— Ну давай і таку, покажу її кому слід... Побачать, як ти шахраєшь.
Санітар налетів на Івана, як шуліка:
— Поверни хліб назад!
Але не на того напав... Іван здорового ногою так підгилив шахрая, що той далеко загуркотів від ліжка. Звісно, цей жлоб не сподівався, що хворий може таке уткнути. Головне він не знав, що це не пелегрик, думав, що в хворого сил не вистачить йому протидіяти. Боротьба за існування за законами тайги проявляється в найрізноманітних формах і проявах.
Після «чаю» санітар оголосив:
— Усім знаходитися на своїх місцях, буде обхід головного лікаря.
Сподівалися на Шігімана, але прийшла молода лікарка. Хворі принишкли як заворожені, очікуючи якогось дива, від цієї стрункої, вродливої жінки.
III
Іван сів на ліжку, спустивши ноги додолу. Лікарка глянула на нього й вони впізнали одне одного, бо були знайомі ще на Окуньках.
— Харченко? — усміхаючись питає вона з грузинським акцентом.
— Так, Ганна Сабошвілі.
— У вас пелагра?
— Ні, не пелагра. Ще й досі болить нога й щось трохи серце барахлить, у цей ряд мене поклали помилково. А у санітара Товпинця відношення до цих хворих, як до приречених. Ось погляньте, який хліб він видав мені сьогодні.
І показавши їй суху пайку, продовжив:
— Я за себе, ще можу поки що сам постояти, та мені жаль он тих нещасних, вони ж безсилі боротися з цим шакалом.
Лікарка завірила Івана:
— Зробимо по-іншому. Вас, Харченко, переведуть до цинготиків.
Вона підійшла до Козлітіна й запитала:
— Давно ви тут лежите?
Той слабким голосом відповів:
— Дуже давно. Мені скоро вже туди, на бугор, звідки не повертаються.
— Викиньте це з голови. Потрібно боротися за життя, — заспокоює вона його.
— Немає вже сил боротися, кінець... хочу, щоб вислухали мене наостанок, — і перемагаючи слабкість, пожалівся:
— Приїжджала до мене сюди дочка на побачення. Вона одна в мене на всьому білому світі залишилася, їй чотирнадцять років. Просилася, стояла під ворітьми табору, тужила..., і їй, сироті, побачення зі мною не дозволили, я тоді ще не такий хворий був...
Що ж це за нелюди такі? Це людоїди, людомори, вурдалаки...
— Не дивуйтеся, Козлітін, такий наказ, а вони виконавці. Така нам випала доля невільників, — тихо відказала лікарка Сабошвілі.
Дочка Козлітіна писала в листі батькові про її гірке сирітське життя. Іван читаючи того листа, плакав, така доля спіткала і його дітей. Дав Козлітін Івану чисту листівку, просить написати дочці: «Помер ваш тато в чужому краї, не забувайте його нещасного». А він каже:
— Цензура такої листівки не пропустить.
Просить Іван лікарку:
— Може ви візьмете, та десь укинете її в цивільний поштовий ящик, то може й дійде.