Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це, зрештою, майже політична одиниця. Розвал центральної політичної влади внаслідок розпаду імперії Каролінгів виявився в запаморочливій децентралізації та в розосередженні публічної сфери й у перманентній війні між одиницями, яким цей стихійний процес пішов на користь. Цими одиницями є сеньйорії, які перетворюються на одиниці безпеки й захисту від ворожого зовнішнього середовища. У такій ситуації сеньйор здійснює або ж узурпує повноваження органу правосуддя, законодавства і оподаткування, які умовно звуться «королівськими прерогативами» і які в звичайний час закріплюються за центром, за королем і його владним апаратом. Чинним режимом є дуже абсолютна ієрократія, оскільки не існує противаги владі сеньйора. З цього випливає змішання публічного й приватного, одним із наслідком якого є те, що сеньйор прагне привласнити собі всі землі, які входять до сеньйорії. Ця тенденція ніколи не доходила до свого завершення та до ліквідації власності: деякі позасеньйоріальні володіння, привласнені приватними особами, змогли зберегтися й пережити феодальну добу. Під цим кутом зору сеньйо-рія справді виглядає як квазіполітія, адже в ній зберігаються більшість інституцій і публічних функцій, але на місцевому рівні.

Сеньйорія сполучається з васалітетом через ленне володіння. На початку і за своєю концепцією лен — це заробітна плата в натуральній формі, яку видають напряму за столом у сеньйора чи опосередковано в формі доходів від землі. Із запровадженням спадковості на лен і його ототожненням із землею він стає частиною володіння васала. Достатньо, щоб це володіння перетворилося на сеньйорію, аби лен і сеньйорія означали одне й те саме, а отже, одне й те саме означають сеньйорія та васалітет.

Королівство — менш помітний елемент феодалізму. Князі, королі й навіть імператор не зникли разом із імперією Каролінгів. Ці законні володарі влади в границях політій не вимерли. Проте, з одного боку, політії стали рухливими під дією воєн, битв, через виявлення васалами своїх вірних почуттів, унаслідок поділу володінь між спадкоємцями на уділи, хоча в загальному плані вся картина залишається стабільнішою, ніж здавалося б. З іншого боку, реальна влада володарів прямо пропорційна кількості та якості васалів, яких вони можуть мобілізувати, і ленів-сеньйорій, який вони можуть подарувати. Реальна сила престижного титулу може бути дуже слабкою: так, перші королі з династії Капетингів не простягали своєї влади далі «краю», яким є Франція на північ від Парижа. Але королі й князі посідають особливе місце. їх не можна викинути з гри, попри їхнє безсилля та всі мінливості війни, бо вони — священні особи, династичні спадкоємці законної влади, яка сягає ще римського імператора.

Загалом феодалізм демонструє картину надзвичайного розсіяння політичної влади, яка може спускатися аж до рівня місцевої округи, підпорядкованої сеньйору, але це розпорошення не погрузає в повну анархію, оскільки суспільство структуроване сеньйоріями та васальними мережами у межах можливих королівств. Феодалізм — це певна будова, принцип зв’язності та єдності людського суспільства. Його витоки можна простежити без надто великих зусиль.

Феодальні королівства варто розглядати в двох аспектах. Ідея королівства та імперії завжди була присутня в умах політичних та ідеологічних чинників — майже виключно освічених людей у тому, що стосується ідеології, — і завжди свідомо прив’язувалася до Риму. Важливий момент, який можна аналізувати тільки на основі достеменних документальних даних, торкається матеріального розмежування політій. Це — повільний, складний і мало досліджений процес. Його вивчення слід було б вести, виходячи з гіпотези, що політична карта в тому вигляді, в якому вона постає наприкінці феодальної доби, після Столітньої війни, визначена географічними вказівками, накопиченим спадком, різноманітними стратегіями, війнами, непередбаченими випадками тощо. Внесок феодальної доби спирається на давні та подекуди дуже давні дані. її власним вкладом може бути просіювання та добір кадрів, якнайкраще підходять одиницям, що їх затримало решето. Розвал центральної влади та підйом квазіполітійних одиниць, якими є сеньйорії, мали завершитися позначенням тих цеглин європейського дому, якими стали «краї», ті маленькі області, згруповані в радіусі близько двадцяти п’яти кілометрів. Ці цеглини-краї можна вкладати за різними схемами, причому такі схеми не довільні, а враховують усю історичну спадщину. Виходячи з цього, можна висунути гіпотезу, доки не буде документальних підтверджень, що феодалізм, стираючи або накреслюючи пунктиром усі наявні будівельні креслення, зобов’язав до загального перегляду всіх отриманих варіантів, організував між ними загальну й відкриту конкуренцію та привів до обрання найменш довільного варіанта, того, який би найкраще відповідав географічним ознакам і найвирішальнішій історичній спадщині.

Верденський договір 843 р. можна розглядати як старт процесу, немовби троє синів Людовіка Благочестивого запропонували в загальних рисах кінцевий результат і поклали на добу феодалізму завдання перевірити його слушність і підправити його деталі. Адже якщо взяти правильну перспективу, яку можна застосовувати до максимального культурного ареалу, принаймні в розрізі п’яти тисяч років, і якщо припустити, що цей ареал слід розподілити на політії, здатні врівноважувати одна одну, то ми, звичайно, отримаємо не ту детальну політичну мапу Європи, яку ми знаємо, а визначення багатьох субкомплексів, що можуть утворювати з себе політії: італійський «чобіток», Іберійській півострів, Британські острови, Скандинавія, Рейнський басейн, альпійська зона, Північноєвропейська рівнина тощо. У такому контексті запитання стає точнішим, а відповіді суттєвішими: які чинники та які обставини сприяли або завадили тому, аби різні субкомплекси утворили нинішні політії? Цей шлях одразу приведе до виявлення основної вади сучасної європейської схеми: відсутність німецької політії, утвореної в самому центрі геополітичної ваги Європи.

Витоки сеньйорій не мають нічого таємничого. Ми вже визначили великі помістя чи володіння аристократів як економічні одиниці, де працювали раби чи орендарі на всіх етапах розбудови європейської історії, починаючи від індоєвропейців середньої бронзової доби. Пізніше вілли епохи Ме-ровінгів і Каролінгів стають прямими спадкоємцями римських латифундій у тому вигляді, в якому вони визначалися з ІІІ ст., і адаптуються до нових політичних, фіскальних, економічних і, можливо, демографічних умов. Як квазіполітійні одиниці, сеньйорії є прямими продуктами розвалу державних структур Каролінгів. Оборона, правосуддя, процвітання забезпечуються в дуже вузьких межах можливого, в найґрунтовніших границях — помістях, які перетворюються на сеньйорії. Ця система набуває загального поширення через перетворення на сеньйорії всього, що має якусь сталість, і може слугувати місцевою точкою єднання: єпархія, монастир, давній адміністративний округ або просто місцевий можновладець чи авторитетна особа. Сеньйорія як явище зовсім не притаманне європейському феодалізмові. Воно завжди супроводжує розпад центральної влади. Проблема полягає не в політизації периферії через утворення сеньйорій, а в падінні центру. Щодо імперії Каролінгів, причинами розпаду стали нестача людських і економічних ресурсів у період нападів сарацинів, норманів і угорців. Слабкість ресурсів перевищує за вагою напади, адже сильніша Європа могла б стримувати і припинити напади. Оттонові довелося мобілізувати майже всі наявні феодальні сили, щоб вибити сарацинів з їхньої фортеці в Ля Гард-Френе!

Витоки васалітету відомі. Особисті узи між чоловіками — це кельтська інституція, взята Цезарем, германська, описана Тацитом, і, дуже вірогідно, індоєвропейська. Цими узами зв’язуються воєначальник або ватажок розбійницького набігу та його соратники чи спільники, які всі є аристократами, що відрізняє їх від уз клієнтарності, якими можуть зв’язуватися аристократ і пересічний люд. Каролінги свідомо й систематично використовували цю інституцію як фіктивний замінник для імперського владного апарату. Не маючи змоги наймати й утримувати адміністративну, військову, фіскальну, ідеологічну бюрократію та здійснювати за її допомогою контроль, а згодом і ліквідацію аристократів, імперська влада змушена була перетворювати їх на вірних собі людей, винагороджуючи їх політичними посадами та ленними дару-ваннями. Цей підхід був безнадійний і підкреслює, якщо в цьому є потреба, несвоєчасність такої спроби. Падіння імперії та поглиблення її розпаду приводять до перемоги відцентрові сили й стихійно делегують королівські прерогативи дедалі нижче, у подрібнену структуру, аж до рівня місцевої сеньйорії та найменшого васала. Результатом стає поширений на загал стан небезпеки. Щоб знайти хоч трішки безпеки, потрібно згрупувати найслабших навколо сильніших і утворювати стихійні коаліції. Такі квазіполітійні коаліції завжди супроводжують фази розпаду імперій. Оригінальність Європи — і Японії — полягає в тому, що узи клієнтарності замінили договори, які об’єднують рівних за суттю та нерівних за силою. У цьому процесі немає нічого наперед замисленого, і вислів «феодальний лад» дуже мало відповідає йому. Перед історичними дієвцями поставала велика проблема: падіння імперії та напади з усіх боків. Вони знайшли елегантний і ефективний вихід, зібравши докупи елементи своєї культурної спадщини та пристосувавши їх до нових умов. При цьому, самі не знаючи й навмисно не бажаючи того, вони винайшли небачену будову сегментарного типу, таку як плем’я та касти, оскільки вона базується на гнучкому й змінному поєднанні самодостатніх низових одиниць, у цьому випадку сеньйорій-помість.

Зазначена будова вимальовується і встановлюється в IX ст., тріумфує в X ст. і зазнає глибоких перетворень у ХІ-ХІІІ ст., вийшовши у новий світ у ХІV-ХV ст. Динаміку та її напрям диктують дві визначні зміни, одна з яких веде від феодального роздрібнення до реставрації монархії, а друга — від феодальної багатополярності до сучасної олігополяр-ності.

На відміну від режиму каст, який забезпечує соціальну солідарність у повній незалежності від політичних структур, а отже — тисячолітню стабільність, феодалізм нестійкий за своєю внутрішньою природою та нестримно веде до чогось іншого. Причина цього лежить на поверхні. Примножуючи кількість квазіполітій, феодалізм започатковує транс-політійну гру з дуже численними дієвцями. Багатополярна гра не знає правил або ж неспроможна забезпечити їхнє дотримання, як про це свідчать неодноразові спроби встановити «Божий мир», до яких вдавалася церква. Війна через це стає перманентною і вічною, навіть попри те, що вирішальні битви трапляються рідко й вони не аж такі кровопролитні. У перманентній війні весь час визначаються переможці й переможені. Проте деякі позиції бувають майже неприступними в тому сенсі, що ті, хто ними володіють, можуть програти багато битв, а врешті-решт виграти війну. Хай там як, але це нескінченне змагання веде до поступового й хаотичного виходу на поверхню найвищих переможців, королів і князів, які мали визнану легітимність. Стихійно народжений з розпаду імперії, що втратила актуальність, феодалізм стихійно призвів до реставрації та до встановлення монархій і князівств.

Першою виринає Англія завдяки щасливій вилазці нормандського герцога в 1066 р. Франція переживає набагато важчий і триваліший період зародження. їй знадобиться два століття безперервних воєн, які вестиме споріднена з Ка-ролінгами династія з Іль-де-Франс, щоб досягти вирішальної критичної маси за Філіпа ІІ Августа (1180-1223). З іншого боку, Італія й Німеччина не спромоглися створити унітарні королівства. Обидві випадковості, поєднані з історичною спадщиною, призвели до виникнення регіональної олігопо-лярної структури та до блокування на невідомо який час ходи до політичного об’єднання, яке мало б, у принципі, взяти гору. Одним із наслідків ситуації в Італії був, можливо, аналіз європейської аномалії та концепції трансполітійної рівноваги, зроблений Мак’явеллі й Гішарденом. Німецька аномалія призвела до появи зони слабкості й розривів у серці Європи, результатом чого стали кілька загальних катастроф, від першої — Тридцятилітньої війни (1618-1648) — до другої (1914-1945).

Реставрація монархії відбувається в самих межах феодалізму. Він став нагодою для легістів, радників тодішніх князів, виробити феодальну ідеологію, засновану на принципі піраміди васальної вірності, кульмінацією якої стає присяга, яку приносять територіальні князі королю як своєму сеньйорові.

Цей основоположний процес започатковує й інші — похідні від нього. Найвизначнішим на тривалу перспективу стає відвоювання князями в сеньйорів королівських прерогатив. Логіка ієрократії схиляється в бік абсолютизму. Сеньйори — це аристократи, яким недорого коштує об’єднатися та які в об’єднанні стають потужними. Вони зацікавлені в тому, аби протистояти абсолютистським тенденціям, і мають засоби для дієвого опору. З цього процесу повинні утворюватися монархії, більш-менш помірні — залежно від співвідношення сил. Таке становище базується на нестійкому балансуванні між абсолютистським підходом і стримувальним опором і може призвести до визначальних розривів, які відкривають шлях радикально новим підходам. Таким розривом буде перехід до нової конституційної монархії, яку можна демократизувати.

Інший наслідок — це перетворення аристократії на дворянство. За першої феодальної доби аристократи існують, але не як дворянство, що визначається як законно закріплена верства чи спадкоємний стан. Цей перехід стає рухом від відкритості до замкненості, принаймні деякою мірою. Аристократія є радше відкритою за браком політичної сили, здатної закріпити той чи той стан. Загальна ситуація настільки хаотична, що родини й роди зникають у небуття, і виринають нові люди, як, приміром, такий собі Роберт Сильний, убитий 866 р. у сутичці з норманами: це — пращур Капе-тингів, Валуа, Бурбонів. Тенденційна замкненість базується на спадковості та кровних узах і на офіційній позиції. Ця умова передбачає союз дворян проти нових людей за королівської підтримки. Але стратегія королівської влади спрямована на те, аби розмістити у владному апараті свої креатури, унаслідок чого — через певний час — аристократія має бути налаштована проти дворянства. Ситуація стає нестабільною через балансування між самостійною аристократією та дворянством як інструментом королівської влади.

Звернімося ще до одного наслідку процесу — переходу від сільської сеньйорії до сільськогосподарської ренти. На початку XI ст. різко змінилися обставини, які, здавалося б, усталилися за минулі століття: життя буяє, стосунки відновлюються в дедалі ширших масштабах, відроджуються торгівля й міста, розкорчовуються величезні лісові масиви в Європі. Упродовж трьох століть Європа переживає період надзвичайного підйому в мистецтві, думці, економіці, техніці, і можна стверджувати, що це кипіння стало наслідком феодальної квазіанархії, принаймні як умови можливості. Наслідки цього періоду стають вирішальними для сільської сеньйорії. Сеньйоріальні заповідники та майстерні зникають, бо вони вже не рентабельні в економіці, яка повернулася до торгівлі та використовує принцип порівняльних витрат. Сеньйори перетворюються на підприємців, вони теж корчують ліси, будують укріплені містечка та нові міста, прагнуть збільшити свої доходи перед лицем нових витрат. Щоб успішно вести свої справи, їм потрібно залучати й утримувати робочу силу вигідними умовами: головні з них — звільнення з кріпацтва та надання визвольних листів старим і новим селам, які через це перетворюються на комуни та на маленькі самоврядні республіки. Сеньйоріальні права перетворюються на повинності, які сплачуються або грошима, або натурою, але вони сталі, що має заохочувати селян до підвищення продуктивності праці.

У результаті цих процесів зникають майже автаркійні сільські одиниці, а їх місце посідають мільйони сільських господарств, які ведуть селянські сім’ї. Вони можуть бути власниками якихось ділянок, але часто орендують свої господарства у великих землевласників — сільських аристократів чи міських буржуа, стаючи, отож, орендарями або половинщиками. Для майбутнього важливо те, що вони самостійно ведуть свої господарства. Це зовсім маленькі підприємці, охоплені єдиним сильним бажанням — стати власниками свого господарства та розширити його. Мешкають вони скупчено в комуні, парафії чи в селі — поодинокі поселення є винятком, причому зазначені три одиниці мають тенденцію до змішання, хоча так відбувається не завжди й не цілковито. Усі ці процеси ведуть до увічнення аристократичної еліти, що живе зі своєї земельної ренти, і спеціалізується на війні та службі королю, а також до появи, або радше до відновлення, народу вільних селян, які ведуть господарство на власних фермах, самі керують своїми спільними справами, групуючись навколо своєї церкви та свого кюре.

Тепер піднімемося вище й розглянемо ситуацію під політичним кутом зору. Ми спостерігаємо політичну гру з трьома основними дієвцями: князі та владні апарати; самостійна, аристократична еліта й помалу та дедалі більше міська буржуазія; народ селян. У політиці три ділиться на два проти одного. Структура гри дозволяє створювати змінні коаліції, а її склад по-різному спрямовує їх залежно від домінантної загрози. Проти надто сильного князя еліти й народ утворюють альянс, як у Англії. У Франції еліти домінують і нав’язують коаліцію між народом і князем. Рідше й випадковіше траплялося так, що народ видавався загрозливим князеві та еліті. Найвизначнішою подією в цьому плані, яка мала найтривалішу дію, стала Селянська війна в Німеччині з 1525р.

Найвизначнішим результатом еволюції в межах феодалізму й поза ними та результатом, що мав найбільші наслідки, є не-подія: багатополярна нестабільність привела систему гри не до її логічного завершення — імперської монополії, а до олігополярної конфігурації. У всі наступні періоди на трансполітійній сцені одночасно активно діють від п’яти до семи політій. Це королівства, що виникли з феодального роздрібнення, поліси, створені в проміжках, утворення, які стихійно виникли через ці обставини. Вони звуться Англія, Франція, Іспанія, Швейцарія, Австрія, Богемія, папство, Данія, Швеція, Венеція, Флоренція, Неаполь, Баварія, Пруссія і т.д. Згодом до гри допустять Росію й Туреччину, бо вони розташовані поруч. Ця гра виходить на поверхню впродовж Столітньої війни й спричиниться ще до двох віків жахливих воєн, у тому числі так званих релігійних воєн, доки її не буде інституйовано Вестфальськими договорами у 1648 р.

Чому сталося саме так? Це — не чистий випадок, адже неімперіалізація Європи є даною старою, яку нові обставини реактивували з доби в добу. Новизною модерності з другої половини XV ст. стала олігополярність трансполітії, яка складалася з королівств-політій, дедалі краще окреслюваних чимраз жорсткішими кордонами. Цю новизну можна чітко розгледіти в ретроспективі. З іншого боку, те, що кількість політій-дієвців постійно перебувала в потрібних межах, і те, що ніколи не виринула жодна гегемонічна політія, яка була б потужнішою за коаліцію слабших, слід уважати цілковитою випадковістю. Ці факти не були потрібними, передбачуваними й неминучими: вони суто історична випадковість.

Розділ VII. Європейський шлях

Аномалія неімперіалізації та олігополярності — особливість Європи, якщо порівняти її з досконалістю Китайської імперії, політичною неспроможністю Індії, яку компенсував кастовий режим, і хаотичною розсіяністю азійського ареалу. Як перейти від цієї надзвичайної, але надто загальної особливості до особливостей конкретніших, визначених у такий спосіб, аби можна було показати, що вони водночас наслідки аномалії та уможливлення виникнення загальних явищ? Найпростішим і найнадійнішим було б аналізувати імперії в зворотному напрямку, постулюючи «не-імперію» та зважуючи наслідки, які така ситуація мусила мати для політії та трансполітії, політичного режиму, морфології та цивілізації. Наклавши на Європу таку сітку прочитання та інтерпретації, ми виділимо чотири європейські особливості: королівства, монархії, нації, цивілізацію, яка ґрунтується на діалектиці тем і варіацій.

Королівства

Якщо взяти неімперіалізацію та олігополярність як обмеження, то яких наслідків потрібно очікувати для політій і їхніх історичних здобутків? Які факти можна констатувати? Важливу дію могли б справити три наслідки, які ми в змозі виокремити.

Логіка олігополярної гри визначається тим, що зсередини не може виринути жодна гегемонна політія, яка могла б узяти гору над коаліцією невеликим коштом. Ця логіка зобов’язує раціональних гравців удаватися до оборонної стратегії, де головна мета — не виграти, оскільки це неможливо, а не програти. З цього можна зробити два висновки. Щоб не програти, треба битися, бо ніхто цього за вас не робитиме.

Політія не може задовольнитися тільки тим, що вона існує, вона має бути постійно активним дієвцем на трансполітійній сцені. Цей висновок виглядає невинним, але він веде до виявлення трьох обмежень і їхнього менш очевидного та менш невинного впливу. Перше й дуже сильне обмеження полягає в потребі будь-якою ціною зробити з політії колективного дієвця. За своєю природою, дієвець здатний мобілізувати енергію на службу волі, просвітленої розумом. Щоб стати ефективним дієвцем, колективний дієвець має трансформувати велику кількість енергій, воль і розумів у одне ціле. Таке трансформування ґрунтується на організації та інституціях. Його ніколи не можна здобути остаточно, це — нескінченний процес. Наведене обмеження сильне, і воно може не справити свою дію тільки за надто особливих обставин, оскільки воно визначається змаганням між політіями, а в цьому змаганні йдеться про життя чи смерть політії. Гра, в якій ставкою є життя чи смерть, справляє потужний вплив на гравців, змушуючи їх робити все, щоб життя перемогло смерть. Такий вплив має прямі й конкретні наслідки для політичного режиму та соціальної єдності.

Друге обмеження тонкіше, хоча й не менш сильне. Оборонна стратегія радить не програвати, але не програвати що? Те, що ризикує втратити колективний трансполітійний дієвець, це — свобода в грецькому розумінні слова, незалежність, яка ототожнюється з самим статусом політії та з її виразнішою характеристикою — правом війни й миру. Це обмеження має втілюватися в чіткі тенденції для того, щоб досягти тотожності між уявленнями історичних дієвців про політію та її концептуальним визначенням. За своєю концепцією, політія втілюється й матеріалізується в людях і групах, об’єднаних в якусь цілісність. Із самої цієї концепції не випливає, що політія має займати якусь визначену й окреслену територію. З концептуальної точки зору можливо, щоб елементи цілого були розсіяні в просторі та зв’язувалися один з одним та з цілим через об’єднані мережі. Така схема базується на технічних — ефективні й надійні мережі та зв’язки — і на економічних умовах — низька, якщо не нульова, вартість. Оскільки ці дві умови не були виконані до перетворення модерних часів, то виникає непереборне й несвідоме прагнення спроектувати соціальний простір на певний фізичний простір і ототожнити політію з територією. Зважаючи на те, що будь-яка політія не поодинока, і кожна має своїм головним завданням вижити як політія, то кожна з них спонукається до точного позначення території, з якою вона має ототожнитися, та відмежування її стосовно інших. Кордони між політіями відіграють дедалі більшу роль, отримують чимраз точніші, абстрактні та уявні означення й дедалі більше вважаються непорушними. З цього випливає нове джерело ймовірних конфліктів і воєн, пов’язаних із встановлення кордонів і їхнього порушення.

Третє обмеження змушує дієвців дотримуватися трьох виключних стратегічних напрямків. За одним із них, кожна політія повинна зав’язувати з іншими гнучкі й перемінливі союзи, аби ніколи не опинитися в становищі того, хто програв. Союзи мусять здійснювати раціональний розрахунок співвідношення сил і ставити собі виключною задачею досягнення рівноваги цією спільнотою. Взаємні симпатії, культурна близькість, схожість релігійних чи ідеологічних уподобань, навіть узи спорідненості треба виключати з такого розрахунку — не тому, що їх не можна дотримуватися, а через свою трансполітійну неістотність. Другий стратегічний напрямок вимагає від кожної політії означування себе для самої себе, щоб максимально збільшити можливості захисту. Означення може набувати найрізноманітніших аспектів. Це може бути ототожнення з територією, яку легко обороняти, або на яку важко нападати та яку ще важче окупувати та контролювати. Турбота про захист може також виражатися в досить урізноманітненій економіці, щоб унеможливити загрозу блокади. Якщо територія — це архіпелаг чи острів, принципом означення політії може бути зосередження на пануванні над морями, щоб запобігти вторгненню чи облозі, маючи при цьому незначну економічну перевагу в тому, що є можливість відстежувати порівняльні витрати та зосереджуватися на найвигіднішій економічній діяльності. Останній із зазначених стратегічних напрямків полягає в тому, щоб намагатися гарантувати здобутки за допомогою договорів, які сторони мають визнати та дотримуватися. Ця стратегія відображає раціональність олігополярної гри, заснованої на рівновазі та врівноваженні залежно від співвідношення сил, яке невідоме нікому та проявляється тільки через їхнє зіткнення. Кожна політія, основне завданням якої — не програти, справедливо вважає, що баланс, досягнутий у результаті конфронтації, найкращий або найменш поганий для неї. Кожна зацікавлена у визнанні результату рештою і може розраховувати на низьку вартість коаліцій, аби запобігти махінаціям чи покарати тих, хто до них вдається. Звичайно, баланс із часом змінюється, тож, здобуте періодично ставлять під сумнів і в той чи той спосіб переглядають. Із укладанням договорів ми спостерігаємо стихійне вироблення трансполітійного права — дедалі жорсткішого комплексу норм, призначених для мирного розв’язання максимальної кількості конфліктів і для максимального спирання такого розв’язання на справедливість і на те, що вже належить кожній політії.

Вирішивши перетворити на свою пошукову лабораторію європейську історію періоду між кінцем Столітньої війни в другій половині XV ст. і Першою світовою війною, історик має вдосталь експериментального матеріалу, щоб перевірити слушність висновків. Так, наприклад, упродовж цього періоду європейська політична мапа постійно змінювалася й уточнювалася. Створення такої мапи підкріплювалося дедалі глибшим і поширеним переконанням, що політія ототожнюється з територією, яка (бажано) утворює єдине ціле. Це переконання, з огляду на європейську експансію в світі та на її позицію проводиря світової думки, стало своєрідним загальнолюдським чинником. Воно ще легше сприймається саме так тому, що існує природна тенденція плутати політичну територіальність із тваринною. У тварин є власна територія, яку вони захищають: так само діють і політії. Власне, територія виду — це планета, а територія його представників — кімната, будинок, поле, гуртожиток тощо.

Єдиний приклад європейської політії, що зникала фізично, — Польща, яку наприкінці XVIII ст. тричі ділили між собою Пруссія, Росія та Австрія. Цей виняток пояснюється очевидною нездатністю Польщі після середньовіччя діяти як колективний дієвець, а нездатність ця своєю чергою пояснюється тим, що політичні інституції були сформовані в такий спосіб, що утруднювали мобілізацію індивідуальної енергії, волі та розуму, у цьому випадку — аристократичних родів, на службу колективній енергії, волі й розумові.

Один із імовірних експериментів мав би торкнутися місця французького королівства в Європі. Завойоване й зібране докупи впродовж п’яти століть упертою й удачливою династією, воно стало гегемонною політією, або політією з геге-моністськими можливостями. Цьому своєму становищу воно завдячує витісненню Англії з континенту та її замкненню на своєму острові, одвічному паралічу Німеччини в олігополяр-ному становищі, яке зашкоджувало створенню німецьких політії та королівства, і тому, що за своїм розміром, населенням і ресурсами зібрана в політію територія потенційно найпотужніша. Гегемонна позиція Франції домінує в усій модерній і новітній історії європейських трансполітій в її чотирьох взаємозв’язаних фазах. На першій стадії, у XIV і в першій половині XVII ст., вона викликає захисну реакцію під проводом Габсбургів і створення коаліції, що напирає на королівство з усіх боків. Результатом стає — за Франциска І — встановлення зв’язків з Османською імперією та її введення в європейську гру, щоб урівноважити потужність коаліції, а за Ришельє та Людовіка XIV — безперервні зусилля задля того, щоб розірвати оточення чи зробити його нестрашним, убезпечивши Париж від вторгнення. На третій стадії, за часів Революції та Імперії, потенціал потуги переживає під впливом ідеології свій момент пароксизму й стає жертвою ще дужчої коаліції, підсиленої включенням Росії в європейську гру. Два єдині епізоди імперіалізації Європи стали наслідком ідеологічних відхилень, далеких від раціональності, яка в олігополярній грі не радить удаватися до імперських авантюр, позаяк вони не можуть завершитися успішно й повинні так чи так погано скінчитися. Четверта й остання фаза французької гегемонії характеризується її відходом у тінь через кілька зривів у ХІХ ст. і XX ст. з огляду на запізніле виправлення німецької аномалії та передчасний демографічний спад і певну стриманість щодо входження до процесу модернізації.