Танці у напівтемряві кімнати: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Піднімаєшся на сходинку, а попередні вже зникли, зате попереду добудуватися на кілька поверхів вгору нові встигли. І ти вже ніяк не можеш обернутися назад, побачити подолані перешкоди і сказати собі «молодчина». Натомість бачиш тих, хто попереду і з’являється причина страждати від того, що на їх фоні ти виглядаєш статистичною похибкою, математичною помилкою. Досягти останньої сходинки і видихнути на разі об'єктивно неможливо. Залишається прислухатися до себе і не боятися вважати свої ідеї та внутрішні бажання важливими. Боже, настільки це важко і незвично. Сім потів зійде, поки навчишся.

Примарні речі намагаються спокусити мене своєю наочністю, люди-примари взяли мене у кільце і щось без упину говорять. Я теж вимовляю слова, будучи спільником у примарності життя, але не знаю, у чому порятунок і суть. Минають дні і виникає відчуття, що так буде завжди. У якийсь момент не витримую. Коли у мене закінчуються сили, я просто емоційно вимикаюся. Відкладаю усі терміни і дедлайни на «пізніше», залишаюся вдома, наливаю чай з термоса, затримую подих і слідкую як будівельний кран зводить навпроти наших вікон ще один новобудови поверх.

Часом треба дозволяти собі захопитися байдикування. Не говори зі мною, закрий очі і обійми, тому що море невизначеності насправді завжди навколо нас, а я стомилася пливсти. Давай жити за принципом «у-вей» китайців (або «не роби зайвого»), бо сказано було: діє, бездіючи, мудрець.

Проживаю день по чайній ложці, виконуючи нескладні завдання. Наодинці з книгою, терпкою кавою і солодким рахат-лукумом так приємно про час не думати. Хоча тут злукавила: неможливо так просто читати Марселя Пруста, бо його словесні, поглиблені в самого себе, замальовки – десь на тонкій грані провалу в глибокий сон і залишкового відчуття реальності карнавалу. Мені взагалі складно було уявити, щоб чоловік (навіть письменник) занадто обтяжував себе «художнім» розумінням почуттів, але потім я побачила картину Сарджента «Dolce Far Niente»9 і більше так не думаю.

До речі, знайомий моряк повідав, що за шкалою Бофорта моє неробство називається «мертвим штилем». Не поворухнуся, хай навіть розпочнеться шторм і буде відносити у море все далі і далі від берега. Це як занадто рано знімати з рани шви. Вона добре заживає, але ще не готова до інтенсивних вправ. Я не буду намагатися врятуватися, щоб потім заповнити пересохле русло сенсу часом, не будуватиму на інший берег переправ. Бо якщо ти його комусь віддаєш, а цей хтось не відповідає тим же – підійди до дзеркала і родинних фотографіях у рамці поруч та присвяти час тим, кого побачиш.

Прокидаюся, а мама вже замішує тісто на хліб, щоб потім ми могли хрустіти гарячою скоринкою на лоджії вночі, запиваючи молоком і забуваючи усі турботи. Сміятися і слухати татові історії, хай навіть у тисячний раз – те, чого я потребую у цей час. І все раптом стає простим. Ось я, ось вечір вдома. Dolce Far Niente, а завтра все трапиться. Не зважай і не заважай.

Та квіткова крамниця і моя таємниця

Та квіткова крамниця і моя таємниця. Ти відкриваєш переді мною двері, над нами на анкері прикріплені з петуніями полиці. Встигаю помітити наші віддзеркалення у вітрині, ми лише удвох і тієї ж миті у моїх вухах фугу Баха грає хтось на клавесині. Почуваю себе Алісою, бо навколо скільки троянд, що граючись, спалахують неземною красою. У світлі миготливих гірлянд не вистачає лиш садівників, аби перефарбовувати білі на червоні і навпаки.

Розгубившись, нагадуємо швидше випадкових мандрівників, аніж замовників. Але ти швидко орієнтуєшся, може тому, що, на відміну від мене, не любиш казки. Мені не вдається прочитати твої думки. Через мить продавчиня запитує мене якими мають бути троянди завдовжки, чи візьму ті, що «білосніжки», обіцяє знижки… Проглядаючи пакувального паперу для квітів зразки, не розумію як знову зазнала поразки у битві з твоєю здатністю полишати мене наодинці. І поки ти купуєш торт там, за рогом, я з усіх сил намагаюся зберігати спокій.

Та дівчина, яка компонує букет, розуміє наш сюжет і як твоє магнітне поле занадто сильно на мене діє. Вона знає усе: як мене від погляду твого всередині трясе і рівняння, що насправді просте – моя душа поділена на квадратний корінь з моєї гордості, у твоїй картині світу зайвості, принципів непорушності, вдаваної байдужості і наївності. Якщо додати до всього осінь, виходить неможливість, нема чого вдаватися до ворожінь.

І поки я роблю вигляд, що розглядаю листівки, на яких краса яблуневих цвітінь, думаю про тебе як про тінь. Ні, ти не чорна смуга, а передвісник щасливих днів. Згадую гербери, тобою майже подаровані, які ти чомусь називав кольоровими ромашками, і мої думки стають їх помаранчевими барвами розмальовані. Існує легенда, красива і давня, що то увіковічена краса німфи, яка хотіла стати непомітною, а замість того засяяла із силою стократною.

Знаєш, одного дня я теж буду сяяти над твоїм містом яскравим феєрверком і десь там у світлі майбутнього вогнів, буде той, хто знатиме, які квіти мої улюблені, а ти не зумів. Догорів попіл з моїх уже приборканих почуттів.

Якщо колись ці рядки прочитаєш і зателефонуєш, я не знатиму, що відповісти. Тому залишу маленьку гарну небилицю, аби хоч раз тебе на лопатки вкласти. Багато зусиль мені довелося докласти, аби зібрати уламки того безладдя, що ти за собою залишив. Тепер можеш друзям розповісти про безнадійну мрійницю, яка насмілилася захопитися тобою і тим ореолом таємничості, який ти створив.

Знаєш, хтось спочатку стрибає, а потім думає. Хтось спочатку думає, уже потім стрибає. Я з тих, хто думає і відходить від краю прірви.Те, що було драмою у трьох актах з поганим сценарієм, стало смішною комедією лише. Більше не рахую години за місяці, а місяці за роки. Колись кожна розлука була ніби ціла епоха. І якщо ти – моя Руїна, то хтось інший стане Відродженням.

А до того часу я просто проситиму для тебе і тієї, кому ти даруєш квіти, кращої з можливих доль, тому що час помножить мій смуток на нуль, і на якій ти б не опинився з двох півкуль, у яку б не подався даль, мені не забути твою доброту і очей мигдаль, ту квіткову крамницю і свою таємницю.

За кермом авто для втечі вона

Героїня фільму Вуді Аллена «Магія місячного сяйва» говорила, що якщо хочеш жити щасливо, без ілюзій не обійтися. І у фільмі «Бердмен» між правдою та бажанням обирають останнє. Ось про що думала дівчина за кермом, а ніч танула і здавалося, що вона у зовсім іншій реальності, можна бути вигаданою і зустрічати сонце самотнє і вранішнє.

«Тридцять першого лютого, з любов'ю, нізвідки…» – подумки дорогою писала вісім сторінок одного-єдиного листа. Назустріч невідомому без розмов і зітхань – їсти, молитися і слухати саксофон, але не любити, бо зі своїми відповідями не їдуть відкривати приморські міста. Квітам, які ти вирощуєш у серцях байдужих людей, ніколи не розцвісти. Трапляються історії, які так просто не переповісти. І у навушниках джаз. Вона підходить до свого авто на автозаправці, наростаючий шелест крил – її дороговказ.

Вона обирає правило прадавнє: розвішує обереги із пір’я власних помилок необачних, п’є зілля з сухих цілющих трав і носить браслети з каменів гріхів своїх найбільших. І кожна її осінь перетворюється на сезон перевірки на наявність боргів перед людьми, минулим ставших.

Якби могла плакати, то зронила б сльозу, але нормальному огляду і без того заважають краплі дощу, сніг та лід. Тому вона ретельно витирає насухо лобове скло і вирішує рушати на захід. Легко сприймати нічну дорожню обстановку навіть при світлі фар зустрічних машин, бо повороти її життя вигадливіші за гірський серпантин і не залишилося місця на тілі для накладання шин.

Встановлює на максимальний рівень яскравість панелі приладів і регулює дзеркало заднього виду. Весна вривається на сусіднє сидіння, але дівчину захищають безпеки паски. Дивиться сама собі в очі, читає біль і відчуває прохолоду. Ховай-не ховай, усе одно видно марну браваду попри осанку горду. І скільки б не мала друзів у двадцять чотири, вони не заповнять порожні місця на святкуванні дня народження у чотирнадцять. Стоси улюблених книг і мегабайти пісень нагадають про дні без віри і сподівань.

Переконується у тому, що можна здійснити обгін, вмикає лівий поворотник і починає набір швидкості без вагань. Звикла жити у режимі підготовки до змагань – швидше, краще, бути прешою, не мати вагань. Вона сміється, коли нервує, і стукає по дереву щоразу, коли з'являються плани на майбутнє, пальці схрещує на вдачу, загадуючи бажання. І порівнявшись з автомобілем, який обганяє, вмикає дальнє світло, розбиваючи темряву на друзки фар промінням.

Вмикає правий поворотник і перебудовується назад на смугу руху, заспокоюється потроху і у скронях глухо стукає постійне відчуття втрати. Дорога тим часом перестає розриватися на два сірих полотнища під колесами автівки. У її голові система правосуддя для імен, які поміщає за умовні ґрати, аби не називати. Не кажучи вже про тих, які злилися в одну сіру розпливчасту Роршарха пляму. Усе, що їй на разі потрібно – тікати.

Їй чомусь здається, що це найліпший спосіб знаходити відповіді на те, що мучить і не дає ночами спати. Однак з собою у дорогу ти завжди береш себе, а самотність нових місць не набагато краще самотності звичних маршрутів. У прагненні все з'ясувати потрапляєш у капкани на кожному кроці, але не мисливців, а власні свої, втрачаючи багато спонтанних відчуттів.

Зупиняється на освітленій ділянці траси, залишивши увімкненими габаритні вогні. Залишок ночі минає, ніби вечір неділі, коли бажаєш прошмигнути в ліжко і заснути швидше, а задача максимум ще хоч тиждень залишитися цілою, не розплескати себе дорогою і не розбитися об кути будівель пташкою крихкотілою.

Вона знає, що навіть якщо болять м'язи і душа, одного разу їй не потрібно буде кудись їхати, аби втекти. Адже так добре, коли взагалі тікати не треба, бо туди, де не дім, не тягне взагалі. Там, звісно, гарно писати листи, але вдома по-особливому хочеться жити і любити, бо як інакше, адже там ночами зі скрипом росте трава, тече ріка Лтава і згорає за мить заграва.

Гримнути дверима, щоб ніхто не чув

Глибокий вдих. Він виходить надвір, кутається у шарф і у голові перебирає десятки безглуздих фраз, сказаних зопалу. Насправді вже і не памятає, з чого почалася їхня сварка. Випльовували образи один в одного як струми пару гейзерна кавоварка.

Вони сварилися і сперечалися, ніби не знали, що не забрати назад злі слова. Якщо скандал завжди на повну, то примирення наполовину, і з кожним непорозумінням новим від любові крають шматок – вона стає меншою і до її повної втрати одного разу залишиться лиш крок. Жити з іншою людиною складно вже за визначенням, тому не має жодного значення які там апріорі маєш очікування.

Перед його очима повільно рухалася автомобілями заповнена вулиця. Він думав, що їхня історія нагадує тужливу атмосферу романтичних фільмів, коли двоє зустрічаються і летять на всі боки іскри. Однак не все так просто, бо задумали скандал сценаристи. Тому один з героїв тікає або над ним гору бере апатія і він починає падати на дно велетенського акваріуму непорозуміння як рибка-скалярія. Насправді давно один одного пробачили, але занадто горді, щоб вголос про це сказати. І глядачеві показують дві різні сцени, а потім у фіналі все вирішується на мосту під звуки поліцейської сирени, коли кожен розуміє «не потрібно мені нічого іншого, жити, любити і сваритися бажаю тільки з нею (з ним)».

[9] «Солодке байдикування» (італ. «Dolce Far Niente») – картина американського художника Джона Сінгера Сарджента.