Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Усе, що бентежило, помчалося геть. Без вагань, ніби іскри в диму, залишивши на згадку тишу. Ледь вловиму і таку сумну. Сидячи кілька хвилин у напівзабутті, здавалася смішною у дивному передчутті відпочинку на самоті.

Вогонь палає та лащиться до руки. З ним поринаєш у давно забуті, під легким шаром пилу, дні. Миттєво воскресає, все, що втрачено душею, та не назавжди. Яскраве світло забирає в темні далі, у морок, нескінченну темряву. В часи, коли життя зруйноване, і знову повинна ти відтворювати все з основ. Батьки прищеплювали чесність, твердість, простоту. Але непросто часом встояти під тиском натовпу, чужих промов у вухах і досягти мети. Успіх і поразка – оманливості маски на обличчі одному.

Ти вже пробачила образи і ворогу єхидному, і другу, оманливому, хоч і привітному. Мережива витончених пліток, безглузді інтриги, грубі закиди і пихаті слова. Пробачити не хотіла, але змогла. Уперто віриш, що мала слушність. У світі і без того кепсько, повно зла.

Вогонь принишк. Було б чудово, аби й тебе пробачив хтось і загасив вуглинки зла.

Йти на ваші голоси

Що її тут тримає, зупиняє доторками до душі? Певно, її завжди тримали чужі голоси. Поглядала час від часу на сторінки нотатника і ніяк не могла зважитися щось написати, бо кожного разу відчувала націлені не на неї прожектори. У театрі Життя ролі розподіляють самі актори, а пантери насправді леопарди, тільки з чорною шкурою. Боялася, що з перших рядків усі здогадаються, що її місце за лаштунками. Тому стала писати про інших, ніби сценарії до вдалих ролей, які їй самій хотілося зіграти. Дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Театр вміє говорити такі речі, які іншим способом взагалі не можуть бути висловлені.

Коли ж на сцену нарешті винесли декорації для її власної ролі, вона перетворилася в голос оповідача. Записала ті тексти, що тихенько стукотіли у скронях і відкритими стали скриньки з секретами. Текст від руки і актори без гриму. Вважала за краще писати так, ніби слів ніхто ніколи не почує – так найбільш чесно і щиро. Ніби послання у пляшці, яку можна закинути на моря дно. І усі здивувалися, коли під їх непохитним поглядом, вона виявилася не така, якою очікували побачити. Свою внутрішню акторку вона могла упізнати одразу: та прекрасно тримається на сцені, ридає в гримерці. Загалом дивитися на себе іншу часом буває кумедно. Навіть краще, ніж будь-яка п'єса, де в кінці помирають від туги. Її тексти – це заздалегідь вигадані діалоги між собою і совістю, а навкруги вир надуманих глибин. Бог любить її і навіть лайки ставить він один усім її епічним провалам (іншим почерком).

Писати бувало важко лише тоді, коли вона намагалася говорити на папері, а не слухати. Відмовлялася від самокритичності і ставала провідником самовираження. Вона знала усі свої нерозумні думки і часто любила їх більше за розумні. Мільйони уламків льоду утворюють кільце Сатурна, тисячі спогадів трансформуються в історії.

Коли ти лише оповідач, а не сенс історії, писати набагато легше. Точно так віра у те, що ми заслуговуємо на більше, дозволяє нам писати життя на чистовик і не розмінюватися на чернетки.

Часом усе своє життя вона вважала чимось на зразок грандіозної історії, розпочинаючи щоранку нову главу. Пишучи її як заманеться, включаючи у сюжет будь-які персонажі. Підспівувала Брендону, тому що не знала, чи чують телефон, ті, кому телефонувала і чим заповнювали порожнечу, коли вона зникала58. Ніколи в житті не сумувала, крім тих вечорів, коли збиралася веселитися. У стосунках з людьми любила роздавати ролі і вимагати від акторів, аби ті строго слідувати її трактуванню, самовіддано граючи сама.

Чи можна довіряти словам? У слів своє життя, своя правда і своя брехня. Та вона знала лиш одне – потрібно йти на ваші голоси. Голоси тих, розмови з ким завжди як спаринги на рингу і словесний пінг-понг у хороші часи, а у темні – розуміння без слів, бо найбільше хочеться простоти, особливо з тими, кому віриш як собі і не очікуєш жодного підступу.

Вона з тих, хто дає імена речам – і втрачає силу, але продовжує йти на ваші голоси. Можливо, немає у неї ніяких підстав пишатися своєю долею і не знає, навіщо так вийшло, але якщо б могла обирати собі шлях, то знову стала собою.

Епілог. Колиска для кішки

Незважаючи на яскраве сонце, яке змушувало очі мружитися, у п’ятницю довелося одягатися тепліше, хоча донедавна можна було сподіватися, що гарна погода протримається ще кілька днів. Пальто винного відтінку чудово пасувало осені.

Я однією з останніх вийшла з вагону на кінці перону, стискаючи у руці невелику валізу так міцно, ніби вкрай треба було за щось вхопитися у імлистому серпанку, що огорнув вокзал. Загалом усі вокзали дуже схожі поміж собою – відчувається дух очікування, навіть коли останній потяг уже пішов. Чи чекав на мене хтось? Навряд. Чи очікувала я чогось від свого візиту? Точно не того, що осіннє листя майже усе встигло осипатися, немов повертаючись на місце. Своє ж місце у цьому місті я ще мала віднайти. А до того моменту треба встигнути у наукову бібліотеку виписати контрольний талон входу і виходу, намагаючись не відволікатися на те як безбожно красиві її читальні зали, та купити нові шпалери.

У барвистому вестибюлі вокзалу розмістилося інформаційне бюро, яке слугувало прихистком для численних туристичних брошур різними мовами, карт і путівників. Пані за стійкою бюро, заклопотано насупившись, трохи подалася вперед, а тоді сказала, що пільгові тарифи на екскурсії більше не діють. У її голосі бриніла ледь помітна зверхність, але я обожнювала, коли місто вітає тебе подібним чином, ніби розставляючи усі крапки над «ні»: ніяк, ні до чого, нізащо, ніколи. Більшу частину життя я відстоювала право прибирати заперечні частки, тому зробила крок до бюро, у ході – лише легкий натяк на кульгавість завдяки довгому пальту. Я побачила себе у віддзеркаленні і не стала заважати собі посміхатися, не змогла. Відповіла, що і без того орієнтуюся, а головна лінія у цьому місті з трьома гілками метро – четверта, вона ж лінія серця. Нею і збиралася слідувати.

Швидко оминувши бюро і вийшовши надвір, якимось дивом опинилася біля раритетної телефонної будки. Єдиний відбиток сучасності – відсутність потреби у монетах, жетонах чи картках – просто набираєш номер. Валізу я залишила коло будки, на видноті. Поласувати грабіжникам було нічим – там лежала книга Ієна Мак'юена і кілька легких сукеньок. Зачинивши за собою двері, збагнула, що дзвонити мені нема кому. Якщо точніше, то я дозволила собі слабкість звузити мегаполіс до однієї людини, хоч там і без того було повно знайомих. От тільки телефонувати не стала, бо справа була у тім, що з банки з абрикосовим джемом у моїй валізці по краплині сочилося минулорічне літо, в якому нічого не лишилося від того чоловіка, який навчив мене посміхатися і дивитися серіали з британським актором Домініком Уестом. Час заповнив наші простори іншими людьми. Простовбичивши коло телефону хвилин десять чи десь так, вийшла з будки, не перевіривши навіть, чи апарат справний.

Узявши валізу, дійшла підземним переходом до місця зупинки таксі й сіла у автівку.

– У справах? – запитав водій, ніби ми двісті років знайомі. – Або просто так?

Голос його – різко пронизуючий тенор – тільки підсилював враження, що переді мною була людина брутальна. Він відкрив мені дверцята завченим рухом, навіть не глянувши у мій бік. Тепер уважно подивився у дзеркало заднього виду, ніби прямісінько в очі.

Від несподіванки ніяково промовчала, а коли ми проїхали третину шляху, відповіла:

– Чи не могли б Ви повернути назад за першої ліпшої можливості? Я передумала щодо справ. Мені треба до центру…просто так.

– Ага, зараз, – буркнув водій. – Тут однобічний рух. Доведеться їхати ще кілька кілометрів.

Я встигла забути, що вулиці тут з однобічним рухом попри будь-яку логіку, а небо над лівим берегом може бути зовсім білим і сірим одночасно у ті моменти, коли повільно розстилається над мостами, цими лякаючими збіговиськом заліза.

– Гаразд, – відповіла. І раптом у голові промайнула ідея. – Послухайте,– звернулася до нього, – часом не знаєте, ресторан на вул. Шота Руставелі поруч з концертним майданчиком уже відчинено?

Я, звісно, розуміла: шансів, що таксист зрозуміє, який заклад я маю на увазі, небагато. Він обернувся, помовчав і зміряв мене таким поглядом, ніби я не при своєму розумі. «Ось і все. Тепер водій точно поставить мені одну зірочку у додатку. Хто тільки вигадав оцінювати пасажирів? Як важливі для нас оцінки інших! Чому? І чи можна такої ранньої години викликати таксі іншим безпечним способом?», – розмірковувала я.

Потім прогнала надокучливі думки і опустила вікно. У ранковому повітрі пахло дощем, але хмар видно не було. Габаритні вогні попереду таксі нагадували стеклярус. Засвітився зелений сигнал світлофора, поновився рух. Їзда у автівці завжди мене заспокоювала, але не цього разу. Я думала про того, з ким познайомилася завдяки книжкам, і кого вперше зустріла на вулиці, названій на честь середньовічного грузинського поета.

Наскільки претензійним був тон моїх перших листів! І це звична справа, своєрідний самозахист, коли ти звикла до сприймання тебе оточуючими як інакшої у найгіршому сенсі цього слова. Хоча уся «інакшість» – це два післяопераційних шрами на сухожиллях. З ним не доводилося нервувати через візуальні оцінки, одразу перейшовши до найцікавішого – вимірювання глибини та ширини душі один одного. Я боялася, що, якщо ми зустрінемося, то магія зникне. Або ми не порозуміємося у житті як ладнали на папері.

Так повелося, певно, з дитячих літ: мені хотілося, щоб увесь двір чув мій сміх, який би полонив усіх. Я чула гомін голосів дітлахів, читаючи збірку давньогрецьких міфів, не відчуваючи ніг, але звільняючись від страхів. Так повелося, певно, з юнацьких літ: мені хотілося бути з іншими на рівних. Одне з моїх найкращих, хоч і сумнівних, рішень – екзерсис біля балетного станка та на середині зали, ніби не існувало жодних заперечень. Тільки-но місто накривав ковдрою вечір, я тихенько пробиралася у репетиційну залу. Помирала кожного разу у цих кімнатах з дзеркалами на три сторони, воскресала щоразу як вдавалося протриматися на одній нозі без опори на десять секунд довше, аніж завжди. «Раз-два-три. Колиска для кішки. Почекати ще трішки, затихне біль, повернеться посмішка. Я – сильне маленьке деревце». Перевдягалася, перевзувалася, здавала ключі. Нічний сторож впізнавав моє лице.

Вчилася ходити три довгих роки, а з тим, хто писав мені листи, навчилася літати за кілька місяців. На тому б усе і полишити, але вигаданий світ став несподівано дуже реальним і бажаним.

[58] Перефраз рядків пісні “Lonely Town” американського співака Брендона Флауерса.