Так тривало хвилин п’ять. А коли вівці нарешті втихомирилися, вже нічого було й протестувати, бо свині встигли повернутися в будинок.
Бенджамін відчув, як чийсь ніс ткнувся йому у плече — то була Конюшинка. Її старечі очі наче ще більше потьмянішали. Вона мовчки й лагідно потягла його за гриву й повела в кінець великого хліва, де були Сім Настанов. Якусь хвилину вони стояли й дивилися на замазану дьогтем стіну з білими літерами.
— У мене слабкий зір, — мовила Конюшинка. — Хоч я й замолоду ледве прочитала б, що там написано. Але мені здається, що ніби стіна не така, як була. Бенджаміне, чи Сім Настанов такі ж, як і раніше?
Уперше в житті Бенджамін порушив своє правило й уголос прочитав написане на стіні. Проте тепер там була одна-єдина заповідь, і вона провіщала:
УСІ ТВАРИНИ РІВНІ
АЛЕ ДЕЯКІ ТВАРИНИ РІВНІШІ
Тож воно і не дивно, що наступного дня свині-наглядачі вже тримали у ратицях батоги. Не дивно й те, що свині придбали собі радіоприймач і вже домовлялися про телефон, а також передплатили журнали «Джон Булль», «Пікант» та газету «Дейлі Міррор». І не дивно було, що Наполеон прогулюється у садку з люлькою в роті, і навіть те, що свині подіставали із шаф одяг містера Джонса й повбиралися в нього, аніскілечки вже не дивувало. Сам Наполеон постав у чорному пальті, бриджах та шкіряних наколінниках, а його свинка-фаворитка — в муаровій шовковій сукні, яку місіс Джонс зазвичай вдягала на свята.
Через тиждень по обіді у Колгосп приїхало кілька візків: то прибула делегація сусідів-фермерів на оглядову екскурсію. Вони ходили територією Колгоспу і захоплювалися побаченим, а надто вже вітряком. Тварини саме сумлінно прополювали ріпу. Не знаючи, кого їм більше боятися — свиней чи нежданих відвідувачів, вони навіть не насмілювалися звести погляди.
А увечері з будинку линули регіт і співи. І той гармидер пробудив у тварин цікавість. Що ж там таке трапилося, що тварини знайшли спільну мову з людьми? І вони стали якомога тихіше підкрадатися до садка за будинком.
Боячись ступити далі, вони завагалися біля хвіртки, та Конюшинка наважилась першою. Навшпиньки вони підійшли до будинку, і найвищі тварини зазирнули у вікно. За довгим столом сиділо з десяток фермерів і стільки ж поважніших свиней. На чолі столу сидів сам Наполеон. Схоже, у своїх кріслах свині почувалися цілком розкуто. Товариство розважалося грою в карти, але ненадовго відволікалося, щоб виголосити тост і випити. По колу ходив великий глек, і кухлі знову наповнювалися пивом. Ніхто не помічав, що зацікавлені тварини заглядають у вікно.
Містер Пілкінґгон з ферми «Лисячий Гай» підвівся з кухлем у руці:
— А зараз я пропоную шановному товариству випити. Але перед цим вважаю за свій обов’язок сказати кілька слів.
Він сказав, що його, як і всіх присутніх тут, безперечно, дуже тішить усвідомлення, що настав край взаємній недовірі і чварам. Була пора — не те щоб він чи хтось із присутніх тут її схвалював — але була така пора, коли на шановних керівників «Колгоспу тварин» люди-сусіди дивилися якщо не вовком, то з певним острахом. Траплялися й прикрі інциденти, поширювалися хибні ідеї. Вважали, що ферма, якою володіють і верховодять свині — це щось ненормальне і може кепсько вплинути на сусідів. Чимало фермерів передчасно вирішили, що на такій фермі запанує дух вседозволеності й анархії, побоювалися небажаного впливу на власних тварин і навіть на людей-робітників. Але тепер усі ці сумніви розвіялися. Сьогодні він і його колеги відвідали «Колгосп тварин», самі оглянули кожен його закуток, і що ж вони побачили? Не лише найсучасніше господарювання, а й дисципліну і порядок, які повинні стати взірцем для всіх фермерів. І він гадає, що не помилиться, коли скаже, що нижчі тварини тут працюють значно більше, а їжі отримують значно менше, ніж їхні колеги у графстві. І справді, він та інші гості сьогодні тут побачили багато такого, що вони негайно запровадять на власних фермах.
На закінчення він ще раз наголосив на тих дружніх відносинах, які є і мусять бути між «Колгоспом тварин» та його сусідами. Між свинями і людьми немає і не повинно бути суперечок, бо у них спільні і прагнення, і труднощі. Хіба в нас не та сама проблема робочої сили? Скидалося, що містер Пілкінґтон, який не одразу зміг стримати сміх, от-от виплесне на товариство заздалегідь заготовлений дотеп. І тамуючи сміх, від чого побуряковіли його численні підборіддя, він нарешті спромігся:
— І якщо у вас є нижчі тварини, з якими ви перебуваєте у суперечності, то у нас так само є свої нижчі класи людей!
Цей дотепний жарт викликав за столом вибух реготу, а містер Пілкінґтон ще раз похвалив свиней за мізерну пайку, довгий робочий день і, як він помітив, за те, що в «Колгоспі тварин» ні з ким не панькаються.
А тепер він просить шановне товариство подбати, щоб у всіх були повні кухлі.
— Джентльмени! — закликав він до уваги. — Джентльмени, я піднімаю свій кухоль за процвітання «Колгоспу тварин».
У відповідь почувся схвальний гомін і тупання. Втішений Наполеон підвівся з місця й обійшов стіл, щоб цокнутися з містером Пілкінґтоном. Вітальні вигуки все ще лунали, а Наполеон продовжував стояти, даючи зрозуміти, що він теж хоче сказати кілька слів.
Його промова, як завжди, була короткою і конкретною. Він також щасливий, сказав він, що закінчився період прикрих непорозумінь. Деякий час ширилися чутки — він певен, що це робилося з ворожими намірами, — що його погляди та погляди соратників — бунтівні і навіть революційні. Їх звинувачували у підбурюванні до повстання тварин сусідніх ферм. Але немає нічого правдивішого за правду! Як колись, так і зараз єдиним їхнім бажанням є добросусідські ділові стосунки. Ферма, яку він має честь очолювати, додав Наполеон, є кооперативним підприємством. Це власність, яку він тут представляє і якою спільно володіють усі свині.
Він гадає, що всі давні підозри вже розвіялися, але нещодавно на фермі впроваджено деякі нововведення, які мають сприяти зростанню довір’я. Досі на фермі тварини мали досить дурнуватий звичай казати одна одній «товариш». Цьому треба покласти край. Побутував іще один дивний звичай, який невідомо звідки взявся, коли щонеділі вранці всі марширували повз череп кнура на стовпці у садку. З цим теж слід покінчити — череп уже закопано. Гості, певно, звернули увагу на зелений прапор на щоглі. Трохи раніше вони помітили б на ньому ратицю й ріг, які зараз зафарбували. Відтепер це просто зелений стяг.
У нього є лише одна заувага до блискучої і доброзичливої промови містера Пілкінґтона. Містер Пілкінгтон увесь час говорив про «Колгосп тварин». Звісно, він не міг цього знати, але він, Наполеон, зараз уперше оголошує про те, що назва «Колгосп тварин» скасовується. Відтепер ферма називатиметься «Садиба». Як на нього, це дуже слушно, бо такою є її первісна назва.
— Джентльмени! — завершив свій виступ Наполеон. — Я пропоную вам той самий тост, але в іншій формі. Наповніть кухлі по вінця. Ось мій тост, джентльмени: за процвітання ферми «Садиба»!
Гості радісно та схвально загукали й спорожнили кухлі. Але тваринам, які дивилися на все це знадвору, здавалося, що відбувається щось дивовижне. Що так змінилося на свинячих рилах? Старечий, тьмавий погляд Конюшинки перебігав з писка на писок. Деякі мали по п’ять підборідь, деякі — по чотири, а деякі — по три. Але що ж то в них наче розпливається і змінюється?
Коли вщухли оплески, товариство знову взялося до карт, продовжуючи перервану гру. А тварини почали нишком розходитися.
Та не відійшли вони й на двадцять ярдів, як зненацька зупинилися. З будинку долинуло ревище голосів. Вони поквапилися назад і знову зазирнули у вікно. Там якраз розгорілася люта сварка, чулися вигуки, удари по столу, гострі звинувачення й затяті заперечення. А причиною сварки було те, що Наполеон і містер Пілкінґтон одночасно походили піковим тузом.
Волало дванадцять лютих голосів, і всі вони зливалися в один. Тепер стало зрозуміло, що трапилося з рилами свиней. Тварини, які стояли надворі, переводили погляди зі свині на людину і з людини на свиню, а тоді знову із свині на людину. Але тепер уже годі було розібрати, де людина, а де свиня.
Листопад 1943 — лютий 1944
Бернард Крік[3]
Уривки з книжки «Джордж Орвелл. Життя»
Я дивився і дивлюсь на Орвелла як на людину, що, незважаючи на трагічно ранню смерть, досягла мети, поставленої перед собою ще на початку життя, — стати письменником... З маловідомого англійського літератора він справді перетворився на постать всесвітньознану, чиї книжки викликали дискусії скрізь, де їх читали. У 1946 році в есе «Чому я пишу» він пояснював: «Протягом останніх десяти років я понад усе прагнув перетворити політичні твори на мистецтво... Оглядаючись нині на свою творчість, я бачу, що там, де я не мав політичної ідеї, у мене незмінно з’являлися неживі книжки з пишномовними пасажами, реченнями без змісту, квітчастими прикметниками, словом — гра в дійсність...»
[3] Бернард Крік (1929—2008 рр.) — британський економіст і політолог, почесний професор кількох університетів, автор низки книжок з політології, перекладених німецькою, іспанською, італійською та японською мовами. Його праця про Джорджа Орвелла (опублікована 1980 р.) була визнана найкращою книжкою року в галузі публіцистики і документалістики.