєму можливому розмаїтті перед тим, як розпочати за нинішніх часів практичне можливе об’єднання.

Цей «Нарис» — виклад й перевірка наведеної тези, доведені до точки, де її можна передати до вправніших рук. У цієї тези два виміри. З одного боку, слід описати історичну реальність на кожній стадії. З другого, потрібно пояснити перехід від однієї стадії до іншої. Загальну історію можна написати, якщо брати її в точному сенсі. «Історія» в цьому контексті означає сукупність фактів, які можна розглянути й пояснити у відповідний спосіб. Історичний факт стосується минулого не як минулого порівняно з теперішнім і майбутнім, а тому, що тільки минуле є реальним, а наука може оперувати тільки реальними речами. Історичні факти людства мають дві основні характерні риси: випадковість і пізнаваність. Випадковість для людства є виразом свободи роду, яка має два варіанти. Те, що сталося, могло або не статися, або відрізнятися від того, що сталося. Перехід від одного культурного етапу до іншого міг і не відбутися. Те, що мало б, у принципі, статися, не сталося. Вміст кожного культурного ареалу міг би бути іншим. Але пізнаваність фактів для людства означає, що можна завжди в ретроспективному плані та за допомогою солідних гіпотез і відповідних джерел, пояснити, чому те, що сталося, сталося і сталося саме так.

Ця праця пропонує нарис «однієї» з історій. Очевидно, що в ній обстоюється не єдина можлива теза, а та, яку автор уважає за найслушнішу. Ця праця — не єдиний можливий спосіб розвивати та обґрунтовувати тезу; вона також не єдина праця, яку можна було б написати в цій манері. «Одна» історія означає, що можливі були й інші всесвітні історії, які людство не прожило з причин, які можна виявити й пояснити в ретроспективному плані. Сучасність не є стихійним і неминучим розвитком будь-якої з традиційних історій: її постання — це історичний випадок, який уможливився через переплетіння європейських особливостей.

Нарешті, цей нарис є начерком «загальної» історії. Загальність стосується всього виду. Її можна розуміти двояко. Загальність може охоплювати людський вид в його людськості, те, чим його можна виявити в кожному представникові виду, незалежно від культурного контексту. Або ж загальність може охоплювати всіх представників виду, що співіснують протягом окремого періоду. Якби всі люди вміли читати й писати, письменність була б загальною рисою, не будучи при цьому характерною рисою людини як виду. Перший з двох напрямків закритий, оскільки немає історій загальних людських істот. Історія може починатися тільки з суб-загального. Для того щоб історія могла вважатися загальною, треба, щоб субзагальне могло стосуватися всіх сучасників і щоб було принаймні два послідовних субзагальних, одне як альфа, а друге як омега. Ці дві умови задовольняє «Нарис загальної історії», оскільки в ньому розглянуто три послідовні культурні стадії, кожна з яких охоплює все людство.

Що це означає? У загальному в собі дуже велика кількість малесеньких людських суспільств ігнорують одне одного, але всі вони належать до одного й того самого поля культурних можливостей, хоч і не знають про це. У загальному для себе всі сучасники зібрані в одну спільноту, поділяють одне й те саме поле можливостей і знають це. Імовірний також і проміжний стан, коли суспільства дуже великі й об’єднують субзагальні частки сучасників. Ці три стани відповідають трьом стадіям всесвітньої історії. На стадії природної історії виду палеолітичне культурне поле в собі поділяється на малесенькі культурні людства. На стадії традиційних історій неолітичне поле в собі поділяється на величезні культурні ареали, які називають цивілізаціями. На стадії об’єднаної історії сучасне поле для себе поділяється людством, що стало свідомим своєї єдності.

«Нарис загальної історії» — це документований і аргументований виклад тези, яка дає змогу пояснити, як і чому через кількадесят тисячоліть людство врешті-решт об’єдналося в єдину історію, а також як і чому стало так, що ця єдина історія є також і сучасною історією.

На таку справу, як ця, наважуєшся не зненацька, і вона не будується на спеціально підібраній літературі. Її живлять книги, які читаєш протягом усього життя і які неможливо навести в покажчику. Зрештою, якщо цей нарис матиме хоч якусь цінність, її слід шукати не в наведенні невідомих фактів, а в тлумаченні фактів з певного зв’язного погляду. Матеріал цієї книжки неважкий і не вимагає приміток і посилань. Погляди й тлумачення були розроблені в попередніх книжках. Опанувати їх не конче необхідно, але може статися, що підходи в цій книзі видаватимуться досить особистими й збиватимуть з пантелику, попри запобіжні заходи, вжиті, щоб зробити цю загальну історію доступною для будь-якого поблажливого й доброзичливого читача.

При остаточній підготовці рукопису мені у великій пригоді стала гостра й слушна критика з боку П’єра Манана. За це йому щира вдячність.

І. Природна історія

Розділ I. Світ палеоліту

Звідки починати і від якої точки розмотувати нитки, що привели людський вид до його нинішнього стану? Відправною точкою має бути точка загальної історії, але де мусить бути її початок? Відповідь не є сама собою зрозумілою. Ця історія є, поза сумнівом, історією людською, але до деякої міри історією в виді, а не історією виду. Історія виду може і повинна вивчатися в інших рамках, у рамках живого, історії якого належать до відмінної проблематики, а саме проблематики біології, яка, своєю чергою, також вписується в іншу історіографію — космогонію. Так само як наукам про живе немає чого сказати про космогонію, так і науки про царство людини повинні мовчати про біогонію, яка належить до окремих біологічних наук, подібно до того, як космогонія підпадає під юрисдикцію природничих наук. Але де починається вид? Якщо взяти за початок появу еволюційної лінії, кінцевою точкою якої — проміжною чи остаточною, не знає ніхто, — буде Homo sapiens sapiens, то треба починати від австралопітека, тобто три або чотири мільйони років тому, зупинитися на Homo habilis, понад два мільйони років тому, і чекати появи Homo erectus через п’ятсот тисяч років по тому, принаймні якщо довіряти останнім гіпотезам датування. Хай там як, а даних настільки мало і вони настільки розкидані, що з них неможливо вивести якусь іншу історію, крім біогонічної. То що — розглядати тільки вид Homo sapiens sapiens, який з’явився, як уважається, сто чи двісті тисяч років тому? Але початковий період існування цієї людини неясний і погано засвідчений джерелами, а її співіснування з неандертальцем упродовж кількадесят тисячоліть видається встановленим. Ця історія початку виду має, поза сумнівом, належати також до біогонії.

Фактично кінцева точка загальної історії дозволяє обрати вихідну точку, уникнувши довільного підходу. Треба, щоб обидві точки входили в одну й ту саму сукупність, а це змушує розглядати тільки вид Homo sapiens sapiens, який і є, поза сумнівом, джерелом кінцевої точки. Оскільки цьому видові можна приписати й початкову точку, нам не доводиться перейматися, чи можна її закріпити за якимсь попереднім спорідненим видом. Кам’яне знаряддя знаходять ще в австралопітеків, вогонь опанував уже Homo erectus, поховальні ритуали існували в неандертальців: щодо нас, то нам важливо, аби знаряддя, використання енергії та поховальні обряди спостерігалися в початковій і в кінцевій точках і щоб можна було пояснити розвиток однієї й другої. Для цього потрібно також мати достатньо велику кількість виробів, аби можна було відтворити основні елементи ланцюга, і щоб сам ланцюг був якомога безперервнішим. Ця умова вимагає розглядати вид не з його біогонічного народження, а пізніше, з пізнього палеоліту, тобто близько тридцяти п’яти тисяч років тому.

Ця вихідна точка має особливий статус, оскільки її слід розглядати як таку, що привела до визначеної точки кінцевої. Остання була визначена як нове поле можливостей, доступних для об’єднаного людства. Для забезпечення зв’язного підходу, потрібно визначати вихідну точку як перше поле можливостей, відкрите для розсіяного виду. Слід мати на увазі два погляди. Згідно з першим, палеоліт уважається полем культурних можливостей і при цьому не претендує на розгляд можливостей, актуалізованих на різних культурних ареалах та виявлених археологами. Такий розгляд може бути тільки компіляцією нинішніх результатів досліджень. Ця робота належить до компетенції фахівців. Але загальна історія не може базуватися на порівнянні окремих історій, вона мусить осягати явища й події, що мають значення й цінність для самого виду та його історії. З неї випливає потреба другого погляду, за якою палеолітичне поле розглядають як таке, що поступилося місцем полю неолітичному, яке відійшло в тінь перед сучасним полем. Палеолітичну фазу слід розглядати так, аби забезпечити себе засобами для пояснення переходу за її межі, так само, як нам доведеться пояснювати генезис модерності поза межами традиційних історій.

За визначенням, поле відрізняється і від загального людського, і від субзагального культурного. Воно є культурним, що піддається універсалізації та диверсифікації. Застосування цього визначення до палеоліту порушує делікатну й тонку проблему. Палеолітичне культурне не могло виринути з попереднього культурного, оскільки воно є першим. Кам’яне знаряддя є застосуванням певної форми — розумового жесту шкрябання, різання, проколювання, биття — до матерії (кременя чи іншого твердого каменю) для виготовлення корисного предмета і отримання засобів для розрізання м’яса, вичинки шкіри, розмелювання зерна, видовбування посуду тощо. Знаряддя не можна вважати перетворенням, яке зачепила попередній стан на кшталт того, як раціональне наукове знання можна пояснювати як результат перетворення раціональності — емпіричної або рефлексивної. Але, з іншого боку, палеолітичне культурне не можна вивести безпосередньо з людської природи, оскільки природне людське поле є полем усіх можливих культурних полів — минулих, нинішніх і майбутніх. Щоб спробувати вибратися з цієї проблеми, потрібно постулювати водночас імовірну й актуальну матрицю. Вона ймовірна в людській матриці в тому сенсі, що є певною можливістю виду взагалі. Кам’яне знаряддя є застосуванням людської дії, здатності людини надати форму матерії або матерію формі, щоб отримати виріб, корисний для досягнення цілей людини. Поле також актуальне й не ототожнюється з людською ймовірністю — кам’яне знаряддя не єдине можливе знаряддя, комп’ютер є іншою можливістю — і не є результатом удосконалень, що випливали б з попереднього стану: адже до кам’яного знаряддя знарядь не існувало зовсім. Можна узгодити те, що видається неузгоджува-ним, шукаючи культурні вираження людини, які були б водночас первісними, вхопленими в стані народження, як перше вирішення, що постає перед нами для розв’язання задачі, і еволюційними, такими, що можуть вести до небачених рішень. Важливо при цьому не плутати «первісне» з «елементарним». Елементарне легко сприймається як таке, що веде до складного і передбачає еволюціоністську парадигму. Її, проте, слід відкинути, оскільки вона важко ухиляється тієї чи тієї форми детермінізму, яка, усуваючи випадковість, усуває й історичність людини. З іншого боку, еволюціоністське бачення, засноване на взаємодоповнювальному протистоянні елементарного й складного, веде до небезпеки перервати єдність виду, що заперечується фактами і що може зробити марним сам проект загальної історії.

Ідеться про те, щоб виявити явища, на яких можна показати — вони були явними вихідними точками для більш або менш випадкових, але теж ясних наслідків, які привели до нинішнього стану світу. Слід зосередити увагу на деяких проблемах і розв’язаннях: як вид вижив у довгостроковій перспективі? Як люди жили разом? Якого сенсу надавали вони життю людини? Нам потрібно перш за все спиратися на демографічні, економічні, морфологічні, політичні, релігійні та етичні факти. Щодо куту, під яким треба розглядати факти, то це має бути такий кут, що подає їх як первісні — перші знайдені розв’язання, ті, що стихійно постають перед людськими дієвцями; як природні — це правильні розв’язання, вони водночас відповідають людській природі й цілям людини; як еволюційні — вони здатні утворювати наслідки, які можуть вести до дуже відмінних розв’язань.

На які джерела слід спиратися, щоб встановити факти? Ексклюзивним джерелом мала б бути археологія, але вона висвітлює факти тільки їхніми технічними аспектами, матеріалізованими в предметах. Оскільки ж нас цікавить загальна історія, то ми змушені вдаватися до етнографії, убезпечуючи себе від очевидного ризику анахронізму. Найнадійнішою пересторогою було б увесь час дотримуватися міркувань максимально загального характеру. Ми точно помилимося, якщо спроектуємо на палеоліт рецепт якоїсь страви, приготовленої сьогодні в пересічній пігмейській родині, але можна сміливо стверджувати, що палеолітичні мисливці-збирачі готували свої страви з впольованої дичини та зібраних плодів.

Демографія

Палеолітична демографія дає прозорий приклад первісного, природного й еволюційного розв’язання. Задача, яку слід розв’язати, цілком очевидна: як зможе вижити вид? Ця задача постає перед усім живим і перед нашим видом, оскільки він живий, тваринний, ссавцевого типу, наділений статтю. Труднощі, які тяжіють над розмноженням людей, пов’язані в першу чергу з малою плодючістю жінок. Середній час плодючості плюс періодичність народжень дає не більше восьми дітей на жінку за відсутності будь-якого регулювання народжуваності та будь-якої медичної допомоги, при годуванні материнським молоком і відлученням від груді в два з половиною роки. Така плодючість не середня величина, а межа, якої досягають дуже мало жінок, а багато не досягають зовсім, позаяк безпліддя, післяродова смертність і мала тривалість життя зменшують плодючість, а дитяча смертність скорочує відсоток дітей, які досягають віку для передання життя. Ще одна складність і виключно людська особливість: значний час, потрібний для того, аби довести людину до зрілості. Дорослішання, імовірна природа людини та вимоги культурної актуалізації потребують від двадцяти до двадцяти п’яти років, щоб сформувати індивіда, здатного виконувати загальні функції, на які він покликаний, і йому потрібно буде ще стільки ж, аби передати естафету наступному поколінню. Повний цикл відбувається років за п’ятдесят, і це багато, коли тривалість життя від народження набагато нижча за цю цифру. Щоправда, ця обставина не має жодного сенсу, і слід ураховувати тривалість життя при народженні дітей. Вона може бути достатньою для старшого чи старших, але стає проблематичною для наймолодших, які наражаються на небезпеку, що пізніше вони народжуються, то більшу, втратити батька або матір ще до досягнення зрілості.

Вихід, який знайшов вид для розв’язання проблеми, яка через ці труднощі стала нагальною, відкривають як археологія, так і етнографія. Він базується на домашньому господарстві, утвореному статево зрілою жінкою сімнадця-ти-вісімнадцяти років і чоловіком, що на кілька років старший за неї. Вони складають пару, яка, в принципі, стабільна й постійна, хоча її постійний характер обмежується смертю одного і повторним шлюбом іншого, а стабільність регулюється розлученням. У цієї пари двоє чи троє дітей, тобто половина тих, яких вони народили. Інша половина померла ще на першому році життя чи в підлітковому віці. Цифра у дві-три дитини є не середньою, а нормою, хоча вона й не виключає винятків у той чи той бік. Сім’я, яка складається з батьків і дітей, ніколи не буває ізольованою тривалий час, а завжди інтегрована в більшу спільноту. Інтеграція відбувається на двох рівнях. П’ятеро сімей складають клан із двадцяти п’яти людей, а два десятки кланів визначають етнічну групу. П’ять, двадцять п’ять і п’ятсот — це три золоті числа людського виду, взятого в його природній історії. Ці цифри не констант, але вони — реалістичні точки, до яких стихійно тяжіє людське існування.

У чому полягає природність цього первісного розв’язання? За якими ознаками сім’ю можна вважати природною? Дані щодо цього прості. З одного боку, маємо статистичну рівність між обома статями у віці розмноження — хлопчиків народжується більше, але вони уразливіші. З іншого боку, потрібно мобілізувати всю жіночу плодючість, оскільки максимально можлива цифра — двоє чи троє дітей, що досягнуть дорослого віку, на жінку ледь достатня для забезпечення зміни поколінь. У цьому демографічному підрахунку можна побачити стратегічну роль дитячої та юнацької смертності. Перешкоджаючи одному з двох чи навіть двом з трьох народжених досягти зрілості, смерть, тобто перемога ентропії, робить для людського виду дуже нагальним питання біологічного виживання і навіть тимчасової перемоги негент-ропії. За таких умов можуть існувати тільки три варіанти розв’язань. Статевий проміскуїтет технічно можливий, але він суперечить особливості людської ефективності — коханню. Варіант домінантного самця, який контролює й запліднює гарем, може бути підірваний випадковішим заплідненням і, безперечно, тим, що вид є статево заклопотаним, а відсування вбік усіх інших самців, приречених на цноту, тим менше можливе тому, що жінки, зі свого боку, відчуватимуть відповідну спокусу. Те, що підходить горилам і, можливо, підходило Homo erectus, вочевидь не підходить людям. Залишається, отже, тільки один вихід — стабільна пара, проте з двома можливими поправками: смерть і розлучення, після кожного з яких відбувається повторне одруження, чим максимально збільшується ймовірність використання всієї потенційної плодючості.

Перемога сім’ї не була випадковою. Вона також демонструє позитивні переваги. Сім’я найкраще відповідає вимогам людської ефективності, але щоб довести це в переконливий спосіб, виходячи за межі міркувань здорового глузду, потрібні недоречні тут аргументи. Сім’я — спосіб утримувати батьків на місці та примушувати їх виконувати роль, необхідну для дорослішання дітей, хоча природа й не подбала про те, аби розвинути вражаючий батьківський інстинкт, а радше сприяла примхам і легковажності чоловіків. Сім’я дозволяє також зосередити на вихованні та навчанні дітей максимум ресурсів прив’язаності, терпіння, часу, енергії, турбот. Урешті-решт, тісні афективні зв’язки між батьками й дітьми також відбиваються на почуттях дітей до батьків, тож, говорячи неоковирними економічними термінами, робити дітей — це завбачливе інвестування своєї старості.

Назагал цей варіант природний, оскільки розв’язує проблему біологічного виживання виду за допомогою його природних можливостей, не вимагаючи використання штучних удосконалень, передбачаючи наявність наступного етапу. З появою першого покоління людей за межами окремого виду та незважаючи на обставини цього, людські істоти змогли стихійно знайти розв’язання проблеми. Воно є найкращим із можливих, але дозволяє хіба що забезпечити виживання. Це «хіба що» означає, що виживання гарантоване не кожній етнічній групі, а досить широкій спільноті етнічних груп, щоб почали діяти компенсаційні механізми. Якщо виживання гарантоване видові, то це не значить і ніколи не значитиме того ж самого для жодної окремої людської популяції, бо їй загрожує цілком реальний ризик біологічного зникнення. З іншого боку, вид не має хижаків, що ставить його на вершину харчового ланцюга, і він усеїдний, а це свідчить, що його харчування не запрограмовано. З огляду на ці обставини людський приплід, хоч би яким мінімальним він був, дозволяє видові постійно зі століття в століття і з тисячоліття в тисячоліття зростати кількісно. Але економічні й морфологічні обмеження не дозволяють накопичити на одному й тому самому просторі густоту населення понад один житель на десять квадратних кілометрів. Вихід для того, щоб дотримуватися цього обмеження, не погіршуючи приплід, для не запрограмованого і здатного пристосуватись до майже будь-якого середовища виду полягає в розселенні та просторовій експансії подібно до поширення масних плям.

Природне й первісне розв’язання проблеми також еволюційне. Запитання можна сформулювати в такий спосіб: яким у цьому розв’язанні є остаточний здобуток, той, що робить його людським загальним, який не слід плутати з інваріантом, і які дії могли б вивести з нього стрибком або без стрибка? Здобутком є сама сім’я, що стала людським загальним завдяки своїй емоційно-психологічній і виховній оп-тимальності. Загальне не виключає варіацій у незначних межах, вага та соціальні й історичні наслідки яких можуть бути значними в локальному вимірі. Можливою варіацією є багатоженство, але воно надто дороге і цим обмежується його поширення. Поліандрія, або багатомужство, коли стерилізується значна частина жіночого населення, маловживане з демографічного погляду: якщо випадково якесь суспільство обрало б собі такий шлях, то його біологічне майбутнє було б приречене. У загальному плані будь-яке розв’язання, яким нав’язується безпліддя, не має майбутнього, оскільки безпліддя не є спадковим! Цей закон не виключає іншої варіації — добровільного чи вимушеного целібату, що призводить до остаточного чи тимчасового безпліддя частини кожного покоління. Ця варіація законна з погляду демографів за умови, що частка таких безплідних холостяків не порушує загальний баланс, який забезпечує зміну поколінь. Якщо така зміна не буде забезпечена, то розв’язання може бути тільки тимчасовим: адже рано чи пізно, різко або шляхом непомітної еволюції щось має статися.

Щодо решти чинників, то вони можуть зазнавати найрізноманітнішого розвитку. Сім’я не має долі, пов’язаної з долею клану та етнічної групи. Вона сумісна з різноманітними будовами, хоча сама по собі й не підкреслює жодної з них. Демографічна експансія виду, навіть за відсутності хижаків, не може тривати безкінечно. Колись вона має наштовхнутися на обмеженість придатного до життя суходолу. Навіть якщо брати до уваги вплив технічних інновацій, вид залишається відкритою системою, а природа — системою закритою, навіть коли б до неї можна було включити межі всесвіту в стані експансії: рано чи пізно перший зіткнеться з обмеженнями другої. Головний можливий варіант еволюції, той, що найбільш безпосередньо стосується загальної історії, є подвійним. З одного боку, можна асимптотично порівняти нинішню плодючість жінок з потенційною. Такої зростаючої апроксимації можна досягнути за допомогою скорочення інтервалів між послідовними народженнями та продовженням періоду плодючості, наближення статевої зрілості та/або віддалення менопаузи. З іншого боку, може зменшитися або різко спасти дитяча смертність. Ці можливості відкривають шлях до демографічних вибухів. Але для того, щоб вони сталися, потрібно спочатку зірвати економічні й морфологічні замки з хронологічної та/або структурної точки зору. Це обмеження має вирішальне значення, оскільки воно не дозволяє вважати демографічний зріст за рахунок приросту та чисельності єдиним чинником і навіть одним із чинників тих шляхів еволюції, які привели людство до виходу з палеоліту та з його природної історії.

Економіка