На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Оладар сам з Одеси, рибалка з діда-прадіда, по хворобі діда Кузнєцова прийняв бригадирство над рибалками. Ще лід на озері міцний, а він задумав затягнути невода. Раненько висипали всі на озеро, навіть узяли бондаря Самохвалова, вийшли й конвойні. Порубали ополонки, затягли невода, протягли через глибоку сторону озера, до вихідної ополонки. Гуртом ледве впоралися витягти його гузиря з води так багацько потрапило риби. Вистачило в діжки, і дісталося їм дрібноти. Іван вперше тут побачив йорша й корюшку, яка пахне свіжим огірком. У баланді вона розварюється, ніби й кісток у ній немає. Вечеря вдалася смаковита, хоч і без солі, яку всю використали на засолку риби.

Якось Оладар дав йому доручення:

— Підеш сьогодні на острів і приготуєш лазню.

Буває це раз на місяць. Іван радіє, бо за півроку в тайзі він не мився ще ні разу й білизна на ньому зотліла від бруду й поту, а тут видадуть чисту.

Приготувати лазню — означає перейти по кризі на острівок серед озера, натопити кам'янку, що в невеличкій хатині, наносити з озера води в діжку. У кінці острівка є мисливська хатинка. У ній повно сіна. Іван зайшовши всередину, помацав його й раптом відчув щось тверде. Розсунув сіно й виявив під ним лантух дрібчастої солі. Ця знахідка доречна, бо вже тиждень вони споживають усе несолоне. Сіль забрали гуртом, хто в що міг, бо лантух зовсім зотлів. Коли, і хто заніс сюди її, невідомо, а їм вона дуже на разі.

Усміхається весна, сніг тане. На озері ще лід, але вдень він покривається водою, яка вночі замерзає. Ось у цю пору, ледве розвиднилося надворі, пролітає величезний ворон над будиночком, сідає на вершині величезної ялини, що росте за ним, і крякає. Усі рибалки звернули на це увагу. Один із конвоїрів вийшов із дрібнокаліберкою, прицілився й вистрілив, ворон упав перед будиночком, Дехто з зеків радив його засмажити, але конвоїр сказав, що птах цей живиться лише падаллю, їсти його не можна.

Цього ж дня відійшов на небеса дід Кузнєцов, констатували дві смерті разом. Перед смертю дід нічого не їв. Пайку хліба віддавав Самохвалову, який тут, поряд із дідовим ліжком клепав діжки.

Іван із двома рибалками цілий день продлубалися, видовбуючи яму на острівку проти їхнього будиночка, аж поки не нависла озерна сутінь. Вибрали місце на горбку, де так густо росте брусниця. Вона тут густим, зеленим килимом застлала пагорбок і зеленіє цілий рік, точнісінько, як в Україні барвінок. Червона ягода її під їх ступнями червоніє яскравим багрянцем, як кров, нагадує українську калину. Для ока справжня втіха. Весною брусниця не така кисла, під снігом стає м'якою й вони почергово дибають по ній, як мухи по сметані, ласуючи вволю.

Поховали діда Кузнєцова без домовини. Ніхто сліз не пролив. Але в душі кожен ридав за тим, що така доля в кожного зека, що гибіє тут. Зариють десь на пагорбку й більше ніхто не згадає, наче ти й не жив на цьому світі. А діти, якщо й згадають, то ніхто їм не покаже твоєї могили, останнього пристанища на цій грішній землі...

На озері вітер поламав лід і погнав його далеко від берега. Весна вже повністю вступила в свої права. Тепер рибалки виходять ловити рибу човнами, ставлять сітки, у кожному човні пара рибалок. Одного разу напарник бригадира захворів і Оладар запропонував Іванові попливти замість нього.

Конвойний також виходить на берег озера, але в тайгу далеко не заходить.

Іван з бригадиром підпливли до їхньої сітки й Оладар каже:

— Перша щука буде наша.

На мілині підняли один край сітки, там затріпотілася величезна рибина. Бригадир звелів Івану накласти сухих ялинових дров і розвести вогнище. А сам почав потрошити здобич. Витяг із води під вербою трьохлітрову банку з-під бобових консервів і, заливши водою, поставив на вогонь. Тепер тільки Іван утямив, чому рибалки нехтують баландою. Бо так приховано вони підхарчовуються.

III

Яке число, місяць, не знає ніхто, але в тайзі забуяла весна. Їй тут раді. Іван уже рве жалючу кропиву, кип'ятить її в казані й домішує до баланди.

Прилетіли зозулі, їх так багато, що він здивувався. Вони літають по верхів'ях ялин, ганяючись одна за одною, мало кують, а тільки хихочуть-регочуть, як і на Україні в цей період. Кують вони вже пізніше, коли підкидають яйця в чужі гнізда, наче ховаються від власних дітей.

Не доводилося йому чути зозулю на Півночі. Почув її аж у далекій тайзі, на цьому озері. І оте «ку-ку» так вплинуло на нього, що очі самі помокріли, бо сльози — кров душі людської. Згадав, як ще в дитинстві було загадував зозулі, щоб сказала скільки років йому жити. А вона зареготала, мов несамовита, полетіла й нічого не сказала, наче сама доля насміхалася з Івана.

Дні настають ясні, теплі. Тайга ожила. На озері з'явилася дичина, налетіла гагара, її крик чути навіть у будинку. Усі повибігали надвір поглянути, що то за птах такий з'явився на озері. Пішки прийшов зек Колупаєв, він віз сюди на озеро крупу, хліб та інші продукти, як це робив щотижня, але цього разу доїхати не вдалося. Він розповідає:

— Води в тайзі стільки, що кінь не дотяг саней, на дорозі впав і не встає.

Того ж дня всі рибалки двічі ходили, щоб перенести продукти із саней до озера, а ввечері деякі подалися по кінське м'ясо. Та марно, коня вже не було.

Рано-вранці конвойний заявив Івану:

— Давай, Харченко, лаштуйся на етап.

Збиратися йому не довго. У ту ж мить він уже готовий, погода хороша. Бушлат і валянки зв'язав у вузол, одержав хліба на добу вперед. З ним повертається пішки Колупаєв, а конвоїр із ними тутешній. Він має за плечими речовий мішок-наплічник, гвинтівку, літній одяг. Пішли до наміченого шляху навпрошки.

Тайга тепер не така, якою була тоді, коли добиралися сюди, до озера. Скрізь повно малої й великої звірини. Птахів навколо до біса, шум і гамір, наче на ярмарку. Під кожним деревом червоніє брусниця, вона вже тепер м'яка й соковита, як калина.

Першу ніч заночували на просіці біля вогнища. Конвоїр відразу не зізнався, що збився з шляху. Блукають ще день і вже ввечері другої доби, він, розпалюючи вогнище на просіці, таки видавив із себе:

— Ми мабуть заблукали!

Волочаться ще день. Уже дві доби ні росинки в роті, крім ягід брусниці. Четверту ніч зібралися ночували на березі невеликої, але швидкої річки. Навколо вогнища вляглися, хто як міг, ночі ще холодні. Конвоїр їм повідомив:

— Зараз будемо їсти солону рибу сурьомку.

Він навудив її на озері й ніс на Монатью дружині в гостинець. Гризуть рибу сирою, з кістками. Сплять теж по-собачому.