— Виробляю сто тридцять і до ста п'ятдесяти відсотків.
Тоді начальник умовленим жестом показав лікареві, який тримав список комісованих, щоб Іванове прізвище викреслили.
Він вийшов, але двері щільно не причинив, прислухається, як буде вирішуватися його доля. Лікар Новак наразі заявляє:
— Залишати його тут ризиковано. Ця хвороба може так загостритися що він не зможе, не то що ходити, але й сидіти. Тоді будемо за ним доглядати в лікарні. Начальник Талаги подумав хвильку й владно підсумував:
— Тоді залишайте в списку.
Іван далі вже не слухав обговорення, поспішив на роботу. Десь із глибини єства зароїлося повно думок:
— Може, ж таки попаду на волю, адже ж писав скаргу на ім'я Сталіна.
У скарзі вказав: «Я не маю в документах статті Карного кодексу», і багато перераховував етапів свого життя. Уже отримував повідомлення, що його скарга зареєстрована в приймальні вождя. Тож і жевріє хитка надія: «Може ж таки випустять на волю?». Не уявляє, як воно так сталося, що його скаргу випустили з табору, таке трапляється рідко.
У середині червня 1943 року Івану дали відпочинок на дванадцять днів. Вийшов такий наказ Комісара Внутрішніх Справ СРСР: «За хорошу роботу давати ув'язненим відпочинок».
У зоні табору Талаги спорядили барак для цієї справи. Навели чистоту, поставили ліжка з чистою білизною. А головне — додали півлітра харчів до денної пайки. Харч варять не у вигляді баланди, а з круп, вермішелі. Іноді готують і картопляне пюре з сушеної картоплі. Харчують добре, навіть чай із цукром, чого не буває на загальній кухні. А головне, можна брати з бібліотеки книжки, читати газети. З цього бараку на роботу не ходять, відпочивають у повному розумінні цього слова. Уже дізналися й про події під Сталінградом і слідкують за тим, що відбувається в державі взагалі.
— А ми тут припнуті, і спало ж комусь на думку вишукати мільйони «ворогів народу» й посадити за колючий дріт, можна було б укомплектувати не одну армію, — перекидаються думками між собою.
Сусід Івана по ліжку москвич Петро Могилевський — художник, у нього немає чим малювати, і з цього приводу він дуже сумує. Іван роздобув у Хаїма огризок коричневого олівця, дістав листок звичайного паперу й прохає:
— Змалюй із мене портрет, одішлю сестрі.
Портрет вийшов дуже гарним, Іван послав його сестрі у Вербівку.
23 червня 1943 року, о 8-й годині вечора, коли влягалися спати, з'явився посланець із контори табору й дав прочитати папір: «Ви, Харченко Іван Борисович, звільняєтесь на свободу, як умовно звільнений, на основі рішення комісії... як незлосний і непрацездатний елемент. Вам наказано дати точну адресу, куди ви поїдете після звільнення з місць позбавлення волі. Це необхідно для підготовки документів на проїзд залізницею».
Іван прочитав папір і розписався в ньому, а дати адресу... А куди ж йому тепер їхати? Де сім'я, де діти, дружина? Немає ні кола, ні двора. Рідне село окупували фашисти, люті вороги. Там жила сестра, а чи жива вона?
Частина третя
Розділ І
І
Івану потрібно терміново вказати місце проживання на волі. Думки зароїлись хаотично, упорядкувати їх неможливо. Порадився з сусідами:
— Україна звільнена не вся, ще під німцями й моя Вербівка, де живе сестра.
Хтось порадив:
— Їдь на Волгу, де не було війни. Є там біля Саратова пристань Золоте.
Це місце Іван і вказав.
Начальник табору розмовляє з ними вже як із вільними громадянами:
— Поки приготують документи, удень можете вільно виходити з табору.
Івану видали спецодяг, штани й гімнастерку захисного кольору. Черевики в нього є ще хороші, а от бушлата потрібно шукати, бо на ньому старий і дуже поношений. Звернувся до Хаїма. Той призначив ціну:
— Готуй кілограм пайки хліба й буде тобі бушлат.
Знайшовся бушлат захисного кольору.
Третій день Іван виходить поблукати берегом Кузнічихи й мріє про життя на волі. Вечоріє. Постояв біля річки й в душі попрощався з нею та й з усім цим суворим краєм. Узяв свою нерозлучну ковіньку й бушлат і пішов у зону табору. Зненацька налетіли двоє молодих урок, ухватили за руки. Не встиг отямитися, як викинули його з бушлата. Тут же з'явився Хаїм і забелькотів: