На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

У заводі сталися великі зміни в штаті й в цехах, багатьох робітників мобілізували на фронт. Робочі місця, на яких раніше працювали чоловіки, тепер зайняли жінки. Якось звернулася до Івана українською мовою одна незнайома дівчина. Він здивувався й запитав:

— Ви звідки родом?

Я з села Баландине, Кам'янського району, Кіровоградської області.

— То ми ж із вами земляки, ще й близькі сусіди! Бо моє село Вербівка, того ж району й тієї області що й Баландине.

Іван зрадів землячці Марії Голубовій. Вона розповідає про свою долю:

— Батьків розкуркулили. Мене з ними сюди ще маленькою колись привезли. Тато й мама загибіли десь тут у тайзі, а я живу сама в Архангельську.

Тепер Іван може дещо дістати з заводського буфету за гроші через землячку Марію Голубову, бо зекам туди не дозволяють заходити.

Коли упала серед двору авіабомба, усі вгляділи, що скло з вікон посипалося, а самого звуку розриву через страшенний шум і гуркіт роботи заводу не чули. Другу бомбу фашистський пілот скинути не зміг. Зенітна батарея так сипонула в небо, що літак, рятуючись, почав утікати на Фінляндію. Але не долетів, десь пірнув у море.

Зекам показали бомбосховище, збудоване робітниками заводу, укріплене тюками целюлозного паперу в кілька ярусів.

Розділ XIX

І

Іван живе в таборі при лісобіржі, ходить із бригадою на лісопильний завод у нічну зміну. Незвично спати вдень, сон нетривкий, утома не залишає тіла. У його бригаді є дві дружини великих полководців. Вони вдвох про щось перешіптуються й частенько плачуть.

Почався 1942 рік. Що діється в світі зеки не знають. Ті, хто на фронті, і ті, хто в тилу, працюють із максимальною віддачею. А Іван і багато таких, як він, гибіють за колючим дротом, на фронті користі з них було б значно більше. Але що ж вдієш, вони раби, ними послуговуються як невільниками, як господар тягловою худобою.

Він благає начальство, щоб бригаді дали перепочинок, перевели на денну зміну. Урешті змилувалися й посилають бригаду в денну зміну на вапнякові печі, які недалеко від лісопильних заводів. Ходить бригада захолусною вулицею на берег Північної Двіни. У високому обривистому березі викопано в землі випалювальні печі. Їх завантажують сирцем-вапняком, який зеки підвозять вагонетками вручну. Печі розтоплюють знизу й доглядають вільняшки-спеціалісти. Палять у печах товстими березовими й сосновими колодами. Крізь щілини між камінням пролизують язики полум'я й зеки під час перекурів, там гріються. Печі запалюють по черзі і їм роботи вистачає на цілий день. Охоронник з ними не гріється, ходить осторонь до кінця перекуру.

У щілинах між камінням, інколи печуть картоплю. А на Півночі, та ще й узимку, її дістати дуже важко. Назбирали її десятків зо три, ідучи раненько на роботу. Картопля лежала рядочком уздовж шляху в одлежалому снігу. Уже на роботі поділили її між усіма порівну.

Іван впевнений, що це спеціально для них роблять ті дві жінки, що виносять їм гарячі оладки й в душі дякує небайдужим і милосердним людям. Картоплі в таборі не дають, а зекам без картоплі, як і без хліба життя не миле. Що є смачнішого на світі за картоплю, спечену так, як пекли вони колись хлопчаками у вербівському степу, пасучи домашню худобу. У неволі вона ще смачніша, бо всередині аж хрустить і нагадує домівку й Україну.

II

Спливають дні. Промайнула й весна 1942 року. Хвора нога знову вклала Івана в ліжко. Тепер його відправили до центральної лікарні в Талагу. Цей табір розташований не так далеко від Архангельська. Тут лікарня встаткована задовільно, навіть бараки освітлюються. На його ліжку матрац із сіна, така ж і подушка, вона дуже шурхотить під вухом. Санітар зек Товпинець приніс ковдру й спитав:

— Ваше прізвище, ім'я, по батькові?

— Харченко Іван Борисович, — назвався він, а санітар записав у книжці.

Іван познайомився з хворими та з заведеними тут порядками. Головним лікарем виявився давній знайомий Шігіман. Упізнав і Корбаля, якого пелагра перетворила на кістяк. За ним лежить Нужний, теж кістяк, обтягнений шкірою. На цьому знайомство й скінчилось, бо надійшла ніч і хворі вкладалися так, аби поменше турбувати сусідів і санітарів.

Барак-лікарня нічим не відрізняється від інших, хіба що тим, що замість двоповерхових нар стоять залізні ліжка. Санітар Товпинець дав Івану місце в ряду пелагриків. У другому ряду стоять ліжка цинготників, а всього в бараці понад півсотні осіб. Цинготники в основному ходячі. Думав Іван, що і йому там знайдеться місце в їх ряду, бо стоять вільні ліжка. Аж ні. У бараці санітар повний господар, йому ніхто не суперечить, а він цим зловживає.

За тривалий час перебування за колючим дротом зеки звикнися з грубим поводженням із ними під час роботи, а от у лікарні таке ставлення до страждань людських до глибини душі ображає.

Санітар Товпинець — ставленик лікаря Шігімана, тому в бараці й паразитує так самовпевнено. Уночі спить міцним сном, на виклики хворих не реагує. На ніч сюди приходить ще один санітар-помічник, але обидва міцно сплять. Помічником санітара відомий Івану зек Дзусько. Є тут фельдшер, але вона працює лише вдень і в справи санітара не втручається.

Уранці Товпинець роздає кип'яток і пайки хліба. Кип'яток наливає кожному хворому в особисту посудину. Хліб роздає згідно з розпорядком. У зека є віра, коли на день є пайка хліба, значить цей день він ще протягне. Пайки видаються однаково всім хворим.

Хліб цінується на вагу золота. Чай має бути хоч не заварений, але з цукром. Товпинець цукор у грудочках роздає кожному на руки, при цьому пайку безнадійно хворих затримує в себе, хліб також, бо ці хворі проти нього нічого не можуть удіяти. Усе це він забирає собі, а потім ділиться з Шігіманом. Санітар підніс Іванові пайку хліба засохлу, пом'яту, мабуть давньої роздачі, а той не змовчав:

— Чому пайка суха, давня? Дайте мені свіжу!

Товпинець зі злістю відповів:

— Бери те, що дають, однак подохнеш.

Іван узяв пайку хліба й каже: