На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Написав листівку й вручив лікарці Сабошвілі:

— Це від Козлітіна, дочці.

Вона взяла й пообіцяла при нагоді переслати за адресою.

Лікарка продовжує огляд хворих, а її помічниця занотовує всі призначення для пелагриків. Іван того й не знав, що вона йому приписала вигрівання електролампочками. Ось і останній хворий Бутник, колишній нарком сільського господарства України. Він хоче лікарці щось сказати, але не вистачає сили звестися на лікті і йому допомогла фельдшерка. Немічним голосом він благає:

— Сестричко! Чи не можна прогнати звідси санітара Товпинця. Нехай дасть можливість хоч померти спокійно. Він нас вважає приреченими й на кожному кроці знущається. А лікар Шігіман йому потурає, сам такий. Аби ви тільки знали, як страшно помирати на чужині, далеко від рідного краю.

Передихнувши, додав:

— Не знатимуть діти й дружина, де могила... де зітліють мої кістки... Зариють у цій дикій тайзі...

І заплакав ридма, пекучими слізьми. Потім, не витираючи їх, продовжив:

— Коли б хоч знати, за що така напасть? Краще один раз раптова смерть, ніж переживати безупинний жах кожного дня. Загинув би на полі бою, захищаючи Вітчизну, тоді б... Тут умирають мільйони дурно, без зиску, а скільки може було б героїв, а так... скільки просилося на фронт, не відпускають. Хто ці люди, де вони? Чого вони такі бездушні?

Знесилений тривалою розмовою, бухнувся задихаючись, на солом'яну подушку. Лікарка заспокоює, обіцяє вилікувати, а також уладнати проблему з санітаром.

IV

Івана перевели в ряд цинготиків. Тут хворі трохи рухливіші, виходять на свіже повітря. Зеки різних національностей і мова тут різна, густо перемішана колоритними акцентами, особливо кавказькими й азіатськими. Деякі й взагалі не розуміють російську мову. Після вечері ведуть гутірки про домашнє життя, але завжди чомусь усе зводиться до їжі. Як кажуть, голодній кумі хліб на умі. Одного вечора підсів і він до гурту, де молодий зек доказував якомусь діду:

— Лев Толстой і його ідейна лінія в творчості відіграють величезну роль як у російській, так і у всесвітній літературі.

Рябчич до арешту працював в управлінні лісового господарства Білорусії, а хто цей дід із сиво-бурою широкою бородою й гострим поглядом, ким був на волі, не второпати. Але по всьому видно, що звиклий до того, щоб йому покорялися й не перечили:

— Я не визнаю ніякої ролі Толстого, ні в російській, ні в світовій літературі. До того ж його відлучили від церкви.

Відтепер зразу стало зрозуміло, хто цей чоловік. Рябчич нагадав дідові:

— Пам'ятайте про святу інквізицію, от із вас вийшов би затятий інквізитор.

Івановий сусід по ліжку Лушпайка своєю цапиною борідкою схожий на українських опереточних дячків, при цьому аж охнув і покрутив головою:

— Як же так! Ти, молодик, суперечиш проти такого старого, та це ж тобі, не хто-небудь, а сам московський єпископ Морозов!

Івану стало смішно й він теж приєднався до суперечки:

— У цьому таборі немає поділу по титулах і рангах, усі одним миром мазані, чи ти єпископ, чи нарком, чи скотар із тундри.

І запитав Лушпайку:

— Ви випадково не дяком на волі були?

Той із гордістю заявив, що був псаломщиком.

Таки вгадав Іван, дивлячись на його опереточну фізіономію.

Невдовзі з'явився в них новий санітар Атаров Мина Ісаєвич, з Кавказу, рухливий дідок у літах, з сивенькою борідкою клином, знайомий Івану. Прийняв майно від Товпинця й зажила лікарня за новими порядками. Стало тепло в бараці, цукру на руки не роздають, чай став солодким, баланда смачнішою, а хліб на пайки видають усім завжди свіжий.

Уночі помічник санітара не спить і знаходиться разом із хворими, до кожного відношення чемне й співчутливе. При вранішньому обході лікаря завжди буває Мина Ісаєвич. Старанно занотовує все, що стосується його обов'язків і всі приписи хворим.

Урешті стало все так, як бажалося Бутникові й усім іншим хворим. Тільки от ні Бутника, ні Корбаля, ні Нужного вже немає на своїх місцях, вони перебралися туди, звідки ніхто вже не повертається. Ніколи не дочекаються їх матері, дружини й діти. Навіть не знатимуть, де і в якій землі їх зарили. Нащадкам і голову не буде де схилити...

V

Надворі люта зима, почався 1943 рік. Що діється на фронтах, у державі й навіть навколо них, зеки не знають. Газет не читають, радіо не слухають, листів із дому не отримують, а про інші новини їх ніхто не сповіщає. Кожен замкнувся в собі й живе лише надією. Іванова нога й поперек дозволяють ходити по палаті з палицею. Він благає лікарку: