Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Спроба створення імперії була-таки проведена, і проведена вдало, але вона залишилася ефемерною та ніколи з успіхом не повторювалася. Імперія Каролінгів постає як майже дотепний епізод, але він розкриває період, коли історія стала на шлях, який дедалі більше відхиляється від того, яким просувалися інші культурні ареали. Чинники цього розходження мають привернути нашу увагу. Перший чинник можна знайти у варварських царствах. Великі навали слід розглядати не як дике нашестя та не як виконання певного плану, а як спершу дуже поступовий і ледь помітний, дуже давній процес показу своїх сил через найманців, який стає дедалі потужнішим аж доки не перетворився на міграцію цілих народів із Північної Європи й із центру. Поступовий характер процесу дав змогу і час географічним обмеженням, доримській спадщині та римському адміністративному розділенню зіграти свою роль і забезпечити своєрідний неясно зорієнтований розподіл новоприбулих. Хоча археологія й показує розмах депопуляції на прикладі великої кількості полишених поселень, не всі римляни й романізовані групи зникли, щоб поступитися місцем новоприбулим. Варвари — це таланисті завойовники, метою яких було не стати селянами на нових землях, а утворити нову правлячу еліту, яку б утримував народ завойованих.

Усі ці чинники сприяли тому, що різні народи розподіляються не випадково в перших-ліпших князівствах і царствах чи королівствах. Цілком можливо, що випадок привів англів і саксів до римської Британії, але вона є окремим утворенням, а племена — уже сформованими народами, а не безформною масою різнорідних елементів. Щодо поділеної латинської імперії, то можна навести таке ж саме зауваження стосовно будь-якої з її частин: хоча й не було жодної відповідності між тим чи тим народом — фракійцями, вестґотами, остґота-ми, бурґундами, лангобардами і певною географічною зоною, народи й зони мають відмінну й сформовану особистість, навіть якщо контури її залишаються розмитими. Хоча еліта, яка користується завоюваннями, вирізняється, можливо, жорсткими звичками, це не означає, що вона щойно вистрибнула зі своїх прадавніх лісів. Деякі здобували римську освіту, хоча, звичайно, не всі. Проте для всіх Рим уособлює політичну модель, усі вони визначають систему титулів, яка поєднує їх із Римом і надає їм легітимність. Реставрація імперії залишається на порядку денному. Латинська еліта не зникла, попри те що її нищили. Вона постачає новим князям радників, а їхні поради можуть рухатися тільки в напрямку наступності. Дуже помітна присутність церкви, яка виставляє себе за провідника й за верховну контрольну владу. Варвари — це не грабіжники, які залишають по собі тільки руїни й горе, вони виявляють раннє прагнення створювати цілісні політії, в яких інституйована політична влада мала б забезпечувати мир, правосуддя, процвітання. Римське розуміння держави та спільного блага не знищене й сяк-так знаходить політичні рамки, в яких воно може здійснюватися.

Наведені міркування надто нечіткі й непевні, щоб дати задовільну відповідь на запитання, яке не можна обминути: як ці варварські племена спромоглися закласти міцні підвалини європейської політичної карти та зробити намітки майбутніх королівств? Це ж саме запитання поставлять інші варвари, які нахлинуть із 793 р., — вікінґи. Вочевидь анархічні грабіжники виявляться здатними організувати в розпалі феодального розкладу Нормандське герцогство, звідки вони вирушать до Англії, щоб завоювати її та утворити унітарне королівство. Інші попрямували до Ісландії, де вже в Х ст. побудували струнку політію, яка змогла пережити не одне століття. Безстрашний норманський рід Отвілів заходився в ХІ ст. відвоювати Сицилію в арабів та Південну Італію у візантійців і спромігся утворити там структуровану й дієву монархію. Наявність успадкованих політичних кадрів недостатня для потрібної відповіді. Її слід доповнити політичним режимом, який практикували варвари. Від самого початку він відповідає ексклюзивному типові — помірній ієрократії. Вона може зазнавати змін, порушень, уточнень, але ніколи не вийде за межі гри, яку запровадила.

Ієрократична схема відома здавна, і в ній немає будь-чого особливо оригінального. Спадкові правителі переймають — разом із освіченими людьми як помічниками — формулу, винайдену Римською імперією, яка стала християнською. Ідеологічне формулювання дав Євсевій Кесарійський на початку IV ст., а на повну інституцілізацію знадобилося майже століття. Цю формулу можна резюмувати одним реченням: династія й монарх — це намісники Бога, яким він доручив встановити мир і справедливість на землі, аби забезпечити умови спасіння всіх. Спільне благо отримує визначення з подвійним сенсом, де мир через справедливість — головна й одвічна мета політичного чинника — сприймається як спосіб блаженства — мета релігійного чинника. Таке намісництво ієрократії згори не передбачає, хоча й сприяє, концентрації влади в центрі та на верхівці. Цілком можна стверджувати, що намісництво Бога здійснюється на всіх щаблях політичної організації, від села-парафії до королівства чи імперії.

Варто звернути особливу увагу на ознаку «помірна». Вона має на увазі, що другий установчий договір ієрократії — першим суверен зв’язується з Богом, — а саме договір між династією та підданими набирає ваги й змістовності. Намісництво короля конкретизується в згоді підданих визнати його легітимність. Ця згода ґрунтується, кінець кінцем, не на ідеології, а на розумінні того, що, обмінюючи покірність на мир, справедливість і процвітання, люди діють не за поганим розрахунком. Король у такій ситуації не може робити будь-що, він обмежений у своїй свободі дій, з одного боку, божественними приписами, а з іншого — свободами своїх підданих. При цьому слід мати на увазі — і це надзвичайно важлива обставина, — що свободи захищає соціальна еліта, яка зацікавлена в їхньому захисті та має всі можливості для їхнього успішного захисту. Еліту представляють аристократи, які посідають стратегічне положення, а їхня домінантна стратегія орієнтується на помірність і навіть на скромність королівської влади. Посідаючи владні позиції, маючи авторитет, багатство, що не залежать від монархії, аристократи зацікавлені в тому, щоб ці їхні можливості зберігалися вічно, а цього вони можуть здобути, тільки утворюючи між собою досить сильні коаліції, щоб зірвати будь-яку спробу короля ослабити або знищити їх. Зазначимо, що вартість об’єднання невелика з огляду на їхню малу кількість і незліченні узи, які їх з’єднують.

Проте для їхнього становища може виникати загроза з двох боків. Щоб утримати короля в його заспокійливому стані першого серед рівних, потрібно, аби аристократи домовилися між собою. Глибокі незгоди та розрив зв’язків можуть розвалити коаліції та надати змогу комусь із могутніх нацькувати одних на інших на свою користь. З іншого боку, сеньйори застраховані від народного бунту, тільки якщо можуть розраховувати на підмогу від влади, яка опікується миром і безпекою. Домінантна стратегія аристократів стає прозорою. Вони зацікавлені в підтримці династії, яка гарантує їм їхній стан і свободи. Але така гарантія передбачає відповідну вихідну систему орієнтирів, якою визначаються гравці, що гратимуть, та яка дає їм змогу зобов’язати дотримуватися правил гри. Мовою фахівців така система зветься політією, а в історичних і морфологічних термінах — королівством або царством. Зазначені вимоги домінантної стратегії аристократів виглядають як глибинна та тривала основа успіху варварів у їхній справі з використання вказівок історії та географії для розбудови міцних політичних меж. Ясна річ, побудови виникають поступово, навпомацки та завдяки воєнній удачі.

Забезпечена помірність європейських ієрократій має два наслідки, мало помітні в період свого зародження, але вирішальні для майбутнього. Від самого початку виникає стан напруженості між стихійно доцентровими і абсолютистськими тенденціями королівської влади та стихійно відцентровими та помірними тенденціями соціальної еліти. Також від самого початку визнається, хай навіть і нечітко, поділ на публічну сферу, керування якою покладається на короля з його вельможами, і на сферу приватну, якою кожний порядкує на власний розсуд. Точніше кажучи, еліта вважає, що має невід’ємне право брати участь у керуванні спільним благом у згоді з королем і під його проводом, а король не має жодного права втручатися в особисті справи аристократів, у розпорядження їхнім майном і в стосунки з їхніми людьми, навіть у публічні позиції, які вони обіймають на регіональному і місцевому рівні.

Внесок варварів у помірність європейських ієрократій, очевидно, першорядний, адже режими з аристократичною домінантою — з королем чи без нього — стають притаманними індоєвропейським суспільствам від самого початку. Привласнивши собі рештки латинського Риму, новоприбулі вибрали в римській спадщині все, що дозволяло інституцілізувати та «модернізувати» їхні політичні традиції, Костянтина як модель християнського суверена, титульну систему пізньої імперії, адміністративні округи. Вони досягли в цьому тим більших успіхів, що їх у цьому напрямку підтримувала церква, зробивши з Костянтина наступника Давида й Соломона та вписавши власну організацію в римську адміністративну структуру. З іншого боку, дуже сильно виражені в IV ст. абсолютистські тенденції в християнській імперії відкидають, і в цьому проявляється цілковита відмінність від Візантії, яка за браком аристократії збереже й підсилить абсолютизм своєї ієрократії в повній відповідності до азійських традицій.

Якщо внесок варварів виявився вирішальним, внесок Риму також значний, оскільки в латинській частині він не знищив аристократію, а використовував її, щоб поповнювати правлячу еліту й керувати полісами, на мережу яких імперія спиралася так само, як і на свою будову. Ці римські аристократи, що самі вийшли з аристократії італійської, іберійської, романізованої кельтської, після розпаду імперії опинилися колишніми римлянами, але виявилися соціально живими та міцними. Аристократія варварів не заступила романізовану аристократію: вони злилися, укріпилися та ще більше зміцнили свої позиції. Злиття — яке не виключає ускладнень і зведення рахунків на місцевому рівні — забезпечило соціальній структурі та її політичним наслідкам загальну наступність, сумісну з виникненням і підйомом нових родів, занепадом і зникненням родів старих.

Щодо іншої складової європейської соціальної структури — селянства, то його розпад імперії та германське нашестя зовсім не зачепили. Від латинської латифундії до вілли епохи Меровінгів і Каролінгів спостерігається повна наступність як з економічної, так і з соціальної точки зору.

Які повчальні висновки можна зробити з подій навколо цієї імперії? Найперші висновки стосуються неактуальності імперії Каролінгів. Карла Великого коронували в 800 р., помер він 814 р., а імперія завдячує тим, що проіснувала до 843 р., тільки випадкові, що зробив з Людовиіка Благочестивого його єдиного наступника, який вижив. Хай там як, але імперія надто велика й надто мало заселена, щоб нею можна було керувати з єдиного центру. Усі ознаки вказують на одне: спроба імперіалізації не передвіщає майбутнє, вона живиться й керується ностальгією за римським минулим. У цьому сенсі цікава й симптоматична новація — саме коронування імператора в Римі. Він проголошує й затверджує остаточний розрив грецької та латинської імперій. Цей симптом виражає певну дану, а саме те, що ці два світи сприймають відтепер один одного як окремі, і так воно є насправді, тож, не слід і намагатися возз’єднати їх. Він є також і ознакою архаїзму, оскільки ця подія має сенс тільки стосовно минулого і веде до свого логічного завершення поділ і розходження між Заходом і римським Сходом, розпочатий Діоклетіаном і закреслений заснуванням Константинополя.

Цей архаїзм водночас і ознака визначної новини, а саме входження до історичної самосвідомості нової Європи — латинського християнства. У релігійному плані після навернення та організації сільського населення, християнізація стає вже абсолютною. За римської доби християнство було майже виключно міським явищем, як про це свідчить те, що латиною «язичник» і «селянин» мають однаковий корінь — «paga-пиБ»: селянин як протиставлення міщанинові. Село було «охрещене» в епоху Меровінгів, і тоді ж запроваджена система парафії, якій судилося протриматися аж до наших днів, і тепер вона починає зникати. Ця система ґрунтується на ідеї максимально можливої відповідності, яку слід встановити між церковною організацією та світськими угрупованнями, щоб життєві громади могли перетворюватися на громади вірців і спасенних. Цим постулатом завершується надання церкві територіальної структури, а структуру цю ототожнюють із політичними та адміністративними територіями. У той самий період зазначена орієнтація, якою проголошується прагнення добитися злиття людського суспільства з християнською спільнотою, підсилюється інновацією, яка йде в радикально протилежному напрямку. У VI ст. св.Бенедикт приносить на Захід чернецтво, що зародилося в грецькому християнстві. Самітницьке та монастирське чернецтво виражає, навпаки, необхідність виходу зі світу та створення окремих громад для тих, хто претендує на справжнє християнське життя.

Наслідки загального прийняття християнства мають вирішальне значення для цивілізації, оскільки великими культурними спрямуваннями керують найвищі цілі. Упродовж понад тисячу років діяльність у Європі буде весь час більш-менш глибоко позначена християнством. Це твердження стосується не стільки самої діяльності, скільки практичних методів роботи та пізнання. Майже для всіх видів матерії, що обробляються, будуть знайдені форми, навіяні християнством, і навпаки, формам будуть знаходити християнізовану матерію. Процеси пізнання просякнуті проблематикою, засновками, упередженнями в християнському дусі. Оскільки вся ця діяльність наддетермінована цілями, на службу яким вона мобілізується, то зачіпаються всі стани за двома головними осями. Усе, що йде в напрямку логіки укладу, отримує християнське тлумачення: політика, економіка, етика, педагогіка, ігри... Коли ж логіка укладу вступає в суперечність з християнським ученням, наприклад, лихварство або також війна чи політична хитрість, вибухають конфлікти й потрібно шукати компроміси.

Результатом стала цивілізація, в якій неможливо знайти хоча б одну рису чи один аспект, який не мав би жодного зв’язку чи жодного разу не пов’язувався б з християнством. Цей результат нормальний і банальний у тому сенсі, що всі великі цивілізації були так само визначені та просякнуті великою релігійною традицією. Нормальність цього факту наводить на думку про неймовірність того, що ненормальність виникнення модерності можна було б приписати християнству як одному з її органічних процесів. І навпаки, якщо мо-дерність — це нова матриця можливих культурних варіантів, її виникнення в особливому контексті християнської цивілізації неминуче повинне було набути антихристиянсь-ких рис. Ці риси — зовсім не показники будь-якої несумісності між християнством і модерністю, а з простішого та менш драматичного погляду це показники одвічного зародження нового через чорнозем, просякнутий християнством, найперше і найвище призначення якого полягає не в тому, щоб ідентифікуватися з тим чи тим культурним ареалом. Європа стала християнською за доби Каролінгів, але християнство не вимагало за своєю природою Європи для самовираження, так само як і Європа не вимагала християнства, щоб жити своєю долею максимального культурного ареалу.

Отже, середовище було наскрізь просякнуте християнством, а християнство своєю чергою перебрало від нього деякі риси. Вони не такі славетні й яскраві, як собори та схоластика, але вони змогли зробити неабиякий внесок якщо не у виникнення модерної доби, то принаймні в умови її можливості. Серед них виділяються дві риси, що стосуються організації та життя церкви. У стратифікованому й територіалізованому суспільстві церковна організація, яка вирішила якнайтісніше увійти в це суспільство, а не виходити з нього, не може уникнути зараження стратифікацією й територіальністю. Тери-торіальність наражає церкву на ризик розколу на стільки церков, скільки є організованих політій і політичних сил, зацікавлених у тому, аби поставити ці церкви собі на службу. Зазначений ризик пов’язаний із тим, що церква як церковна організація має організаційну спорідненість з імперією. За відсутності імперії та за існування великої кількості суверенних політій церква стикається з вибором між розпадом і зникненням на користь національних церков або утворенням духовного й нетериторіального контрсуспільства. Випадковості історії дозволяють перевірити ці твердження. Православне грецьке християнство процвітало в тіні Візантійської імперії. Коли імперія зникла, воно розпалося на етнічні й національні церкви, тісно підпорядковані певним інтересам, які, можливо, були законними, але, безперечно, не релігійними. Латинське християнство абсолютно не мало імперії, з якою воно могло б зв’язати своє існування. Частина цього християнства зазнає в період Реформації тієї ж самої долі, що й грецьке християнство, ідентифікувавшись із національними політичними церквами. Друга частина — католицька — вочевидь обрала шлях, указаний модерною добою, шлях трансполітійної та екстратериторіальної організації.

Стратифікація справила свою дію в більш прямий спосіб із наслідками, очевидно, несприятливими для християнства і, поза сумнівом, сприятливими для розвитку Європи. Вище духовенство, як біле, так і чорне, отримало до свого складу паростки аристократії, бо та мала кого влаштовувати, а місця виглядали спокусливо. Такий дещо викривлений добір кадрів не був поганий сам по собі, але, як і всякий інший спосіб добору, він віддалявся від принципу компетентності, збільшував небезпеку некомпетентності стосовно суто релігійних критеріїв, церковних звичок, які мало відповідали настановам учення і дисципліни. Сприятливим наслідком є участь вищого духовенства в політичних змаганнях аристократії з метою встановлення стрункого політичного укладу, який зміг би підтримувати мир, та режиму, орієнтованого на помірність. Цезаро-папістські нахили, які церковні достойники могли витягти з пам’яті про добу Костянтина, отже, нейтралізувалися. Альянс трону з вівтарем набував такого ж самого значення, що й союз династії зі своїм дворянством: договір на обопільну користь сторін, а не зведення однієї до стану служниці другої.

Щодо нижчого духовенства, то воно походить із селянського світу, а згодом, коли з X ст. відроджуються міста в Італії, а з XI ст. і в інших місцях, і з міст. Ототожнення парафії з сільською громадою веде до злиття їхньої долі, а кюре, вікарій чи священик може стати чільним органом у громаді. Як клерк, інтегрований в організацію, що поширюється на весь ареал, він входить у контакт з вищими рівнями культурної дійсності й може поширювати на своєму скромному рівні її ослаблений відгук. Саме він забезпечує значною мірою культурну гомогенізацію Європи в її соціальних глибинах, як це роблять «джаті» брахманів у Індії, а роди освічених у Китаї. З огляду на свою належність до церковної організації, кюре парафії має також доступ і до аристократії — або опосередковано, через вище духовенство, або більш прямо, через сеньйорію та належність до неї парафії. У разі конфлікту між сеньйором і селянами кюре стихійно відіграє певну роль, оскільки завдяки своїм обов’язкам і своїм зв’язкам він посідає місце передавача інформації в обох напрямках. Ця позиція надає йому вирішального значення в двох видах різноспрямованих стратегічних ігор: або він сприяє союзові села й феодала проти підсилення королівської влади; або він підтримує союз народу й центральної влади проти аристократії. Перша стратегія сприяє помірності влади, тоді як друга може сприяти поступові до абсолютизму.

Історичний епізод Каролінгів веде також до важливих негативних висновків. Згідно з одним із них, в Європі не існує — на даний час або потенційно — жодної політії, здатної розвинути таку силу, яка дозволила б їй завоювати чи стабільно контролювати інші політії, їхні еліти та народи. Досвід Каролінгів показовий не стільки сам по собі, скільки тим, що його повторив Оттон з 962 р. Оттонівська династія виявилася неспроможною поширити свою реальну владу на всю Європу та блокувати дедалі помітнішу різницю між спадщиною Карла II Лисого та Людовіка І Німецького: так, у XI ст. вже можна вирізняти Францію й Німеччину. Неімперіалізація Європи відбивається в позитивних прикладах, у незалежних політіях і в стрункій трансполітійній карті. Другий негативний урок показує, що альянс між імперією та папством за моделлю Костянтина та Візантії, який був стихійним ще між Карлом Великим і Леоном III, зникає при Оттонідах. Конфлікт 1077 р. між Григорієм VII і Генрихом IV не був викликаний цими обставинами, хоча він і вибухнув з приводу контролю за призначеннями духовенства. Це питання посідає чільне місце, коли доводиться вирішувати, чим має бути церква: організацією, вільною від будь-якого політичного підпорядкування, або ж одним із департаментів імперських справ. Перемога папи над імператором провіщає не ілюзії папського верховенства, які плекатиме століттям пізніше !нокентій III, а виникнення нової ситуації: спільнота вірних, організована для самої себе, незалежна від будь-якої політичної організації та відкрита для всього людства.

Цей історичний епізод показав також, що владний апарат у Європі може складатися тільки з аристократів — світських або духовних, — оскільки вони єдино компетентні, якщо влада хоче бути ефективною, або ж досить сильні, щоб успішно протистояти всіляким спробам зламати їх. Виходячи з цього — і вже на віки, — ієрократія зможе пом’якшуватися тільки більшою або меншою мірою аристократами. Християнізація сприяє тому, що аристократи отримують монополію на політичні позиції. Будь-яка влада, що прямує до абсолютизму, прагне ставити на такі позиції людей, які не мають соціальної основи, незалежної від влади, — рабів, вільновідпу-щених, євнухів, іноземців, представників меншин... В Європі немає жодної визначеної в такий спосіб групи населення. Повна християнізація залишила меншиною тільки євреїв, але їхня репутація боговбивць в очах християнства не дозволяє ставити їх на політичні позиції. Робити євнухів — значить накликати на себе анафему, раби дуже нечисленні й уже фактично зникають. Щоб знайти вихід Оттоніди вирішили ввести до свого апарату єпископів і абатів, оскільки в них не було законних дітей. Проте в них були родичі й близькі люди в середовищі аристократів, тож, ефективність цього заходу, мабуть, була сумнівною, навіть якщо не брати до уваги конфлікт, який неминуче виникав би з цього в питаннях призначення церковних достойників. Хай там як, але впродовж кількох століть, аж доки середньовічні університети не почали випускати правників, політична влада на всіх рівнях могла набирати собі на службу тільки тих людей, які були зацікавлені в контролі її поширення. Королівський апарат отримає певну свободу дій, тільки коли зможе залучати на свою службу легістів — чиновників, які мали правову освіту.

Останній висновок менш притаманний, але його важливість через це не знижується. Якщо імперію неможливо заснувати завдяки процесові, який йшов би з середини Європи, то її так само неможливо створити й завоюванням ззовні з тих самих причин. Немає жодного центру ваги, знищення чи завоювання якого забезпечило би переможцеві панування над усією Європою. Якщо припустити, що таке панування встановили, йому довелося б зіткнутися з безліччю соціальних пірамід при низькій вартості мобілізації кожної піраміди проти кожної зовнішньої загрози та помірній вартості об’єднання пірамід між собою. Розпорошення і опір пояснюють те, що впродовж понад два віки, з VIII по X ст., сарацини, нормани, угорці могли безперервно нападати, грабувати, розоряти, руйнувати й не змогли нічого завоювати. Нормани й угорці оселилися в Європі в Х ст. і остаточно перейняли європейські звичаї. Сарацинів урешті-решт вигнали завдяки зміні співвідношення сил, яка рано чи пізно мала статися. За певною іронією долі саме нормани допомогли вибити їх з Південної Італії та з Сицилії в ХІ ст.

Після та внаслідок невдачі Каролінгів і повторної невдачі Оттонідів і Священної Римської Імперії залишається, утім, певна проблема. Якщо Європа непридатна для остаточної імперіалізації, то який же відомий чи новий тип структури повинна вона взяти їй на заміну? Відповідь на це запитання дадуть складні процеси, які розтягнулися щонайменше на п’ять віків: структурною альтернативою стане олігополярна трансполітія. Перехід від одної альтернативи до іншої вкорінюється в феодалізмі, роль якого неможливо перебільшити, щоб зрозуміти остаточне виникнення Європи, здатної пережити прихід модерної доби.

Доба феодалізму

Цей період триває від розпаду імперії Каролінгів із 843 р. до зламу ХІV-ХV ст., коли виникає нова Європа — Європа королівств, націй, монархій, європейського балансу та Європа, з якої вирине своєю чергою модерна доба в наступні віки. Ці п’ять або шість століть європейського розвитку можна сприймати в значному ідеологічному забарвленні, але єдина резонна точка зору — це підхід Монтеск’є, коли він висунув гіпотезу, що феодалізм можна було б уважати колискою або однією з колисок політичної модерності в Європі, і спробував це довести. Ми дійшли до тієї ж самої точки зору, поділивши її на дві частини. Феодальна епоха створила умови для процесів, з яких складається доба модерна. Деякі з цих процесів мали результатом модерність, визначену як нове поле можливостей. Епоху феодалізму слід розглядати в цій чіткій перспективі створення умов можливості.

Щоб краще зрозуміти оригінальність феодального суспільства, потрібно подивитися, яким воно було в Х-ХІ ст., коли воно виглядає найпоказовіше. Його оригінальність ґрунтується на поєднанні трьох елементів: васальної залежності, сеньйорії та королівства, кожен з яких більш-менш звичний і банальний, але поєднання яких настільки неймовірне, що єдиною досить переконливою історичною паралеллю є досвід Японії в ХІІ-ХVІ ст.

Васалітет — це договір між двома членами соціальної еліти, тобто між аристократами-воїнами. Договірні сторони рівні за суттю, оскільки обидві представлені вільними людьми, які належать до одного й того самого світу, але вони нерівні за своєю владою, авторитетом і багатством. Договір фіксує обмін цими двома видами рівності: захист з одного боку і військова підтримка — з іншого. Учасники обміну нерівні й вільні, а складові обміну рівні. Васальний договір чітко поважає умови договірної справедливості. Вищий, або «сеньйор», — пізніше «сюзерен», що значить, точніше, сеньйор сеньйора, — має певні ресурси, які можна мобілізувати в політичних цілях. Нижчий, або «васал», — одне з не багатьох галльських слів, які збереглися у французькій мові, — або, простіше, «чиясь людина», передає свої військові здібності на службу вищому, щоб зміцнити потугу того цілого, яке сеньйор утворює зі своїми васалами, з метою захисту та/або нападів.

Договір вирізняється певними характерними рисами. Він перетворює васала на професійного солдата на службі сеньйора. Сеньйор повинен утримувати васала, якщо хоче мати його біля себе. Оскільки економіці того часу практично невідомі гроші, утримання може відбуватися тільки в двох формах: або сеньйор тримає своїх васалів у власному домі, де вони користуються продуктами його земель і майстерень, або ж він надає їм доходи з тієї чи тієї зі своїх земель. Перший варіант надто складний для здійснення, і може застосовуватися для кола, яке не перевищує невеликий рівень. Отже, мав би взяти гору другий варіант. Доходи, що віддаються з землі, звуть леном, або ф’єфом, а ленне дарування має нестійкий характер, принаймні в тому сенсі, що васалові передають не саму землю і не тих, хто на ній працюють. З технічної точки зору сеньйор залишається власником виробничих чинників і передає тільки продукти. Проте дуже швидко доходами почали вважати землю, а передання лену стало довічним, а згодом і спадковим. Договір укладали довічно — звідси й довічне володіння леном, — і його не можна було розірвати ні за спільною згодою, ні за рішенням однієї зі сторін, за винятком серйозного порушення умов і духу договору. Він і сам теж дуже швидко стає спадковим. Договір має виключний характер стосовно васала: якщо в сеньйора є кілька васалів, то у васала може бути тільки один сеньйор. Це правило поставлять під сумнів у XII ст., але це — ознака еволюції феодалізму в напрямку виходу за власні межі.

Договір обставляється ритуалом. Васал складає руки й вкладає їх у руки сеньйора, інколи стаючи при цьому на коліна; сеньйор промовляє кілька слів; це — символ покори. Потім вони цілуються на знак згоди та дружби. Після цього відбувається ще один ритуал, який з’явився пізніше, але твердо відомий з епохи Каролінгів як суто релігійний і християнський обряд: поклавши руку на Євангеліє чи на якісь реліквії, васал присягає на вірність, це — його «слово». Перший ритуал має більше значення, ніж другий, адже, хоча віра й дуже поширена, честь віддається цим особливим васальним узам. Фізична присутність обох осіб необхідна. Ця вимога буде знята в пізній період занепаду феодалізму.

Зазначені васальні узи можуть легко і без викривлень перетворюватися на ланку васального ланцюга. Досить, аби васал став сеньйором або сеньйор васалом, якщо тільки з кожним із них не станеться цього перетворення, щоб стихійно утворювалися феодальні мережі, які набувають пірамідальної структури з огляду на нерівність сторін у договорі. У цій структурі учасники угоди діляться на два типові шари: вища аристократія, яка дістає цей статус завдяки своїй позиції «зверху», своїй силі, багатству й авторитетові, і нижча аристократія.

Сеньйорія — це зовсім інше й незалежне від першого явище. Її можна охарактеризувати трьома основними рисами. Це, по-перше, економічна одиниця, маєток з ознаками натурального господарства. У цій одиниці згруповані сільськогосподарські землі — одну частину, заповідні землі сеньйора — кріпаки обробляють безпосередньо на нього, а решта поділена на дрібні ділянки, які роздають сім’ям кріпаків для їхнього власного вжитку, — та майстерні, де виробляють усі необхідні предмети чи кріпаки-ремісники, або сільськогосподарськими кріпаками в міжсезоння. Зовнішні обміни обмежуються деякими предметами розкошу, шовковими тканинами, прикрасами або домашніми рабами, переважно слов’янського походження, чим і пояснюється сама їхня назва (раб французькою — «esclave»). Така схема економічної одиниці характерна для північних країв, тоді як на півдні, зокрема в Італії, замість маєтків існують подрібнені великі володіння, а обробка заповідних земель сеньйора замінена феодальними повинностями. Ці варіації мають суто технічне значення і не справляють жодних економічних наслідків.

Сеньйорія — це також і соціальна одиниця. До її складу входять сеньйор і його сім’я, в принципі, аристократи, які ще тримаються родових уз, тож сім’ю слід розглядати радше не як домашнє господарство, а як розширену родину. До сеньй-орії входять також хлібороби, фахові ремісники, слуги се-ньйорського дому. Ці кріпаки мають проміжний статус між свободою та кріпацтвом, який більшою чи меншою мірою коливається в один або інший бік. Вони прикріплені до землі, оскільки людей і робочої сили не вистачає після демографічного спаду в попередні століття. Вони виконують феодальні повинності та ходять на панщину, але самі обробляють власні господарства.