Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Азійський варіант

Схема, прийнята в Передній Азії, найстаріша за часом, оскільки вона має сягати щонайменше шумерів на перехресті IV і III тисячоліть, а контури її окреслилися набагато раніше, ще з початком самої неолітизації. Схема ця також і найтриваліша, адже вона зберігається й донині, попри всі політичні, економічні, релігійні, культурні потрясіння. Щоб роздивитися її характер і дух за десять тисячоліть, потрібно спробувати зробити таке узагальнення, щоб його результат міг накладатися на всі епохи, не ототожнюючись при цьому з жодною. Потрібно знайти алгебраїчну формулу цього варіанта, конкретні значення якої вписуються різними епохами.

Будова ґрунтується на базовій одиниці, яку не можна визначити краще, ніж місто, але місто, що не є полісом. Це — беззаперечне місто. Воно є містом у фактичному сенсі, має вигляд щільного скупчення жителів, зазвичай обмежене захисним муром. Оселя за своїм принципом — це певна кількість житлових приміщень, розташованих навколо порожнього простору, а назовні вона виходить глухою стіною. Порожній простір — це внутрішній двір, розміри якого можна міняти і де можна здійснювати будь-які облаштування. Зовнішній простір — це вулиця у формі простого ходу сполучення. Така міська схема різко контрастує з іншим можливим варіантом, коли оселя будується навколо чимось зайнятого місця, виходить і відкривається назовні, а її центральне місце — публічна площа, оточена громадськими цивільними й релігійними будівлями. Це теж місто в соціальному розумінні, тому що воно населене не хліборобами або принаймні рільництво не основне заняття більшості мешканців. Така схема не придатна для дуже ранніх епох, коли населені пункти, які мають уже міський вигляд, займали рільники. У соціальному плані місто — це насамперед місце перебування соціальної еліти, усіх тих, хто посідають політичні, релігійні та економічні посади. Ця перевага діє в обох напрямках: місто приймає до себе еліту, а еліта мешкає в місті. Такий тісний союз відбивається в трьох головних пам’ятках міста: палаці, храмі й ринку, які фактично наявні та виконують соціальні функції. Міський народ складається з ремісників, дрібних торгівців, слуг, охоронців, усіх тих, хто прямо чи непрямо забезпечує функціонування трьох головних інституцій.

Урешті-решт, це також і місто в економічному розумінні, принаймні в домодерному економічному сенсі слова. Місто є місцем проживання феодалів, які не живуть при своїх землях, а також і місцем, де вони витрачають ренту, одержувану від землі. Власне, земля належить не тим, хто її обробляє, а політичній владі, духовенству та купцям. Хлібороби є орендарями, але їм залишається не половина їхнього продукту, а лише п’ята частина. Орендарі, які постійно перебувають на межі виживання, нездатні заощаджувати кошти, вкладати їх та впроваджувати які-небудь новації. Таке хліборобство може прогресувати технічно й економічно тільки за рахунок інвестицій із боку тих, хто володіють достатніми капіталами. Оскільки, з огляду на кліматичні умови, найвигідніше вкладати кошти в збирання, подачу, розподіл води, у дренаж, а ці гідротехнічні роботи потребують значних коштів, капітал, у принципі, може надходити тільки від політичної влади. Цей спосіб створення гідротехнічної інфраструктури за ініціативою та за фінансування державними органами різко контрастує з китайською системою, де цим опікуються еліта та місцеві об’єднання. Землевласники не живуть на селі, а задовольняються одержанням орендної плати. Це — суто рантьє й у жодному разі не сільськогосподарські підприємці. Така поведінка має своє правове й економічне обґрунтування. Земля — це власність, а права власності можна передавати та ділити. З часом це призводить до надзвичайного розпорошення власності. Коли таке розпорошення досягнуте, воно прагне увічнитися, бо це — певна перешкода будь-яким конфіскаціям, адже довелося б експропріювати надто багато людей, кожен з яких володіє надто малою площею. Економічний результат при цьому такий, що землевласники теж не мають змоги інвестувати та й не зацікавлені в цьому.

Така структурна неспроможність інвестувати в сільське господарство ще раз підкреслює роль політичної влади в цій царині. Месопотамія не була місцем, в якому виринули неолітичні зміни. Вони відбувалися протягом тисячоліть на рельєфах периферії. Долини та міжріччя Тигру, Євфрату та їхніх приток завойовувалися і трансформувалися набагато пізніше, майже за тих самих часів, коли з’являються перші документальні свідчення про Шумер, Аккад і Вавілонію. Географічні умови — надмірна посушливість, екстремальний і руйнівний водний режим річок, болотисті землі — настільки несприятливі, що їх можна перебороти тільки значними й дорогими роботами зі створення інфраструктури. Потрібно було, щоб економічні, морфологічні та політичні процеси дійшли аж до князівства й царства, аби можновладці змогли зібрати потрібні кошти.

Місто, про яке йдеться, з усіх точок зору глибоко відірване від сільської місцевості, яка його оточує, є також і ринком, але ринком дуже особливого типу. Місто не є, як в Європі, ринком для села, соціальним простором, де хлібороби продають свої надлишки від рільництва та продукти своєї праці в міжсезоння. Це насамперед ринок для міщан, не тільки для мешканців цього міста, а й для міщан узагалі, тобто для верств соціальної еліти всюди, де її можна досягти. Призначення міського ринку полягає в тому, щоб бути проміжним пунктом у набагато ширшій торговій мережі. Залежно від свого розташування та величини, місто входить у мережу торгівлі на більшу або меншу відстань. Цей статус відбиває і підкреслює характер міста як оази, але оази караванної. У місті стан і значення великих купців прямо залежить від становища та важливості міста, до якого вони належать. А оскільки ієрархія міст своєю чергою також залежить від майже виключно політичних чинників, таких як сфера впливу палацу (правителя) та економічний потенціал його ареалу домінування, то висновок цілком очевидний: торгова діяльність прямо залежить від успіху зброї та від поширення політичної могутності. Вінець цього висновку — запопадливість ринку перед палацом.

Місто Передньої Азії — це не поселення-держава під жодним кутом зору. Різниця між ними починається вже з розміру. Поселення може бути малесеньким і ніколи не буває величезним, тоді як місто може стати гігантським і вражати домодерну уяву. Вавілон, Дамаск, Багдад, Стамбул викликали захоплення століттями й тисячоліттями. Ясна річ, більшість міст маленькі ба навіть малесенькі, але ця малість — результат і фактичний стан, а не структурна вимога, як у випадку з полісами. Поліс прагне до однорідності та стирання границь між міщанами й селянами: ці відмінності, які мають свої слушні соціальні й культурні підстави, не мають жодного морфологічного і політичного обґрунтування. Тут же, навпаки, селян зневажають і експлуатують міщани; ті й ті мешкають у двох різних світах. Важливішим з морфологічної точки зору є контраст між політичним суверенітетом полісу і міста, яке може бути столицею політії, але може так само бути й частиною політії, столиця якої знаходиться в іншому місці. Місто не має політичного статусу як таке, він визначається для нього можновладцями ззовні. І навпаки, будь-яке місто може отримати політичний статус столиці від якоїсь сили. Оскільки владі притаманно мати багато ступенів, а кожному ступеневі відповідає політія певних розмірів, то можна припустити, що кожне місто Передньої Азії є фактичною або ймовірною столицею громади, князівства, царства чи імперії.

Поліс сприяє в односторонньому порядку демократичному режимові в його аристократичному, а надто олігархічному варіанті. Для міста притаманний — від тих часів, які нам дозволяють осягнути документальні свідчення, тобто аж до шумерів, — ієрократичний режим як абсолютний варіант. Під цим кутом зору фінікійські та іонійські поліси зовсім не вписуються в Передню Азію. Режим виражає і пояснює багато характерних рис політичного життя. Влада завойовується силою і належить найсильнішому; ніхто цьому не суперечить і не ображається на це. Але будь-яка влада після свого зміцнення й утвердження має бути узаконена. Для цього існує храм, який забезпечує ідеологічне узаконення та підтримує легітимність, постійно нагадуючи про правління, яке хазяїн палацу здійснює іменем вищого начала. До виникнення релігій загального значення, таких як зороаст-ризм-маздеїзм, християнство та іслам, цим началом був бог міста, де знаходиться палац і де в бога є свій храм. Бога вихваляють і підносять вище всіх інших, але ця монополія поширюється в просторі й у часі цілком паралельно політичній силі. Ідеологічне паразитування релігійного й релігії настільки цілісне й постійне, що викликає в суто релігійних душах потребу автентичності, яку можна задовольнити тільки за межами офіційної релігії та в більш-менш сильно виражених підпільних умовах стосовно політичної влади. Передня Азія — рай для сект, таємничих культів, магів, монахів, суфіїв і колиска всіх тлумачень і одкровень Абсолюту в його трансцендентній версії.

За такого абсолютного ієрократичного режиму міст міщани не є громадянами. Деякі — члени військового, адміністративного та ідеологічного апарату. Простий люд політично нічого не важить. Залишається ринок. А він залежить від палацу навіть у самому своєму існуванні. Поза цим їхні стосунки базуються на обміні. Палацові потрібен ринок для військового оснащення та для свого комфорту, щоб отримувати гроші через податки, надзвичайні мита та позики, щоб мати звідки набирати собі цивільних і судових чиновників, а ще поетів і артистів для двору. Зі свого боку ринок відчуває потребу в палаці, щоб забезпечувати постачання харчами та матеріалами, підтримувати порядок у місті, домагатися дотримання правил, забезпечувати гігієну та послуги загального призначення, гарантувати безпеку торгових шляхів, підтримувати стосунки з іншими правителями в торгових цілях. Зв’язок між палацом і ринком такий самий тісний, як і з храмом. Ці три функції й ці три міські групи діють спільно, а їхні узи настільки органічні й тісні, що й не видно можливості їх будь-коли розірвати. Нарешті, відсутні міські органи, хоча є інституції в місті для тієї чи тієї групи населення, приміром, для молоді. Отже, інституцій немає, але існує культурна, моральна і навіть духовна єдність, яку підсилює зацікавленість трьох сторін у добрих стосунках між собою, щоб контролювати сільську місцевість і поширити якомога далі панування міста.

Місто не політія, але воно може бути столицею. Столиця може існувати у два способи. Або вона очолює територію, що утворює політію, де вона виконує функції контролю та координації. Спершу утворюється політія, яка вже згодом обирає собі столицю. Або ж попервах утворюється місто, яке потім поширює свою владу назовні й завойовує собі політію. У Передній Азії переважає другий спосіб існування столиці. Політії тут мають форму променів, які слабшають із відстанню та через природні й людські перешкоди. Така динамічна картина дає змогу вирізняти три типи регіонів і форм домінування. На відкритих рівнинах і в річкових долинах вирощують рис, пшеницю, ростуть фінікові пальми... і розташовані плодові сади, городи й квітники. Вони перебувають під прямим контролем монарха й міської еліти. Постійні гарнізони та регулярні експедиції дозволяють запобігати появі локальних вождів. З села витискають останні соки податками, якими обкладається або земля, або врожай, а також орендною платою. До другої зони входять гори, степи, оази, які відрізняються своєю близькістю до центру, величиною надлишків, які тут утворюються, або своїм розташуванням на великих торгових шляхах. Контроль не обов’язково здійснюється безпосередньо, а ведеться через місцевих начальників, які отримують посаду в обмін на щорічну чи періодичну сплату данини. Начальників тримають у покорі загрозою каральних експедицій чи передачі місця іншому: палац править поділом. І зрештою, зона, що складається з віддаленіших і, отже, важчих для контролю гір, степів, пустель. Тут палац має задовольнятися підтриманням торгових шляхів відкритими та запобіганням заворушенням. Вождів племен контролюють погано чи й зовсім не контролюють, хіба що зіштовхують їх один з одним та грають на їхній потребі в міських продуктах. Між другим і третім типом межі непевні й несталі, адже вони змінюються залежно від сили палацу й міста та від співвідношення між рільництвом і тваринництвом, на що знову ж таки впливає ступінь посушливості клімату та зрошення.

Наведена система Передньої Азії робить неминучою перемогу відцентрових сил. У принципі, можливі дві теоретичні моделі організації, щоб охопити весь культурний ареал міською моделлю. Політична модель базується на завоюванні ареалу, виходячи з потужного ядра, і на контролі завойованого за допомогою ієрархії міст, які контролює ядро, розташоване в столиці. Друга модель полягає в тому, щоб покрити ареал інтегрованою мережею проміжних міст, відносна вага яких може коливатися в часі. Усе говорить на користь другої моделі, і її вперто нав’язували. Клімат спричиняється до нерівномірності у використанні та занятті простору. Ресурси, яких потребує політична модель, перевищують об’єктивні економічні можливості ареалу. Її складові — міста, гори, оази, кочівники, племена — не тільки добре здатні жити й виживати поза межами політичної моделі, але вони також і стихійно прагнуть до неї. Кожне місто може зазнавати нападів із боку якогось угрупування, очевидно, племінного, досить сміливого й потужного, щоб захопити владу, адже метою є палац: достатньо взяти місто і знищити династію, аби зайняти її місце. Крім цього, влада не може розраховувати на вірність чи відданість, адже вона ґрунтується на силі та договорі між групами еліти, але цей договір включає в себе палац як такий, а не того, хто його займає. За таких обставин контролювати відцентрові сили неможливо, принаймні постійно.

Найважливішим наслідком є те, що всі політичні конструкції тут ефемерні й штучні. Політії не можуть стати стабільними і чітко обмеженими. Вони передають свою нестабільність будь-якій можливій трансполітії. За таких умов завжди десь знайдеться хтось, щоб спробувати скористатися з цієї нестабільності та плинності на власну користь, адже політична авантюра є джерелом влади, авторитету, багатства. Такі авантюри полегшуються і перетворюються через уже згадуване стратегічне обмеження: несуцільність заселення сприяє здійсненню блискавичних набігів на дуже великі відстані, вражаючий приклад яких — похід Александра й арабські завоювання. Але з огляду на наявність міст і їхнього безперервного існування, політична нестабільність у Передній Азії зовсім не схожа на нестабільність в Індії. Тут вона схожа на конвекційний рух у в’язкій рідині. Там вона більше скидається на гру «Конструктор», де деталі незмінні, але їх можна складати різно, причому жодна з них не має більшого значення, ніж решта.

III. Модерна історія

Аналіз традиційної історії показує, що процеси, які відбувалися в Європі, мають виражений анормальний характер порівняно з процесами на інших культурних ареалах і головно в Китаї, де проходила дуже активна нормалізація. Ми пропонуємо виходити з цього висновку, щоб спробувати пояснити виникнення модерності як випадок, що виявився плідним для виду. Аби дотримати зв’язність нашої аргументації, слід спиратися на гіпотезу, виведену з попередніх історичних процесів, і зробити з неї нові висновки.

Якщо подивитися на минуле, то Європа не вирізняється жодною оригінальністю чи аномалією в жодному з розглядуваних політичних, економічних, морфологічних, демографічних, релігійних процесів. Можна констатувати певне еволюційне відставання від трьох інших великих культурних ареалів, яке може бути пов’язане з пізнішим таненням четвертинних льодовиків і з їхнім впливом на клімат. Це відставання не африканського типу в тому сенсі, що воно не виражене аж до такої міри, аби поставити під сумнів саму реальність європейського ареалу. Якщо ареал банту не існує як дієвець загальної історії, європейський ареал є реальним, активним і вирішальним. Тисячоліття еволюції в періоди неоліту та постнеоліту в Європі порівняно з іншими ареалами дозволяють підкреслити єдину абсурдну рису щодо домінантної еволюційної лінії, яка веде від племені до імперії: остаточну відсутність будь-якої імперіалізації, що виразно контрастує з прекрасно здійсненою імперіалізацією китайського ареалу та з більш-менш невдалою чи крихкою імперіалізацією в Індії та Передній Азії. Зазначена відсутність імперіалізації є найвиразнішою рисою загальнішої характеристики, а саме проблематичного характеру європейської історії до 1000 р. й далі. На трьох інших ареалах єдність та ідентичність кожного з них іще від початку неолітизації можна констатувати протягом тисячоліть. В Європі ситуація менш чітка. Скандинавський, слов’янський і балтійський світи виникають запізно в документальному та історичному планах, тільки перед кінцем І тисячоліття нашої ери. Доля кельтів і германців контрастніша з огляду на незавершеність римської експансії, під час якої Рим завоював основну частину кельтського ареалу й майже повністю виключив зі сфери своїх інтересів германський ареал. Грецький світ відвертається від європейського ареалу і зосереджує свій інтерес на азійському ареалі. І зрештою, романський світ орієнтований на Середземномор’я, що лежить на перетині азійського та європейського ареалів і частини берберського ареалу, якого не торкнулося перетворення Сахари на пустелю. Сама розбудова Європи як окремого й об’єднаного культурного, політичного та історичного утворення виглядає проблематично.

З іншого боку, перехід до епохи модерності — це, за нашою гіпотезою, еволюційний аналог неолітизації. Як і період неоліту, модерність — це загальне поле можливостей. Таке її становище вимагає виявити в європейських процесах, коли європейська історія вже міцно утвердилася в своїй єдності після поворотного етапу приблизно від 500-го до 1000 р. н.е., об’єкти, про які можна з достатньою слушністю твердити, що вони відкривають цілком нове поле культурних можливостей і пропонують їхню розробку всьому людству. Обидва зазначені критерії настільки жорсткі, що об’єктів, які дають змогу перевірити їх, небагато. Найочевиднішим є наука та науки, чий характер прориву в формі перетворення помітили філософи від самої їхньої появи в першій третині XVII ст. Другий предмет окреслили історики вже в ХІХст.: це — індивідуалізація. Третій виявили соціологи: це диференціація ладів. Четвертим і останнім є демократизація, яка була сприйнята всіма в ХІХ ст.

Отже, ми намітили шлях, який треба пройти, аби досягти нинішнього стану світу. Після того як ми проаналізуємо європейську аномальність і виведемо з неї певну кількість культурних особливостей, потрібно буде показати, як вони можуть пояснити загальну появу демократизації, наукової раціональності та індивідуальності.

Розділ VI. Незнайдена європейська імперія

Наша мета — сформулювати більш-менш переконливе пояснення вторгнення в біографію людського роду модерної епохи як непередбачуваного повороту. Потрібно стерегтися спокуси, яка завжди переслідує історіографію, і уникати твердження, що розказана історія мусила завершитися саме цим результатом і що зроблені реконструкції доводять цю потребу. Історія Франція повинна була привести до Французької революції, а історія Німеччини — до нацизму: ці детерміністські твердження усувають випадковість і, ігноруючи випадки й непередбачене, перетворюють історію людства на заздалегідь записані програми, а людських дієвців на маріонеток. Ми уникаємо еволюційної пастки і залишаємо максимально широке місце випадковостям, визначаючи кінцевий пункт як умову можливості ймовірних процесів. Ми прямуємо до багатоступеневого пояснення, в якому підтримується достатній зазор між ними, щоб дати змогу проявитися всім випадкам і при цьому щоб загальна побудова мала пристойну пізнаваність.

Ми маємо зосередити наші зусилля на головній аномалії європейської історії, на тому, що вона ніколи не призводила до повної, вдалої й тривалої імперіалізації. Як і чому Європа уникла імперіалізації — ось поставлене питання. Воно має ту додаткову перевагу, що уможливлює постійне порівняння з трьома іншими імперськими історіями: китайською, індійською та азійською. Цей величезний історичний матеріал, накопичений від початку неолітизації до вирішального повороту ХІV-ХV ст., тобто протягом восьми тисячоліть, стихійно ділиться на п’ять основоположних етапів: індоєвропейська фаза виявляється не китайською; грецька фаза рішуче не індійська; римська фаза залишається не азійською; каролінгська фаза демонструє невдалу спробу нормалізації; феодальна фаза дає змогу аномалії утвердитися остаточно.

Еволюційна затримка

Еволюційну затримку Європи можна оцінювати як у порівнянні з «нормальною» еволюцією від племені до імперії впродовж неолітизації, так і в порівнянні з історією Китаю. Затримка є емпіричною даною в тому сенсі, що Передню Азію у 539 р. до н.е. імперіалізує Кір Ахеменід, Індію — Ашока в середині ІІІ ст. до н.е., а Китай — Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е. Якби цей процес був нормою, то Європа мала б бути імперіалізована в другій половині І тисячоліття до н.е. У всіх наведених прикладах диференціація культурного ареалу сягає давніх-давен. В Європі вона вже помітна від часів мад-ленського періоду і навіть набагато раніше, практично з археологічною появою Sapiens sapiens. Затримка Європи пов’язана не з культурною диференціацією, а з самою імперіа-лізацією. І справді, що можна бачити? Близько 500-х рр. до н.е. племена й громади поширюються всюди, крім середземноморської смуги, де були створені малесенькі поліси, цілковито орієнтовані на Середземне море та на Передню Азію. Це становище свідчить про тисячолітнє відставання — у морфологічному й політичному плані — відносно Передньої Азії, де князівства, царства і навіть регіональні імперії звично існують уже три тисячі років; стосовно Китаю, де князівства і царства існують не менше п’яти тисяч років, зокрема й династія Цинь, яка існує як окреме царство вже добрих п’ять століть; стосовно навіть Індії, де нормальна еволюція повернула в незвичайний бік кількома століттями раніше. Перестрибнемо через п’ятсот років і розмістимо наш спостережний пункт у 9 році н.е. Римляни знаходяться на шляху до завоювання всієї Європи й уже займають її південну та західну половини. Відставання не тільки надолужене, а й взагалі, здається, що його ніколи й не було, бо що таке два чи три століття в тисячолітній еволюції?

Насправді ж становище на 9 р. н.е. — це оптична ілюзія. Того ж таки року три римські легіони під командуванням Вара розбиті в Тевтобурзькому лісі германським вождем, який мало не залишився невідомим, — Германном, чи Армінієм.

Важлива не стільки ця поразка, адже її можна було б віднести на складнощі імперської експансії, а висновок, який з неї зробили Август і його наступники, встановивши остаточний кордон імперії в Європі по рейнсько-дунайських межах. Воєнна катастрофа в Центральній Європі є аналогом поразки, якої зазнали в 53 р. до н.е. інші римські легіони під командуванням Красса під Карром (Месопотамія) від парфян. Обидві вони показують межі, за якими завойовницькі походи Рима видихаються й від яких він мусить відмовлятися. В Європі римські війська перетнули Ельбу та вийшли на Одер, але цей прорив мав дещо таке саме штучне, як і взяття Москви Наполеоном 12 вересня 1812 р. або наближення частин вермахту до Москви 6 грудня 1941р. Штучний характер просування римських військ пов’язаний головно зі здатністю до опору германської Європи, але також уже й Європи скандинавської, балтійської та слов’янської, яка перебувала ще на стадії племені й громади, а не на стадії князівства і тим більше на стадії царства. Надзвичайна гнучкість цих народів набагато ускладнює можливість завоювати й контролювати їх. Припинення просування Риму викликане не стільки його слабкістю, скільки пружністю варварів, а вона коріниться не так у моральній силі, як в архаїчній морфологічній структурі.

Еволюційне відставання Європи є реальним, і чинники, які могли йому сприяти, мають різний характер. Одні з них — структурні й ендогенні. До таких не належить клімат, оскільки його можна вважати кон’юнктурним чинником, зважаючи на те, що післяльодовиковий перехідний період не однаковий за хронологією в різних регіонах. Щодо помірного клімату, який урешті-решт встановлюється разом з усіма його океанічними й континентальними нюансами та варіаціями від середземноморського до субполярного, він залишається поза межами впливу, оскільки плавність і гнучкість переходів надають йому об’єднувальні якості, що суперечать будь-якому еволюційному відставанню. Не можна брати до уваги й рельєф, бо він ніде не створює перешкод, які могли б спричинитися до тривалого розгороджування. Велика альпійська дуга, що тягнеться від Лігурії до Чорного моря, сприяє підсиленню середземноморської відокремленості, але вона знаходиться на периферії Європи й не може вважатися неприступною. А головно, на відміну від того, що спостерігалося в Передній Азії та Китаї, гори не використовували як місце схованки непокірних племен чи розбійників, якщо не рахувати Піренеїв, де переховувалися кантабрійці, та Балкан, де ховалися клефти[15]. Гірські народи — баски, ге-львети, тирольці — спромоглися розвинути самобутні риси, гостре почуття своєї ідентичності та стійку волю до самостійності, але ці риси ніколи не штовхали їх до вічної незгоди за азійською моделлю.

За певних умов відцентрові наслідки можуть бути створені двома географічними чинниками. Морське узбережжя Європи сильно порізане, що створює дуже високе відношення «узбережжя/континентальна маса» — найвище на планеті. Широта та Гольфстрим забезпечують постійне судноплавство на морях. Гостині береги всюди надають безпечний притулок. Урешті-решт, узбережжя має чітко периферичні контури, у тому сенсі, що море не врізається аж до центру материка. До настання змін модерних часів морські перевезення були завжди дешевші за наземні. З цього випливає яскраво виражена кореляція між водою та динамікою еволюції. Це — загальна умова. Щодо Європи, то взаємодія цієї умови зі згаданими вище фізичними умовами сприяє тому, що динаміка процесу концентрується на периферії культурного ареалу — від Чорного моря до Балтики, враховуючи також Середземне море, Атлантику, Ла-Манш і Північне море. Внутрішні простори континенту зазнають відносного відставання. Цей контраст спричиняється до певного розриву між центром і периферією, а цей розрив своєю чергою утруднює й робить дорожчим завоювання та об’єднання середньої частини континенту периферійною та зміщеною щодо центру силою. І навпаки, еволюційна затримка середини континенту дала їй змогу довше зберігати племінну будову та вищу здатність опору завойовникам.

Дію цих тонких нерівних процесів можна спостерігати на прикладі римських завоювань. Кельти вже були на стадії виходу з племінної будови, тоді як германці ще жили в ній. У першому випадку «центром ваги ворога», за термінологією Клаузевіца, тобто таким центром, взяття якого обеззброює ворога і примушує його до здачі, для римлян були війська та владні позиції, починаючи з Верцингеторикса. Стратегічне становище галлів є симптомом переходу від кельтської будови громади до князівства й царства. У германському й племінному світі, навпаки, центром ваги є чи сама будова, чи все населення, і це ускладнює його завоювання або ж вимагає, щоб завоювання розтяглося на тривалий період, як про це набагато пізніше свідчитиме «Дранг нах Остен» німців[16], спрямований проти пруссаків, балтійців і слов’ян.

І ще один географічний чинник — це гідрографія та гідрологія. Найбільші європейські ріки судноплавні завдяки помірному клімату, а їхні русла зумовлені розташуванням альпійських водних джерел і периферійним положенням морів і океанів. Вартість перевезень дає змогу долинам сконцентрувати в них також культурну динаміку. Наведене обмеження за транспортом і фізичними умовами пояснює периферійне розташування зон інновації, а в кожній із таких зон — інноваційних районів і тих, що відстають від них. Ясна річ, людські справи надто складні та важкі, щоб їх можна було завжди пояснювати аж так просто й однозначно. «Земля і вода» не єдиний, а один із ключів європейської історії. Але, попри все це, загальна фізична картина сприяє зв’язку між річками й морями, а гідрографічні умови сприяють відцентровому тискові узбереж і підсилюють його.

Ці два чинники повинні мати певний зв’язок із тим фактом, що основні фази культурного розвитку Європи від початку неолітизації характеризуються чіткою тенденцією до зародження на периферії та до поширення від зовнішніх границь усередину. Розглянемо такі приклади: мегаліти, які з IV по ІІ тисячоліття вишикуються вздовж Атлантичного узбережжя від Португалії та до Норвегії і на середземноморських островах від Мальти до Балеарів; грецька й римська фази, які розквітають у Середземномор’ї з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е.; середньовічний розквіт у Центральній та Північній Італії, у Фландрії, на Рейні, в Англії, на берегах Балтійського моря; серце сучасної Європи, яке розташоване між Сеною та Рейном. Екзогенні чинники, які точно виміряти неможливо, діють проти політичного об’єднання всього континенту та культурного ареалу в імперію. І навпаки, завдяки зниженню вартості транспортування морями й річками вони сприяють сполученню та зв’язкам між європейськими політіями, які утворюють об’єднану трансполітію.

Інші чинники, протилежні імперіалізації, також структурні, але вони ендогенні в тому сенсі, що утворюють культурний ареал і постійно діють у відцентровому напрямку. Важливим чинником має бути індоєвропейська соціальна структура, характерна для степових скотарських суспільств. Пригадаймо їхні основні риси. Для цієї структури притаманний чіткий поділ на еліту, народ і рабів. Еліта складається з аристократії, родів і родин, які посідають владні позиції, володіють власним, а не делегованим політичним центром, багатством і авторитетом. Вони володіють стадами та землями, за якими доглядають раби та орендарі. їхнє життя складається з дозвілля, яке оживляють війни та різноманітні розваги. Вони очолюють великі «доми», де зібрані їхня сім’я, родичі, слуги, клієнтура. Ця група зазнає постійних змін, до яких спричиняються біологічні чинники, економічні перипетії, особисті здібності та амбіції. Склад її плинний в стабільній структурі. Народ складають селяни. Вони вільні, об’єднуються в сім’ї, не мають родових зв’язків або ж мають слабкі зв’язки. Вони володіють господарствами як власники чи орендарі, самі порядкують ними й ведуть на них змішане господарство, поєднуючи рільництво з тваринництвом. Мешкають вони об’єднаними сільськими громадами, самостійними та самоврядними, де керують ради глав сімей. Вони належать до клієнтури аристократів. У воєнний час вони стають пішим військом у кінних аристократів, які приводять із собою своїх людей. Раби — це люди, які загрузли в боргах або полонені, і вони мають ту майже унікальну в історії особливість, що зайняті не тільки хатньою роботою, а ще й виконують важливу економічну функцію як рільники. Ця особливість пояснюється, очевидно, індивідуальною структурою володінь і господарств, яка знижує вартість нагляду та збільшує рентабельність рабської праці.

[15] Клефти (від новогрецького klephtes, букв. — крадії) — прізвисько грецьких селян-партизанів, які у ХVІІ-ХІХ ст. боролися проти турецького панування та грабували великих землевласників.

[16] Рух на схід (нім.).