Колгосп тварин: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Боксере! — гукала вона. — Боксере! Боксере!

І тоді, немов почувши той ґвалт, у задньому віконці фургона з’явилася Боксерова морда з білою смужкою на носі.

— Боксере! — несамовито горлала Конюшинка. — Боксере, тікай! Мерщій тікай! Вони везуть тебе на погибель!

Тварини підхопили її крик:

— Тікай, Боксере, тікай!

Але фургон швидко мчав, віддаляючись від них. Хтозна, чи почув Боксер Конюшинку. Але за хвилину його голова зникла у віконці і у фургоні почулося гупання копит: то Боксер намагався вирватися на волю. Колись від кількох ударів Боксерових копит фургон розлетівся б на друзки. Та ба! Сили полишали його, і невдовзі удари копит ослабли, а тоді й зовсім стихли. Тварини розпачливо благали коней, що були впряжені у фургон, зупинитися.

— Товариші! Товариші! — волали вони. — Не везіть на погибель свого брата!

Але їм, нерозумним, годі було збагнути, що й до чого: вони лише пригасли вуха й помчали ще швидше. Боксер більше не виглядав у віконце. Надто пізно хтось кинувся наперед, щоб зачинити браму з п’яти перекладин. Бо фургон уже її проїхав і швидко віддалявся. Більше ніхто не бачив Боксера.

Через три дні стало відомо, що, незважаючи на всю допомогу, яку лише можна було йому надати, він таки помер у віллінґдонському шпиталі. Пищик усім оголосив цю новину. Він сказав, що до останньої хвилини залишався з Боксером.

— Це була найзворушливіша мить у моєму житті! — піднявши ратицю, Пищик утер сльозу. — Я до кінця стояв біля його ліжка. Останнє, що він сказав, напруживши всі сили, це те, що єдине, за чим він жалкує, що не побачить готового вітряка. «Уперед, товариші! — шепотів він. — Уперед в ім’я Повстання. Хай живе „Колгосп тварин“! Хай живе товариш Наполеон! Наполеон завжди правий!» Отакі були його останні слова, товариші.

Тут Пищик несподівано вмовк і підозріло заозирався на всі боки.

А потім продовжив, що коли забирали Боксера, нібито ширилися безглузді й злісні чутки. Бо на фургоні, яким відвозили Боксера, дехто помітив слово «Коновал». І через це зробив хибний висновок, що Боксера нібито відправляють до шкуродерні. Тяжко повірити, зітхнув Пищик, щоб хтось із тварин докотився до такого. Вони ж не думають, обурено вигукував він, підстрибуючи і вимахуючи хвостиком, що улюблений вождь товариш Наполеон здатний на таке? Насправді ж усе дуже просто: фургон раніше належав живодерові, але потім його придбав ветеринар і не встиг зафарбувати старої назви. Тому й виникло це непорозуміння.

Тварини відчули неабияке полегшення. А коли Пищик яскраво змалював останні хвилини Боксера, виняткову увагу до нього, ті ліки, за які платив Наполеон, незважаючи на те, що вони були страшенно дорогі, у них розвіялися останні сумніви. Їхню скорботу за померлим тамувала думка про те, що, принаймні, він помер щасливим.

Наступної неділі на ранковому мітингу з’явився сам Наполеон і виголосив коротку промову про Боксера. Він казав, що у них не було можливості привезти останки їхнього оплакуваного товариша і поховати його на фермі, зате він звелів зробити із лавра, що ріс у колгоспному садку, великий вінок і покласти на могилу Боксера. За кілька днів свині планували урочистості, щоб пом’янути Боксера. Свою промову Наполеон завершив двома улюбленими гаслами небіжчика: «Я працюватиму ще завзятіше» і «Товариш Наполеон завжди правий». Він підкреслив, що кожній тварині варто було б засвоїти ці гасла.

У день поминальної учти з Віллінґдона приїхала підвода бакалійника й привезла великий дерев’яний ящик. Тієї ночі було чути оглушливий спів, а потім — щось схоже на люту сварку, яка близько одинадцятої завершилася дзенькотом розбитого скла. Наступного дня й до обіду будинок наче вимер, і поширилися чутки, що свині десь роздобули грошей на ще один ящик віскі.

Розділ X

Минали роки. Змінювалися пори року, збігало недовге життя тварин. І от окрім Конюшинки, Бенджаміна, ворона Мойсея та кількох свиней вже не лишилося тих, хто пам’ятав старі дореволюційні часи.

Здохла Мюріел. Здохли Квітка, Джессі та Пінчер. Не стало й Джонса — він завершив свої дні у притулку для п’яниць у іншій частині країни. Забули Сніжка. Забули Боксера, окрім хіба тих, хто його особисто знав. Конюшинка стала старою товстою кобилою із закостенілими ногами і сльозавими очима. Минуло вже два роки, як вона досягла пенсійного віку, проте жодна тварина так ніколи й не виходила на пенсію. Вже давно не велося розмов про те, щоб відгородити частину пасовиська для перестарілих тварин. Наполеон тепер став зовсім зрілим кнуром, вагою в півтора центнери. Пищик так розжирів, що ледве бачив на очі. Лише старий Бенджамін не змінився, хіба навколо морди ще більше посивіла шерсть. З часів смерті Боксера він став ще похмурішим.

Тепер Колгосп налічував куди більше живності, хоча й приріст був не такий, як очікувався у попередні роки. Народилося багато тварин, для яких Повстання було тьмяною легендою, яка передавалася з вуст у вуста. А інші, ті, яких купили, про це навіть і не чули. Тепер, окрім Конюшинки, у Колгоспі було ще троє коней. Хороші й кремезні, сумлінні трудівники й непогані друзі, але надто вже тупі, бо жоден так і не спромігся вивчити абетку далі літери Б. Вони визнавали все, що чули про Повстання й засади Тваринізму, особливо від Конюшинки, яку майже по-синівському шанували, хоча й навряд чи вони багато з того збагнули.

Тепер Колгосп став заможнішим і краще організованим: він навіть розширився на два лани, які викупили у містера Пілкінґтона. Нарешті успішно завершили вітряк, мали молотарку й свій елеватор, а також різні нові будівлі. Вімпер придбав собі візка. Проте вітряк так і не використовували для вироблення електроенергії, а лише мололи на ньому зерно, з чого мали неабиякий прибуток. Тепер тварини тяжко працювали, зводячи ще один вітряк: нібито на ньому вже точно мали встановити динамо-машину. Але ніхто вже не заїкався про добробут, про який колись так мріяв Сніжок — про стійла з електричним освітленням, холодною та гарячою водою і триденний робочий день. Наполеон розвінчав ці ідеї як такі, що суперечать духові Тваринізму. Справжнє щастя, переконував він, у старанній праці і стриманому житті.

Здавалося, господарство стало заможнішим, хоча самі тварини багатшими не стали, окрім, звісно, свиней і псів. Можливо, це пояснювалося тим, що вже надто багато розплодилося свиней та собак. Хоча і в ледарстві їх важко було звинуватити. Пищик не втомлювався пояснювати, що з цією організацією та доглядом за фермою у них просто прірва роботи. Для затурканих тварин більша частина тієї роботи була геть незбагненною. Навіть попри те, що Пищик їм розказував, як насправді свиней щодня виснажують всілякі «папки», «звіти», «протоколи» й «доповідні». Тобто великі аркуші паперу, які належало рясно списувати, а тоді одразу ж спалювати в грубі. А це має першочергове значення для добробуту Колгоспу, зазначав Пищик. Однак ні свині, ні пси самі не виробляли харчових продуктів, зате їх самих було не злічити, та й на апетит ніхто з них ніколи не скаржився.

Що ж до інших, то вони відчували, що їхнє життя лишається без змін. Здебільшого вони були напівголодними, спали на соломі, пили з басейна і тяжко працювали; узимку їм дошкуляв холод, а влітку обсідали мухи. Часом старші тварини ворушили пригаслу пам’ять, силкуючись порівняти, коли було краще: до Повстання, коли прогнали Джонса, чи тепер. І ніяк не могли пригадати. У них не було з чим порівнювати їхнє теперішнє життя. Судити про це можна було хіба з Пищикових цифр, які незаперечно свідчили, що життя дедалі покращується. Такі завдання виявилися тваринам не під силу, а втім, їм особливо й не було коли роздумувати над цим. Лише старий Бенджамін заявляв, що до дрібниць пам’ятає своє довге життя і певен, що ніколи не було й не могло бути покращання чи погіршання. Бо, як він казав, голод, нужда і злигодні — незмінні супутники тваринного життя.

І все ж ніхто з тварин не занепадав духом. Навіть більше, вони ні на мить не переставали пишатися тим, що вони члени «Колгоспу тварин». Вони були єдиним господарством на всю країну — на всю Англію! — яким володіли й керували тварини. Жоден із них, навіть наймолодший, навіть новоприбулий, завезений з найвіддаленіших ферм, не переставав цим захоплюватися. І коли вони чули рушничний постріл чи бачили, як на щоглі тріпонеться зелений прапор, то їх сповнювали незмінні гордощі. І вони згадували давні героїчні дні, коли виганяли Джонса й карбували Сім Настанов, коли у величних битвах завдавали нищівної поразки гнобителям-людям. І в них продовжували жити давні мрії, вони все ще вірили у провіщену старим Майором Республіку Тварин, коли по зелених ланах Англії не ступатиме нога жодної людини. І це колись настане: може, й не скоро, може, й не за теперішнього покоління, але воно все ближче. Навіть нишком мугикали «Тварин Англії», принаймні, тут кожна тварина знала цю пісню, хоча ніхто й не важився співати її вголос. Може, їхнє життя й тяжке, і не всі надії збулися, та кожен усвідомлював, що вони не такі, як інші. Якщо й голодували, то не через те, що у них все забирали безжалісні люди, а якщо й працювали, то лише самі на себе. У них ніхто не ходив на двох ногах, ніхто не називав іншого «хазяїном». Усі тварини були рівними.

Якось на початку літа Пищик звелів вівцям рушати за ним і привів на поросле молодими берізками пустирище у кінці ферми. Там вони під наглядом Пищика цілий день об’їдали листочки. Увечері він зібрався додому, а оскільки було ще тепло, то вівцям порадив заночувати тут. Вівці пробули там цілий тиждень, і у ці дні їх взагалі ніхто не бачив. А Пищик більшу частину дня проводив з ними. Він казав, що навчає їх нової пісні, тож не хоче, щоб їм заважали.

Погідного вечора, коли вівці нарешті повернулись, а інші тварини після трудового дня посходилися до своїх хлівів, надворі перелякано заіржав кінь. Тварини аж позаклякали від страху, бо то іржала Конюшинка. Коли знову почулося іржання, всі зірвалися з місця й гуртом влетіли до двору. Там вони й побачили, від чого так несамовито іржала Конюшинка.

Подвір’ям на задніх ногах ішла свиня.

Так, то був Пищик. Трохи незграбно, ще не зовсім вправно утримуючи свою тушу прямо, проте з дивовижною рівновагою він крокував через двір. А за хвилину з будинку потяглася вервечка свиней — і всі на задніх ратицях. У декого це виходило краще, у декого гірше, дехто трохи заточувався і норовив на щось зіпертися, проте всі вони успішно пройшлися двором. І відразу ж потому розлігся оглушливий гавкіт і почулося пронизливе кукурікання чорного півня. Велично випроставшись і пихато позираючи довкола, на двір виплив сам Наполеон в оточенні метушливих псів.

У ратиці він тримав батіг.

Запала моторошна тиша. Вражені й приголомшені, нажахано збившись докупи, тварини дивилися, як довга вервечка свиней повільно крокує подвір’ям. Здавалося, світ перевернувся догори дриґом. Коли ж минулося перше потрясіння, вони б може, попри все — попри страх перед псами, попри набуту за довгі роки звичку ніколи не нарікати й не обурюватися — й почали б протестувати, та саме цієї миті, ніби за командою, несамовито забекали вівці:

— Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще! Чотири ноги — добре, дві ноги — ще краще!