Колгосп тварин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Людина — єдина істота, що не виробляє, а лише споживає. Вона не доїться, не несеться, вона заслабка тягнути плуга, надто повільна, щоб ловити зайців. Проте вона — господар над тваринами. Вона змушує їх тяжко працювати, віддаючи мізерну дещицю, аби ми лише не померли з голоду, решту ж забирає собі. Нашою працею ореться земля, нашим гноєм вона удобрюється, а ми тільки й маємо що власну шкуру. Ось ви, корови, переді мною: скільки молока надоїли з вас цього року? А що сталося з тим молоком, яким би вам напувати своїх теляток? Усе до краплі пішло в горлянки наших ворогів. А ви, кури, скільки яєць знесли цього року? Скільки з тих яєць вивелося курчат? Обмаль. Все пішло на продаж, аби збагатити Джонса та його людей. А де твої, Конюшинко, четверо лошат, що ти привела? Вони ж мали підтримувати й тішити тебе на старість! Усіх продали, коли їм не сповнилося ще й року. І жодного ти вже ніколи не побачиш. Що ти знала, окрім голодної пайки й стійла за всі свої муки і всю свою працю у полі?

При всій жалюгідності нашого існування нам навіть не дають померти своєю смертю. Я не нарікаю на свою долю, ні, бо мені ще пощастило. Мені дванадцять років, у мене понад чотири сотні дітей. І це природне життя свині. Але врешті-решт нікому не уникнути безжального рожна. Ось ви — молоді підсвинки переді мною, через рік будете верещати на бойні від смертельного жаху. Ми всі мусимо пройти через це жахіття: корови, свині, кури, вівці — всі. Навіть у коней та псів не краща доля. Щойно у тебе, Боксере, знесиляться твої м’язи, як того ж дня Джонс продасть тебе живолупу, а той переріже тобі горло, а твоє м’ясо згодує хортам. А псам, коли ті старіють і втрачають зуби, Джонс прив’язує на шиї цеглину й топить у найближчому ставку.

То хіба не ясніше ясного вам, товариші, що всі напасті наші через людську тиранію? Позбудьмося Людини, і плоди нашої праці належатимуть лише нам самим. І вже чи не наступного світанку ми стали б багатими і вільними. То що ж нам робити?! А треба нам трудитися вдень і вночі, душею і тілом, аби здолати людське поріддя! Тож мій заклик до вас, товариші, — Повстання! Не знаю, коли воно станеться, через тиждень чи через століття, але так само впевнено, як бачу цю билинку перед собою, бачу й те, що рано чи пізно справедливість переможе. Зверніть свої погляди у той день, товариші, на той короткий залишок вашого життя. А найперше передайте мій заклик своїм нащадкам, щоб майбутні покоління боролися до остаточної перемоги.

І пам’ятайте, товариші, нехай ваша рішучість буде несхитною. Ніщо не повинно збити вас із правильного шляху. Не слухайте, коли вам казатимуть, нібито в людини й тварини спільні інтереси, що процвітання Людини водночас означає і ваше власне процвітання. То все брехня! Людина дбає лише про власну користь. А серед нас, тварин, нехай запанує цілковита єдність, справжнє братерство у боротьбі. Всі тварини — товариші!

Зчинився страшенний гармидер. Під час промови Майора з нір вилізли чотири пацюки і, звівшись на задні лапки, стали його слухати. Раптом їх помітили пси, і лише блискавична втеча до своїх нір врятувала пацюкам життя. Майор підніс ратицю, закликаючи до тиші.

— Товариші, — знову заговорив він, — тут нам треба дещо з’ясувати. Дикі створіння, як ото щури або зайці, вони нам друзі чи вороги? Давайте визначимось голосуванням. Тож я запитую у шановних зборів: щури нам — друзі чи ні?

Відбулося голосування, і переважною більшістю голосів визнали, що щури — друзі. Лише четверо були проти: троє псів і кіт, що, як згодом з’ясувалося, голосував і «за», і «проти».

— Ще хочу ось що сказати, — продовжив Майор. — Я лише нагадую, що ваш священний обов’язок — ненавидіти Людину й усе, що з нею пов’язане. Усе, що на двох ногах — ваш ворог. Усе, що на чотирьох ногах і з крильми — ваш друг. І затямте собі: борючись з Людиною, не уподібнюйтеся їй. Навіть коли її здолаєте, не перебирайте собі її вад. Тварина не повинна мешкати у будинку й спати в ліжку, носити одяг і пити алкоголь, палити тютюн і мати гроші, торгувати... Всі людські звичаї лихі. І понад усе — жодна тварина ніколи не повинна гнобити собі подібних. Слабкі чи сильні, розумні чи простакуваті — усі ми брати. Тварина ніколи не повинна вбивати іншу тварину. Всі тварини рівні.

А зараз, товариші, я оповім вам сон, що приснився минулої ночі. Я не можу його точно описати. Мені снилася земля, але така, якою вона стане, коли пощезне Людина. Та сон пробудив у мені забуте. Колись давно, як я ще був малим поросям, моя мама та інші свині співали іноді давню пісню, в якій знали лише мелодію і три перші слова. Малим я знав ту мелодію, але з часом вона забулася. Проте цієї ночі уві сні вона знову мені згадалася. Ба навіть більше — пригадалися й слова пісні, слова, які колись давно співали тварини, але потім вони стерлися з плином часу. Я зараз заспіваю цю пісню, товариші. Я старий, і голос мій захрип, та коли я навчу вас мелодії, ви заспіваєте її краще. Вона називається «Тварини Англії».

Старий Майор прокашлявся і заспівав. Голос у нього і справді був хрипкий, але співав він досить непогано. Та й мелодія була бадьора, щось середнє між «Клементайн» і «Кукарачою». Слова ж були такі:

Пісня викликала у тварин несамовитий захват. Майор уже доспівував пісню, коли вони самі також її підхопили. Навіть найнездаліші уже вловили мелодію і деякі слова, а кмітливіші, як-от свині та пси, за хвилину вже знали пісню назубок. І згодом, після кількох проб, уся ферма потужно підхопила «Тварин Англії». Корови мукали її, собаки скавчали, вівці бекали, коні іржали, качки крякали... Всіх охопив такий шал, що вони проспівали її п’ять разів поспіль від початку до кінця і, певно, співали б до ранку, якби їм не завадили. Бо, на жаль, той галас розбудив містера Джонса, і він підхопився з ліжка, певний, що у двір забігла лисиця. Він схопив рушницю, що завжди стояла в кутку напохваті, і шостим калібром пальнув навмання у темряву. Шротинки повпивалися в стіну хліва, і всі розбіглися по своїх кутках. Кури позлітали на сідала, тварини повлягалися на солому, і невдовзі ферму огорнула глибока тиша.

Розділ II

А через три ночі старий Майор тихо сконав уві сні. Поховали його за садком.

Це сталося на початку березня. А в наступні три місяці розгорнулася бурхлива потаємна діяльність. Сповідь Майора спонукала кмітливіших тварин по-іншому поглянути на своє дотеперішнє життя. Вони не знали, коли вибухне провіщене Майором Повстання, і не тішили себе ілюзією, що це станеться за їхнього життя. Але чітко усвідомлювали, що готувати його — їхній обов’язок. Робота з навчання і згуртування інших, природно, лягла на свиней, яких усі визнавали за найрозумніших тварин. Найпоказнішими з-поміж свиней були два молодих кнури, Сніжок і Наполеон, яких Джонс відгодовував на продаж. Наполеон, великий і досить лютий на вигляд беркширський кнур, був єдиний на фермі представник своєї породи; хоч і не балакучий, він, проте, відзначався суворою вдачею. Сніжок, хоч і жвавіший за Наполеона, моторніший у розмові й винахідливіший, але на гадку інших, поступався йому у поважності. Всі інші кнури на фермі ще були підсвинками. Найвідомішим серед них був маленький вгодований підсвинок Пищик, круглощокий, із жвавими очима, меткими рухами й пронизливим голосом. Він умів блискуче говорити і в суперечці мав звичай підстрибувати з боку у бік і метляти хвостиком, що виглядало якось вкрай переконливо. Дехто казав про Пищика, що той здатен з чорного зробити біле.

Ця трійця й опрацювала вчення старого Майора в цілісну систему, яку назвали Тваринізмом. Кілька ночей на тиждень, коли Джонс ішов спати, вони потай збиралися у хліві й розтлумачували іншим засади Тваринізму. Напочатку вони зіткнулися з нерозумінням і безмежною байдужістю. Дехто казав про необхідність бути прихильним до Джонса, свого господаря, або робили блюзнірські зауваги на зразок: «Містер Джонс нас годує. Без нього ми повмираємо з голоду». Інші питали, скажімо, таке: «А чого нас має обходити, що буде після нашої смерті?» Або: «Якщо це Повстання відбудеться у будь-якому разі, то яка різниця, хто його готуватиме — ми чи хтось інший?» Свиням дуже непросто було їм пояснити, що це суперечить засадам Тваринізму. Найбезглуздіші запитання ставила біла кобилка Моллі. Найперше вона запитала Сніжка:

— А після Повстання ще буде цукор?

— Ні, — впевнено відповів Сніжок. — Ми не маємо можливості виробляти цукор на фермі. Але тобі не потрібен цукор — ти їстимеш досхочу вівса й сіна.

— А можна буде, як колись, носити стрічки у гриві? — цікавилася Моллі.

— Товаришко, — відповідав Сніжок, — стрічки, які тебе так обходять, є ознакою рабства. Невже ти не розумієш, що свобода куди дорожча за стрічки?

Моллі погоджувалась, але в її голосі не вчувалося глибокого переконання.

Боротьба свиней ставала все важчою — тепер їм доводилося спростовувати брехню, яку поширював ручний ворон Мойсей. Улюбленець Джонса, він був нишпоркою і пліткарем, а також кмітливим промовцем. Він доводив, що існує блаженна країна, що називалася Цукерковою Горою, куди після смерті потрапляють усі тварини. Вона була десь на небі, у захмар’ї, казав Мойсей. На Цукерковій Горі сім днів на тиждень неділя, і цілий рік росте конюшина. А цукор-рафінад і тістечка ростуть просто на живоплоті. Тварини не любили Мойсея, бо він лише байдикував та базікав. Але були й такі, що вірили в його небилиці, тож свиням коштувало неабияких зусиль переконувати їх, що ніякої Цукеркової Гори не існує.

Найвідданішими послідовниками Тваринізму були коні Боксер і Конюшинка. Вони обоє були не надто спритними у справах, які потребували розуму, але, визнавши свиней за своїх проводирів, вони приймали все, що ті їм говорили, на простих життєвих прикладах переконували в цьому інших. Вони брали незмінну участь у таємних зборах у хліві й виступали заспівувачами «Тварин Англії», пісні, якою завжди завершувалися збори.

Та Повстання відбулося значно швидше й легше, аніж будь-хто сподівався. В минулі роки містер Джонс був хоч і безжалісний, зате вправний господар, але й для нього настали лихі часи. Програвши на суді гроші, він втратив завзяття і запив ще більше, ніж доти. Цілими днями сидів на кухні в дерев’яному кріслі з високою спинкою, читав газети, пив і час від часу годував Мойсея крихтами хліба, намоченими у пиві. Його наймити ледацювали й дурили його, поля заростали бур’яном, дах на будівлях протікав, живопліт стояв занедбаний, а тварини не доглянуті.

Почався червень, наставала косовиця. На день Літнього сонцестояння, в суботу, містер Джонс вирушив у Віллінґдон і так нажлуктився у пивничці «Червоний Лев», що повернувся аж у неділю опівдні. Наймити зранку подоїли корів і подалися полювати зайців, і пальцем не ворухнувши, щоб нагодувати живність. Удома містер Джонс одразу впав у вітальні на диван та й заснув, накривши обличчя «Світовими новинами», тож тварини стояли голодні аж до вечора. І вони не витримали. Одна корова виламала рогами двері комори, й тварини допалися до засіків. Саме тоді й прокинувся містер Джонс. За мить він і ще четверо наймитів уже щосили шмагали корів, розганяючи їх. Це виявилося останньою краплею. Без зайвих слів, усі як один, кинулися на своїх катів. Несподівано містер Джонс та його робітники опинилися в гущі тварин, що брикалися і штрикали їх рогами. Ситуація остаточно вийшла з-під контролю. Ніхто ще не бачив, аби тварини так поводилися. Тож їх до смерті налякало це несподіване повстання тварин, яких вони досі лупцювали й над якими знущалися, як хотіли. Вже за хвилину-другу вони перестали відбиватися і кинулися навтьоки. Усі п’ятеро щодуху помчали дорогою, що вела до мощеного шляху. За ними переможно мчали тварини.

Місіс Джонс визирнула з вікна спальні й побачила, що діється. Поспіхом вкинула до торби дещо з пожитків і нишком вислизнула з ферми. Мойсей зірвався з жердини і, голосно каркаючи, полетів за нею. Тим часом тварини вигнали Джонса та його челядь на мощений шлях і з брязкотом зачинили за ними браму на всі п’ять засувів. Отак не встигли ще тварини до пуття осмислили все, що сталося, а Повстання вже успішно завершилося: Джонса вигнано, і ферма «Садиба» стала їхньою.

Спочатку тварини не могли повірити своєму щастю. Перше, що вони зробили, це всі гуртом промчали вздовж огорожі, що обносила ферму, наче остаточно впевнюючись, чи не зачаїлася де бодай одна людина. Потім промчали назад, до будівель, змітаючи останні сліди ненависного Джонсового панування. Вдерлися до збруярні в глибині стаєнь: вудила, кільця до носа, ланцюги для псів, безжальні ножі, якими містер Джонс колов поросят і ягнят, — усе це було пожбурено на дно колодязя. Віжки, вуздечки, шори, принизливі шаньки кинули у багаття з мотлоху, що палало посеред двору. Туди ж полетіли й батоги. Тварини стрибали у захваті, дивлячись, як полум’я поглинає батоги. Сніжок і собі жбурнув у вогнище стрічки, якими прикрашали кінські гриви й хвости в ярмаркові дні.

— Стрічки, — заявив він, — належать до одягу, а це ознака людини. Тварини не повинні в них ходити.

Тоді й Боксер приніс невеличкий солом’яний бриль, який носив улітку, щоб мухи не сідали на вуха, й люто жбурнув його у вогонь.

Невдовзі було знищене все, що нагадувало про містера Джонса. Потім Наполеон повів їх до комори й видав кожному подвійну порцію зерна, а псам по два бісквіти. Потім вони сім разів поспіль від початку до кінця проспівали «Тварин Англії», після чого повкладалися на ніч і спали так, як ще ніколи у житті.

Вони, як і колись, прокинулися вдосвіта, але згадавши про славну перемогу, дружно побігли на пасовисько. За пасовиськом здіймався пагорб, звідки як на долоні було видно більшу частину ферми. Тварини піднялися на нього й стали милуватися краєвидом у прозорому ранковому світлі. Так, тепер це все належало їм — скільки сягало око! Захмелілі від цього, вони у захваті без упину пританцьовували і високо підстрибували. Качалися по росі, запихалися солодкою свіжою травою, рили чорну масну землю і вдихали її терпкі пахощі. Потім обстежили ферму, оглядаючи в німому зачудуванні орні поля, луки, сад, ставок, гай, так наче ніколи досі не бачили; їм не вірилося, що тепер це все справді належить їм.