На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він певен, що заяву його з табору не випустили, бо відповіді ні від кого так і не отримав. Увечері того ж дня сусід із верхньої полиці, німець Біргер із колоністів, почав його переконувати:

— Коли німці візьмуть Київ, то нас тут тримати не будуть.

Помітно, що радість із нього, пре аж через край. Іван відрубав:

— Не лізь до мене із своїми прогнозами, дай мені спокій, без тебе тошно!

Але цей куций німчик продовжує базікати своє. Не стерпів Іван, згарячу стягнув його додолу й давай товкти, як собака куфайку, приказуючи:

— Якщо ти не закриєш зараз же своє хайло, то до ранку лапті сплетеш!

А інші підтримали:

— Фашистська морда недобита!

Тепер уже гуртом наштовхали німцю ще й під ребра. Той із переляку дременув до вахтерів:

— Рятуйте! Убивають!

Викликали Івана. Розтлумачив усе як є й порадив німця від них ізолювати, бо йому не дадуть дожити до ранку. Біргера від них забрали.

VI

Якось на світанку розбудив їх страшенний гуркіт. Виявилося, у сусідньому скверику стоїть замаскована зенітна батарея. Раненько над лісобіржею вів розвідку німецький літак і батарея відкрила по ньому залповий вогонь, той дотягнув до Білого моря й упав на березі. Зеки дізналися першими про це. На місце падіння з військовими їздила лікарка Марія Борисівна, вона й розповіла про все. Тепер уже сумніву не має, що йде війна. У зеків тільки й розмов:

— Як воно там на фронті, що буде із сім'єю, коли німець захопить територію, де проживають рідні?

Найбільше це тривожить білорусів і українців, бо фашисти, як чума, посунули в Україну, загарбавши Білорусію. З України листів не одержує ніхто — там лютий ворог, фашистська чума. Як усе перевернулося відколи вони в неволі! І зараз їх особисте щастя вже на другому плані, усі думають про те нещастя, яке звалилося на всю країну, кожний би волів бути на передовій, щоб захистити свою сім'ю, свій край від фашистської навали.

Вечорами після роботи в них точиться гостра полеміка.

— Чому Робітничо-селянська Червона Армія допустила ворога так далеко на нашу землю, — задається питанням Іван.

— Де ж наші полководці — Якір, Тухачевський, Блюхер, Єгоров й інші, які громили білих генералів у громадянську? — Обізвався Войнаревський.

— А там, де й ми, а, може, і глибше, — висловив свою здогадку хтось із верхньої полиці. Дехто каже:

— Сталін, як головнокомандуючий, розгубився, бо не має військової освіти.

Але дійсної причини ніхто не знає. Той же голос зверху продовжує:

— Ось побачите винні скоро знайдуться й повісять на них усі промахи в ході підготовки до війни.

Багато ще було балачок... А Іван пригадав того командарма, якого привезли до них у вагони на станції в Києві. Скільки таких як він потрапило за колючий дріт, скільки їх стало «ворогами народу»?

VII

У колонії знову вивішують на вітрину газету й з неї відомо, що відбувається на фронтах і як живе країна. Якось у вихідний день показали кінокартину «Партизани в степах України». Вона справила на всіх незабутнє враження, дехто плакав. Відколи вони в неволі, ще не доводилося дивитися кіно, а ще в картині все таке рідне, знайоме до сліз і показано, що народ піднявся на боротьбу з фашистами. Тепер по всіх таборах вивішують газети й зеки слухають радіо.

Івана знову призначили бригадиром на лісопильний завод. У його бригаді ті самі люди. Ходять у нічну зміну. Уже зима. Дорогою інколи зустрічають двох жінок, які завжди на них пильно вдивляються. Якось вони вручили Іванові верчик у газеті, конвойний запитав:

— Що там у пакунку?

Йому відповіли:

— Дещо з продуктів.

На заводі розділили між усіма членами бригади м'які ще гарячі оладки. Такі випадки трапляються вже не перший раз.