Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оригінальність ситуації та слушність наведених пояснень краще помітні при порівняння з іншими прикладами. Китайському народові, який ніколи не мав жодного досвіду самостійного керування спільними інтересами, навіть на най-локальнішому рівні, варто було б вийти за сімейне коло, їм було б надзвичайно важко не використовувати політичні позиції, утворені демократичними процедурами, задля отримання з них приватних вигод. З протилежних причин, але з однаковими результатами племена банту, які не мають жодного досвіду центральних політичних органів, не зможуть уникнути, якщо такі органи будуть штучно нав’язані їм ззовні, відвертання їх від їхньої законної цілі на користь родових і етнічних інтересів.

Ми візьмемо революції як показовий вираз демократизації. Слово «революція», як і слово «демократія», надто навантажене історією та змістом, щоб можна було уникнути потреби уточнити, що саме воно означає. За застарілим уже значенням ідеться про перехід від «кругового руху» до «розриву». Щоб уникнути плутанини та змішування, краще вживати термін «перетворення» для позначення різких і глибинних змін, а термін «революція» залишити для поняття «політичне перетворення». Політична ексклюзивність терміна приводить або до широкого вжитку на позначення будь-якої незаконної передачі політичної влади, незалежно від напрямку та способу передання — державний переворот, палацова революція, громадянська війна тощо — або до вжитку вузького й зарезервованого за політичними перетвореннями широкого розмаху з огляду на їхній спосіб актуалізації та/або їхній сенс. Вузький ужиток потребує критеріїв поняття «широкий розмах» та означення напрямку процесу. Розмах може мати дуже широку градацію: від м’якої зміни політичного режиму — англійська революція 1688 р. або датська революція 1848 р. — до найжорстокішої громадянської війни — російська революція 1917-1921 рр., — не забуваючи про тривалі «проміжні періоди», заповнені різними подіями, які можна віднести до політичного перетворення — китайська революція з 1911р. або навіть з 1848 р. до 1949 р.

Важливо з’ясувати напрямок, але для цього потрібна Архімедова точка опори. Вона може бути ідеологічною і визначати дві полярно протилежні можливості: бувши в одному сенсі «прогресивною» революція йде в напрямку історії й модернізації; бувши в певному сенсі «реакційною», вона реставрує немодерну ситуацію, яка може бути домодерною або антимодерною. Нейтральну Архімедову точку можна знайти в революції, яку можна розуміти як входження в традиційний історичний матеріал модерної демократії. У цьому вузькому та нейтральному сенсі революція так само типово європейське явищем, як і нація, з тією різницею, що її можна імітувати за межами Європи. Така ймовірність слугує основою для гіпотези про створення чи не створення за межами Європи умов, що уможливлюють демократію. Там, де такі умови створені, відбувається демократична революція європейського типу. Коли ж таких умов немає, можна стверджувати, що гору візьмуть або прогресивні, або реакційні ідеологічні версії, пропонуючи викривлені версії революції.

Якщо зупинитися на вузькому й нейтральному сенсі, постають два окремих запитання. З одного боку, революція є певним моментом розвитку — моментом перетворення одного політичного режиму на інший. З іншого боку, це процес і сукупність подій, які виражають перетворення. Процес викликає додаткове запитання: чи є вияви перетворення суто випадковими або ж вони йдуть за певним сценарієм?

Революція як момент виводить на складну проблематику. Природою моменту є саме перетворення помірної ієрок-ратії до демократії й навіть, точніше кажучи, перенесення частки «кратія» від «ієро» до «демо»: суверенітет уже базується на владі, народженій силовим переворотом і узаконеній ідеологією; відтепер він спирається на тих, хто слухаються і делегують свою владу. Лишається з’ясувати, хто саме належить до кола осіб, які делегують владу, та уникнути лінгвістичної пастки, яку ставить частка «демо» в слові «демократія». «Народ» можна розуміти або як абстрактний колектив — у модерному контексті неможливо не плутати його з нацією, — або як спільнот одиниць діяльності — у цьому контексті ототожнення з індивідом неминуче. Законно тільки друге тлумачення, оскільки демократія ґрунтується на керуванні та на делегуванні влади вільними дієвцями іншим вільним дієвцям, які вважаються компетентними для ведення колективних справ. Змішування конкретних «людей» з абстрактним «народом» є точною ознакою ідеологічного викривлення, оскільки воно веде, з огляду на мовчазність цієї абстракції, прямо до призначення речників і представників народу, які якнайшвидше подбають про те, аби відокремити себе від людей, яких вони тиранізують іменем народу-

Відповідна ієрократія помірна завдяки контрвладі, найефективнішими представниками якої виступають аристократи та міщани — соціальні еліти, які утворюють із себе приватні центри прийняття рішень. З огляду на цю обставину демократія має всі шанси виникнути спершу в своєму аристократично-олігархічному варіанті. Демократизація в сенсі розширення суверенітету — помпезне й неоднозначне слово, яким позначається гарантована дієвцям свобода слухатися тільки за своєю згодою — для людей із народу настає, вірогідніше, на другому етапі. І справді, розширення суверенітету — це лише інституційний аспект демократизації. Так само, як мир — це нескінченно повторювані процеси умиротворення, так і демократія — це демократизація, яка ніколи не завершується.

Навіщо потрібен цей момент? Хіба не можна було б перейти від одного режиму до іншого без виразного розриву? Цього моменту неможливо уникнути, оскільки кожен із двох режимів має власну логіку, яку не примирити з логікою іншого. Перехід від одного до іншого є зміною логіки, а це передбачає розрив. У помірній ієрократії помірний елемент випадковий і випливає з фактичної наявності контрвлади. Елемент «ієро» — структурний, але він має ідеологічну функцію узаконення. Вирішальний елемент — це «кратія», який, якщо забрати з нього керування — контрвлада містить його фактично, але не делегує, — і владу — якщо віднята легітимуюча ідеологія, — ототожнюється з силою. Логіка режиму змушує його еволюціонувати до свого абсолютного варіанта. Цей останній підпорядкований автократичній логіці апарату влади, який контролюється владою і контролює подрібнений народ. За цією логікою влада делегується згори, і всі делеговані повноваження знаходяться на службі влади. І навпаки, у демократії влада делегується знизу компетентним чинникам, а ті, кому вона делегована, знаходяться на службі народу. Перетворення й розрив полягають у переданні влади та в зміні напрямку делегування.

Момент залишається потенційним, доки він не буде актуалізований у розрив. Перехід від потенційності до актуальності відбувається не стихійно. Для того щоб стався розрив у історичній матерії, потрібно, щоб обидві логічні схеми розвивалися одночасно і увійшли в конфлікт одна з одною, аж доки друга не візьме гору над першою. Оскільки обидві схеми мають своєю вихідною точкою один і той самий феодальний контекст, то можна простежити шлях їхньої конфронтації від часу, коли феодальне роздроблення почало перетворюватися на відновлення монархії. Найвиразніші сліди абсолютистської схеми постають у вигляді етапів і обставин виникнення та утвердження адміністративних монархій, зразком яких стає правління Людовіка XIV, якого імітували впродовж усього XVIII ст. численними прикладами «освіченого деспотизму». Логіка цієї схеми ясніше проглядає в податковій системі, адміністрації, бюрократизації, армії, ідеологічному, а також — рикошетом — і в релігійному контролі. Демократична схема залишає свої основні сліди під час опору абсолютистській схемі, в усьому, що стосується податкової системи, захисту позицій аристократії проти заповнення королівського апарату різночинцями, у збереженні та підсиленні свобод і привілеїв проти королівської влади, у претензіях парламентів на контроль над королівською владою тощо. Зовсім інші сліди можна виявити в знаннях, поставлених на службу схемі, у політичній філософії, що розвивається і систематизується з другої половини XVI ст. до XVIII ст.

Куди веде розрив? Можливі три варіанти його дії. Найсприятливіший — це міцне встановлення нової логічної схеми. Цим варіантом передбачається, що всі умови уможливлення демократії були створені в належний спосіб. Він виражається зазвичай у конституційній монархії, зі значною присутністю аристократично-олігархічних елементів, зразок якої дає Англія. Цей варіант може в подальшому розвинутися у власно демократичний режим. Способи його встановлення можуть бути різними, вони підлеглі всіляким перипетіям і можуть діяти більш-менш тривалий час. Нещасливим варіантом є поразка встановлення режиму. Вона стає результатом відсутності однієї або декількох умов уможливлення. Оскільки такі умови в Європі зазвичай створені, хоча й з низхідним градієнтом по лінії, яка приблизно тягнеться з північного заходу на південний схід континенту, цей варіант більше стосується імітацій Європи за її межами, починаючи з Росії та продовжуючи колишніми колоніями. У сучасних умовах поразка веде або до авторитарних, або до ідеокра-тичних режимів. Останнім варіантом є встановлення режиму з наступним його провалом. Нова логічна схема встановилася спокійно, але вихід з аристократично-олігархічної фази для початку демократизації веде до авторитарного викривлення. Це відхилення може бути пов’язане з відсутністю селянства, яке утворює народ в автономних центрах прийняття рішень, здатних нести демократичні засади.

Революцію як процес можна розглядати під різними кутами зору. Найвиправданіша точка зору історика, в очах якого існують тільки одиничності, які неможливо порівнювати між собою. У крайньому разі революція взагалі — це пусте слово, адже бувають тільки конкретні революції, а одна революція, будучи з’єднанням окремих переплетених подій, є й справді одиничністю. Ця точка зору обґрунтовується тим, що, оскільки розрив може актуалізуватися тільки в конкретному збігові двох логічних схем, між якими утворився конфлікт, то обставини і способи можуть мінятися до нескінченності. Але ця позиція виправдана не повністю, оскільки її можна застосувати до всієї історичної матерії, яка складається лише з одиничностей. Якщо дотримуватися постулату про не-зводимість одиничності до особливості й до загальності, то ми знищуємо будь-яку можливість раціонального пізнання історій людства. Раціональним і здоровоглуздим підходом було б визнати, що кожний історичний об’єкт містить усі рівні реальності, і залежно від об’єктів і поставлених запитань повчальніше буде розглядати той, а не інший рівень. Можна стверджувати, що революція повчальніша на рівні одиничності, якщо розв’язати проблему її загального концептуального означення як політичного перетворення та політичного моменту. Найменш виправдана точка зору полягає в тому, щоб гіпостазувати революцію як окремий і дискретний об’єкт, анатомію й фізіологію якого можна описати та проаналізувати. Вона придатна тільки для деяких революцій, які виглядають схожими між собою на певному рівні частковості. Якщо рівень обирається за критерієм прогресу, то вибирають революції — в Англії з 1640 р., у Франції з 1789 р. та в Росії з лютого 1917р., — які справді проходять дуже грубо схожими послідовними етапами. Якщо критерієм брати момент, не уточнюючи, момент чого саме, то вибирають революції — у Франції, в Росії, в Китаї, — такі різні, що отримуємо в підсумку накладання монографій. Зрештою, існує високий ризик того, що клас революцій, до яких застосовується модель, слугуватиме критерієм для відділення «справжніх» революцій від інших.

Попри все це, не марно підкреслити рівень частковості та виявити основні типи процесів, що їх можна помітити в європейських революціях, якими були позначені в усіх політіях без винятку моменти встановлення демократії. З цієї обмеженої та скромної точки зору, явними видаються чотири основних типи процесів. Негайна і ненасильницька зміна логічної схеми, від абсолютної монархії до конституційної, відбувається за слушної нагоди. Крайня форма мирного перетворення зустрічається в Данії в 1848 р., більш напружена форма — в Англії в 1688 р., коли сталася зміна династії, тоді як у Копенгагені знатні громадяни просто заявили королю про зміну правил гри. Війна за незалежність — це другий тип, де проблематикою є проблематика війни, різкий конфлікт між політіями. Тут та чи та політія потенційна і хоче досягти актуальності в боротьбі з іншою, щоб жити в демократії або в її аристократично-олігархічному варіанті. Розмах і драматизм подій визначаються діалектикою між доведенням до крайнощів і стриманістю. Народження Сполучених Провінцій відбувається вкрай боляче і тягнеться з 1564-го до 1609 р. і навіть до 1648 р., тоді як народження Сполучених Штатів у період з 1776-го по 1777-й або 1787 р. проходить менш драматично. Третій тип визначається вільним місцем влади. Розрив, яким виражається перехід від однієї логічної схеми до іншої і який у першому типі можна звести до якоїсь миті чи формальності, стає нескінченно продовжуваним часовим простором, протягом якого влада стає метою змагання. Існує майже безмірна ймовірність того, що це змагання підпаде під владу логіки громадянської війни. Її визначною рисою є те, що перехід до крайнощів має великі шанси уникнути стриманості, оскільки в ситуації відсутні будь-які точки сталої рівноваги, а залякування ворогом і його ідеологізація відбуваються спонтанно.

Останнім типом є складний процес — не суміш, а нестримний перехід до дискретної серії подій: перехід від однієї схеми до іншої відбувається за кілька неоднорідних епізодів. Німеччина дає приклад крайнього випадку, коли переходові передує етап створення політії між 1806-м і 1871рр. Після поразки 1848 р., владного компромісу Бісмарка, слабкості Веймарської республіки, ідеократичного нацистського збочення, радянської окупації він завершується у 1989 р.! Щоб пояснити цей дивний шлях, треба повернутися до виходу з феодалізму та до блокування політичного возз’єднання в XV ст. Менш екстремальний приклад дає Італія, де перехід був порушений проблемою неодмінності уніфікації та інтеграції держави, яку зробила вельми неоднорідною дуже стара й дуже складна політична історія. Історія створила три ба навіть чотири політичні Італії: північна частина мешкала під помірною ієрократією за поширеною європейською моделлю; у центральній частині розквітали поліси; у південній частині існувала більш-менш помірна ієрократія без селянства; папство та папські держави становили додаткове обмеження. У Франції перехідний період зазнав таких драматичних подій у 1789-1799 рр. або в 1815 р., що він перетворився на послідовні епізоди, які тривають і донині. Побічним продуктом цієї одиничності є те, що у Франції революція так часто повторювалася, що стала типово французьким явищем як у справах, так і ще більше в ідеологічних мріях.

Як можна скористатися з такої типології, якщо припустити, що вона справедлива? Для Європи можна було б узяти найекономніший тип як еталон того, що мало б, у принципі, статися, і скористатися ним як точкою опори для дослідження відхилень і чинників, які їх пояснюють. Щодо Французької революції, то можна поставити таке запитання: чому події 1789 р. пішли не за зразком 1688 р., а за моделлю 1640 р. в Англії? Порівняльний спосіб використання цього типу можна вивести з констатації того факту, що один і той самий тип спільний для політичних процесів із докорінно різними напрямками руху. Негайний перехід відбивається у військових державних переворотах ХІХ ст., зокрема в Латинській Америці, або в ХХ ст. у колишніх європейських колоніях, зокрема в Африці, причому перевороти призводили не до демократії, а до більш-менш жорстких і корумпованих авторитарних режимів. Війна за незалежність характерна для деяких болісних прикладів деколонізації: в Індокитаї, Алжирі, Кенії, Північній Родезії. Відсутність влади та її виродження в громадянську війну позначили російську революцію 1917 р. і Китай в 1911-1949 рр. Складним був процес у Китаї, якщо розширити часову перспективу, починаючи з «втрати Небесного мандату» маньчжурською династією в першій половині XIX ст., і протягнути її до вторгнення Заходу й Росії. Куди помістити Японію від початку епохи Мейцзи в 1867 р. у цій порівняльній типології? Можливо, нікуди, бо можна стверджувати, що в Японії ніколи не було революції чи зміни логічної схеми розвитку, а відбувалося увічнення «елітарної авторитарної консенсусної ієрократії» зі змінними параметрами залежно від обставин і контексту, здатної як на найвдаліші адаптації, так і на найтяжчі катастрофи — маються на увазі вимушене відкриття країни у 1854 р. і розгром у 1945 р.

Диференціація укладів

Уклад — це царина людської діяльності, яка визначається певною метою та режимом або режимами, який може бути політичним, релігійним, економічним, технічним, морфологічним, етичним тощо. Диференціація укладів — це прагнення кожного укладів роз’яснити свою мету, зосередитися на ній і відрізняти її від інших цілей: кожен прагне прив’язатися до своєї внутрішньої логіки та досягти найбільшого привласнення укладу й мети. Ніхто не заперечує модерну диференціацію укладів, навіть якщо доведеться визначати уклади інакше та тлумачити їхню диференціацію в іншому напрямку. З цього не слід робити висновок, що модерні часи — це завершення всіх людських проблем. Адже цілі мають статус ідеалу, мети, якої потрібно і можна прагнути, але до якої люди тільки більш-менш наближаються. З іншого боку, природа завжди знаходиться під загрозою псування, тож що природнішим є режим, то прямішою стає загроза й тяжкіши-ми стають прояви викривлення природи. За рахунок диференціації уклади прагнуть досягти самостійності, а не незалежності. Вони продовжують залишатися відкритими один щодо одного та взаємно обумовлювати себе.

Як прив’язати виникнення диференціації до особливостей європейської історії — прямо або непрямо — через іншу характерну рису модерної доби? Зведена до своєї суті відповідь полягає в тому, що диференціація — це вияв демократизації, а перетворення від недиференційованості до диференціації залежить від особливостей відповідної історії.

Кореляцію з демократією можна вивести з теорії укладів. Вони водночас автономні і відкриті один щодо одного. Не всі вони справляють на інших однаково вагомий вплив. У системі людства політичний чинник посідає чільне місце. Диференціація цілком може мати відношення до політичних процесів і так само може впливати на них. Найпростішу й най-прямішу кореляцію можна побачити в здатності політичного чинника призупинити певним чином свою центральність, оголосивши, що за умови дотримання деяких політичних правил уклади зможуть здійснювати будь-які неполітичні прояви, що належать до їхньої компетенції. Ця позиція відповідає розрізнянню громадського й приватного, коли громадське визначає спільне благо і порядкує ним, а приватне постає як сфера, де розгортаються всі види неполітичної діяльності індивідуальних і колективних дієвців. Політичний чинник означає водночас уклад, який опікується конкретною метою — миром через справедливість, до чого можна звести спільне благо, і ситуацію, коли уклади діляться на два класи: один, громадський, зайнятий політичним укладом, другий, приватний, — усією рештою. Цю складність можна одразу розв’язати, якщо ввести концепцію політичного режиму. Розрізнювання громадського та приватного посідає чільне місце в демократичному режимі.

Якими можуть бути наслідки чистої й досконалої демократії щодо різних укладів? Одним із них є те, що приватні уклади будуть полишені на самих себе, і їх візьмуть під свою опіку приватні дієвці, зацікавлені — з причин, які ще належить з’ясувати, — у кінці укладу, якому вони віддають свої сили. Мало зацікавлені або байдужі дієвці відвертаються від цих укладів і займаються іншими справами. Порядкування долею кожного укладу приватними дієвцями повинне мати хаотичні висліди, оскільки будь-хто може ними порядкувати будь-як, але шляхом постійного відбору логіка чи раціональність укладів має виринути з хаосу. Ця процедура, що веде від хаосу до укладу через спроби, невдачі та відбір, має перебувати під гарантією закону та права. Своєю чергою, сукупність укладів буде піддана тій самій дослідницькій процедурі й теж поміщена під егіду закону та права. Аби діяти в такій організаційній моделі, індивідуальні дієвці повинні мати підвищену здатність до осмислення, яка дозволила б їм розібратися в ситуації, і душевну стійкість, аби в усьому відповідати прямій лінії. Через брак і недосконалість осмислення та душевної стійкості, демократичний і диференційований світ має зазнавати незчисленних невдач, які призво-дитимуть до критичних виступів і до пропозицій з реформування чи закликів до революції, а це завжди зменшує чи ліквідує диференціацію й демократію.

Демократія вочевидь виглядає основним, якщо не виключним, рушієм диференціації укладів і вирішальною умовою її можливості й здійсненності. Щодо європейських особливостей, то вони сприяли переходові від недиференціації до диференціації позитивним шляхом, тому що вони нав’язали його, і водночас негативним, бо гальмували його, розтягуючи в часі болючі наслідки та сприяючи адаптації дієвців. Найважливіший позитивний внесок слід віднести на рахунок олігополярної трансполітії. Диференціація збільшує ефективність укладів, концентруючи зусилля на їхній власній логіці, а демократія гарантує кожному свободу не входити в той чи той уклад або виходити з нього. Цю ситуацію слід сприймати як вигідну з усіх боків усім тим, кого приваблює мета і хто зберігає тверезість погляду. Так, наприклад, набожна людина має радіти, що шлях, який веде до блаженства, звільнений від усіх релігійних паразитів, які його захаращували й відхиляли від мети. Усі ті, хто прагнуть процвітання через збільшення ресурсів, а не через контроль потреб, повинні радіти економічному розвиткові, уможливленому завдяки спрямованій ліквідації всіх контролів і гальм, які впливають на економічний чинник. Ті, кого не цікавить та чи та мета, можуть полишити її й займатися чимось іншим. Розчищення шляху до блаженства мало б призвести також до покидання святилищ, а економічний розвиток — до схильності збільшувати дозвілля та користатися гарним життям.

Змагання між політіями змушує кожну з них рівнятися на найефективнішу зі страху зірвати своє виживання. Ця вимога діє в усіх трансполітійних іграх, але всі вони призводять до імперського результату, а він знімає цю вимогу, і не підпадає під це правило лише олігополярна гра, де змагання вічно й без кінця-краю починається знову. Внесок трансполітії має бути помітнішим і сильнішим тому, що змагання стосується продуктів, життєво важливіших для політій. Життєво найважливіше воєнне мистецтво: трансполітійне змагання зобов’язує до професіоналізації війни й до використання у воєнних цілях усіх інновацій і реформ, придатних для цього. Ресурси, які можна мобілізувати, визначають потенційну потугу політій: жодна з них не може безкарно відвертатися від інновацій, уможливлених завдяки дедалі вищій ефективності економічних методів. Будь-який прогрес спрямований на ефективність, повинен невідворотно поширюватися по олігополярній трансполітії.

Негативний вплив на перехід до диференціації слід більше пояснювати трьома іншими особливостями. Результатом територіального утвердження та міцної стабілізації королівств і політій став трансполітійний простір, достатньо сегментований, щоб розривні наслідки диференціації не були негайними або надто швидкими. Різні політії могли відігравати одна щодо одної роль захисних мембран. З одного боку, у кожній політії окремим інтересам загрожує диференціація, клерки налякані дехристиянізацією або традиційні економічні позиції ліквідуються внаслідок розвитку капіталізму. Окремі інтереси, коли об’єднаються, можуть обкласти політичну владу й домогтися тимчасового припинення змін. Та це блокування не може бути остаточним, бо тиск трансполітії невблаганний. Якщо вільний рух зерна вигідний з точки зору ресурсів, то рано чи пізно він утвердиться в королівстві. Негативний вплив монархій слід пов’язувати з їхньою поміркованістю. Присутність самостійних соціальних сил гарантує їхню здатність тиснути й штовхати як у напрямку диференціації, так і для її уповільнення та стримування. Політичні режими, створені європейськими монархіями, уможливлювали без жодних обмежень виникнення консервативних і прогресивних коаліцій і робили вигідною для всіх ту роль противаги, яку вони відігравали стосовно одна одної. Урешті-решт, нації спираються на виражене підкреслення певного культурного рівня реальності й залюбки надають йому ідеологічного присмаку. Ситуація дає змогу консерваторам, які опираються інноваціям, що постійно вип-лескуються з диференціації, відчути їх і оголосити культурними особливостями чужого, потенційного ворога, замість сприймати їх у їхній природності як вирази загальнолюдського. Конституційна монархія, яка може демократизуватися, дискваліфікується як «англійська», гідний зневаги капіталізм — як «голландський», незнайома критична філософія — як «німецька», рівність умов — як «американська»... І навпаки, національна гордість може активізувати освоєння інновації, народженої диференціацією, на яку політія натрапила першою або щодо якої вона найкраще озброєна. Державні послуги вирізняли Францію, рівність — скандинавські політії, релігійна терпимість — Сполучені Провінції, живопис як спеціалізований і професіоналізований вид діяльності — Італію та Нідерланди.

Щоб виявити типові явища диференціації, слід зосередити увагу на двох напрямках. Один із них простежує наголос, який диференціація робить на внутрішній раціональності кожного укладу і на наслідках цього акценту для діяльності, роботи і головно пізнання. Це останнє зазнає примноження, поглиблення та систематизації міркувань, що стосуються укладів. Політичне викликає інтерес, який веде до Мак’я-веллі і продовжується подальшим розвитком політичної філософії. Економічне веде до процесів усвідомлення, які складають первісну історію політичної економії до Адама Сміта. Педагогічне стає нагодою для розробок, позначених конкретно оформленими внесками Еразма і Руссо. Етичне в своєму складному просуванні до диференціації було позначене думкою Монтеня. Ці когнітивні феномени можна було б прив’язати до диференціації з переконливішою очевидністю, якби паралельно не народилися й не розвивалися природничі науки. Вони просуваються в тому ж самому напрямку з іще невідпорнішою силою. Важко чи навіть неможливо розподілити симптоми залежно від того, що належить віддати одній та іншим. Питання, утім, ані цікаві, ані важливі, за винятком одного моменту, хоча й суттєвого: диференціація та раціональне пізнання — це два незалежних процеси в тому сенсі, що перша не викликала другого і стихійно не перетворювалася на нього, тоді як науковий підхід обов’язково позначається на раціоналізації, яку вводить диференціація. Це суттєвий момент, оскільки він наперед дискваліфікує будь-яку спробу пояснення народження науки, що базується на ідеї стихійного та ендогенного розвитку від диференціації. Диференціація потужно стимулює емпіричне раціональне пізнання, але від неї до науки відбувається не органічний розвиток, а перетворення.

Зазначений перший напрямок дослідження обіцяє багатий урожай, тільки якщо його застосувати до пізнання. За врожай правитимуть результати історіографії ідей, які можна віднести до диференціації укладів. Якщо ж застосувати його до діяльності й роблення, то він більше виправдовує себе в дослідженні феноменів, викривлених ідеологією. Другий напрямок видається перспективнішим, бо прямує за вказівками диференціації щодо відмінностей між укладами. Кожний уклад потребує виявлення типових явищ і подій. Можна взяти, наприклад, спорт і види спорту як явища, що супроводжують диференціацію ігрового, або ж можна прив’язати до диференціації педагогічного школу й освіту або ще вирізнити дитину й підлітка як етапи життя. Зупинимося на двох особливо вражаючих виявах диференціації: на капіталізмі та секуляризації.

Капіталізм характеризують чотири основні риси: закріплення прав власності на всі чинники виробництва; розподіл чинників між виробниками, а продуктів — між споживачами за допомогою ринкових механізмів; віддання ініціативи підприємцям; економіка, що розвивається, тобто така, що перебуває в стані зростання та трансформації дуже довгий термін. Перші три риси дають змогу виявити капіталістичні епізоди в різних проявах традиційної історії — в Китаї, Японії, Індії, Азії, а надто в середньовічних полісах Європи, де можна спостерігати й аналізувати вже добре сформований капіталізм. Четверта риса надає йому зовсім незвичайної ознаки. З другої половини XVI ст. розвивається докорінно новий і небачений процес, який набирає чіткіших рис у XVII ст., рішуче виривається на поверхню з другої половини XVIII ст. і вибухає приблизно з 1850 р., а ще потужніше — у другій половині XX ст. Цей процес не змінює природи капіталізму як такої, але приводить до безпрецедентних його проявів. У цьому процесі можна вирізнити два взаємозв’язані феномени. З одного боку, спостерігається збільшення, примноження й урізноманітнення ресурсів, які отримують індивідуальні та колективні, державні й приватні дієвці. Таке довгострокове зростання базується, урешті-решт, на постійному підвищенні продуктивності праці й на поглибленні принципу економіки: більше — меншими силами. З іншого боку, спостерігається цілеспрямоване руйнування архітектоніки цілей на користь економічного в колективних турботах і виникнення цивілізації створення багатств. З порівняльної точки зору вирішальною видається саме ця — п’ята — характерна риса капіталізму. Економічні турботи стали долею людства та його представників од часів неолітичного перетворення з огляду на те, що для всіх або майже для всіх настали часи нестачі — для більшості через брак ресурсів, а для декого через неконтрольоване розширення потреб, але модерна доба виявилася першим періодом, коли насмілилися зробити неможливе: перетворити потреби на цілі.

Питання полягає в тому, щоб з’ясувати, чому це нечуване економічне перетворення сталося саме в Європі в ті часи, а не десь в іншому місці й в інший період. Можна запропонувати побіжну відповідь на нього, поділивши її на дві частини. Три перші риси капіталізму можуть дістати політичне пояснення. Права власності відбивають статус змістів приватної сфери, коли він гарантується громадським як гарантом закону й права. Ініціатива — це свобода громадянина, в якій поєднуються політична легітимність усіх окремих інтересів і право кожного висувати свою кандидатуру на відповідальну позицію, у цьому випадку на позицію, в якій на благо або в послугу комбінуються рідкісні чинники, а також право стверджувати, що він зможе знайти платоспроможний попит. Ринок — це економічне застосування способу регулювання окремих приватних інтересів і добору переможних кандидатів. Капіталізм у деяких зі своїх рис постає як економічне перенесення принципів, які також знаходять політичне перенесення в демократії. Друга частина відповіді спирається на припущення, що політичне переважає над економічним, щоб визначити напрямок впливу. На користь цього варіанта виступають центральність політичного в схемі людства та проста хронологія. Так, політичні процеси в Європі справляли свій економічний вплив двома способами. Усередині помірність ієрократичного режиму, а за нею демократизація уможливили розвиток капіталізму. Ззовні олігополярна неімперіалізація нав’язала капіталізм під тиском конкуренції та через відсутність європейського політичного ринку: жодна центральна політична влада на європейському рівні не змогла заклинити ринки, приборкати ініціативи та порушити права власності.

Залишається пояснити четверту рису. Економічні наслідки політичних процесів проявилися в два різні періоди. Перший визначається домодерним пізнавальним і технічним озброєнням Європи. У ньому немає нічого надзвичайного. Європа плентається позаду Китаю, тоді як Індія майже зруйнована режимом Моголів, а Азія — монголами і наступними режимами. У цих межах спостерігається активніше випробування можливостей нажитися та підвищення середнього рівня життя населення там, де політичні умови сприятливіші. Архетиповим прикладом слугує Голландія в XVII ст. — як федеративна, капіталістична й квітуча республіка. Але в цей період не відбувається радикального перевороту в економічному: четвертої ознаки ще немає. Вона з’являється в другому періоді, коли зустрічаються капіталізм і природничі науки — приблизно з середини XIX ст. їхня конвергенція та співпраця вприскують в економічне інновації, що йдуть одна за одною, які докорінним чином міняють способи та умови життя. Найтиповіший приклад дають Сполучені Штати в XX ст. Англія грала цю роль у XVIII ст., а надто в XIX ст., послуживши перехідним містком між Голландією та Сполученими Штатами.

Секуляризація — це явище, що зачіпає релігійний уклад у його християнському варіанті, оскільки ми розглядаємо Європу, але ця ситуація випадкова, оскільки диференціація укладів могла б секуляризувати будь-яку релігію. Потрібно чітко вирізняти три принципово зовсім відмінні процеси, хоча між ними можуть існувати зв’язки, а дієвці часто схильні змішувати їх між собою. Секуляризація означає саме відкидання та утримання релігійного укладу в приватній сфері. Громадське не займається ним жодною мірою, за винятком гарантування свободи совісті та віросповідання. Розвінчання містичності складається з двох окремих процесів. Приватизація релігійного може привести до усвідомлення того, що це лише суспільний ритуал, без якого цілком можна обходитися. За цим іде більш-менш активна відмова від відвідування місць культу, у цьому випадку християнських: це — дехристиянізація в точному сенсі цього слова. Другий процес базується на послідовному відкиданні пізнавального й практичного паразитування релігійного на користь науки та техніки. Це — раціоналізація у вузькому сенсі. Ці принципові відмінності ведуть до максимально дієвого означення дехристиянізації. Вона може означати відмову від певного суспільного ритуалу всіма тими, хто не мають чи мають замало релігійних потреб, — величезною більшістю. Вона може також означати ліквідацію чи зникнення культурних ознак, навіяних християнством, і відбивати цивілізаційне перетворення. Вона може, зрештою, відображати релігійну плюралізацію, де релігійний і парарелігійний попит стикається з урізноманітненою пропозицією, в якій християнство фігурує поруч із буддизмом, індуїзмом, ісламом, юдаїзмом, різноманітними сектами.

Диференціація укладів може бути пов’язана з усіма процесами, але найбезпосереднішим, найбільш явним і найочевиднішим є секуляризація. Політична модернізація полягала в переході від ієрократичного режиму, легітимуюча ідеологія якого ґрунтувалася на давньоєврейських і християнських постулатах, до режиму демократичного, чиї принципи обходяться без будь-яких ідеологічних посилань, і для якого релігійні зобов’язання суто приватна справа. Вони можуть не цікавити нікого або майже нікого, меншість, більшість, усіх або майже всіх — ці міркування не мають жодного істотного значення для політичного режиму в його принциповій основі. Ця основоположна теза історично виражається у відділені трону від вівтаря або держави від церкви. Конкретні історичні обставини відділення залежать від політичних і релігійних ресурсів, які мобілізуються троном і вівтарем. Обставини зробили так, що перехід був дуже надзвичайним у Франції — католицькій країні, де у духовенства не було труднощів зі створенням коаліцій і для нього перехід від одного режиму до іншого відбувався болісно і тяжко. Політичний поділ еліти призвів до сильної ідеологічної поляризації між клерикальною та світської партіями на понад сто п’ятдесят років. І навпаки, протестантські країни пережили спокійніший і поступовіший перехід до секуляризації, як це було в Нідерландах — хоча в XVII ст. виникали подекуди криваві конфлікти між ремонтрантами й гомаристами[22] — або в Скандинавії. Велика Британія стоїть окремо, оскільки вона офіційно ще залишається ієрократією, хоча й позбавленою будь-якої субстанції: суверен є керівником покинутої всіма церкви.

Після забезпеченої й прийнятої суспільством секуляризації релігійна складова в політичному не обов’язково зникає, але вона набуває два різних сенси. Наївний сенс базується на ідеї, що громадяни демократії повинні бути доброчесними і вони можуть бути такими, тільки якщо вони релігійні. В ідеологічному сенсі релігія може перетворитися або на антимодерний і реакційний релігійний інтегризм, або ж, у поміркованішому напрямку, в ідентифікуючий допоміжний чинник, як, приміром, це було в анексованому Другим райхом Ельзасі, у Польщі, в Ірландії та Квебеку.

Деградація може виникнути в кожному з укладів раціоналізації, якою супроводжується диференціація. В ігровому сенсі вона виражається, окрім іншого, в автономізації, інституцілізації та організації видів спорту. Проявом цих процесів за сто п’ятдесят останніх років стала організація змагань, що сприймаються одночасно як окремі й ефективні події для поліпшення результатів. Перетворення подій на видовище неминуче, і це вводить певну маловідчутну деградацію. Якщо спортивні видовища й справді належать до ігрового укладу, власною метою якого є розрядка, то ті, хто організують і беруть участь у цих видовищах, займаються прибутковою справою та вже більше не прагнуть розрядки. Вони спонтанно переходять з ігрового в економічне. Розрядки прагнуть глядачі, а зовсім не спортсмени. Вони стали таким самим економічним «чинником», як і решта, економічна цінність якого визначається його досягненнями в межах вимог глядачів щодо різних видів досягнень. Це — активне спонукання до монополії, тобто до рекордів і перемог. Ідеться вже не про те, щоб просто «брати участь», а про швидше, дужче, вище. З цього випливає поділ спортсменів, адже їх уважають чинниками зі своєю ціною, на жменьку індивідів, які збирають урожай популярності й багатства, і масу, яка знаходиться в тіні. Такий розподіл призводить до майже непереборного прагнення вдаватися до обману не стільки під час самих змагань, де цілком зрозумілий інтерес дієвців спонукає до пильності, скільки під час підготовки спортсменів, а також до застосування будь-якого доступного ефективного допінгу.

[22] Релігійні течії в кальвіністській церкві, гомаристи — послідовники Франциска Гомара, а ремонтранти — Якоба Армінія (ще називалися армініанами). — Прим. пер.