На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Одного разу за табір вийшов і лікар Новак. Навідуючи хворого хлопчика, сина начальника табору, зазирнув він і на парники. У санітарну торбу Іван наклав йому цибулі, огірків. Знає, що той теж може колись стати в пригоді, а їсти лікар так само хоче, як і він сам.

Тягнуться й збігають довгі дні, так схожі один на один, у неволі всі безпросвітні. Наближається осінь, а в нього відновилася стара напасть, пропасниця потрушує не часто, однак температура піднімається висока. Лікар Новак дає акрихін, від якого він оглух, як і колись, а хворість усе рівно продовжується. Тепер він постійно жує зелену цибулю й пропасниця його тіпає менше.

Уже не треба блукати берегом і шукати кислого щавлю, тут вітамінів вистачає. Відколи звільнилась на волю Олена, він молока не пив, а сьогодні прийшла тітка Марія, принесла кухоль ранішнього. Він віддячив їй цибулею й картоплею. Жінки щось приготують.

З того часу, коли шкереберть покотилася по похилій і забилася в падучій його нещасна доля, загубив він лік дням своєї неволі. У пам'яті тільки роки, їх здається, чотири. Листів не одержує, усі про нього забули. Не знають вони, як сумує він за Україною, рідним краєм, дітками, за сім'єю. Правда сім'ї вже немає. Серце його холодними залізними кліщами безжально здавлюють безсилля й гіркота.

Розділ XVI

І

Довгі шляхи дрімучої тайги — скільки ж Іван їх виміряв за ці роки неволі. А зараз відміряє шлях на 96-й лагпункт — найвіддаленішу точку Кулойлагу, десь далеко в тайзі. Їх, вісімнадцять зеків конвоюють три конвоїри, кожен зек несе свої злиденні пожитки, бо знає, що назад не швидко повернеться.

Уже пізня осінь, у тайзі всяких ягід — доволі. Івана пропасниця не полишає, тіпає кожен день. Якби був вільною людиною, то тайга здалася б йому казкою, таке все тут неймовірне, прекрасне, а при його моральному стані ніщо не вражає, притупила хворість усі почуття й природа навкруги його не чарує. Що ж чекає його тут — у цьому найглухішому краю?

Надвечір прибули на 96-й квартал тайги. Їм дають коней, яких треба перевести в табір на 80-й квартал. На 96-му кварталі взимку вивозили ліс, а тепер роботи вже немає, тож коні тут зайві. З цього табору вранці їх випровадили, навіть баландою губи не помастили. Зіслалися на обмаль продуктів. А коли сюди з Монатьї виряджали, то наголошували:

— Продукти видадуть на 96-й дільниці.

До 80-ї дільниці можна правитись двома шляхами: перший коротший, але там є болота, їх ніяк не обминеш. Інший шлях без боліт, але доведеться далеко накидати крюка. Забрали коней, три вози в запряжці з вівсом. Старший конвойний повів їх навпрошки, мовляв болота вже висохли.

Іванові дістався вороний жеребець і в додачу лантух вівса. Болота не висохли, довелося їм брьохатися по пояс у воді й багні, коней пустили вільно самохідь, а самі хто як перебрьохали по наламаному гіллі. У такий спосіб переправлялися тричі. На сухому коні відпочивають, живляться якимись кислими ягодами, бо нічого з харчів не має.

Пізно ввечері проїхали невеличке село на горі, спустилися озвозом до річки, тут переправа й ходить паром. Іван із своїм жеребцем зійшов останнім. Паром майже перетнув річку. Аж раптом передня частина його стала занурюватися у воду, вози покотилися в річку, коні подалися туди ж, паром став сторчма.

Івановий кінь обернувся назад, плигнув у річку й поплив потягнувши свого наїзника за собою. Іван правою рукою збив із коня мішок із вівсом, полегшив йому спину й допомагає рукою пливти. Кінь хоче добратися назад до берега. На Іванові ватяні штани й такий же бушлат. Зразу він не відчув біля тіла холодної води, а потім усе на ньому намокло, тіло скувало холодом, його почало поглинати на дно.

Кінь шарпонув за собою, пливе й важко відсапується, бо течія надто швидка. Іван ще раз пірнув із головою, коли б не кінь, сам не вирнув би. Усе на ньому таке важке зробилося, але все ж вирнув. Та довелося ще раз пірнути, але відтепер ногами дістав дна, вода до рота не досягає, кінь теж став, не пливе. Тільки як на зло, у пітьмі не видно берега. Через річку перегукуються конвоїри. По той бік бігає один із ліхтарем і волає:

— Зека з конем занесла вода!

А на цьому березі також із ліхтарем бігає інший конвоїр і гукає:

— Одного зека немає!

Коли він порівнявся з ними, Іван обізвався:

— Ми тут у річці!

Ліхтар освітив їх із конем і перед ними обривистий, глинистий берег, вибратися на який неможливо. Водою, по мілині, з конем вони похлюпали нашукувати пологішого місця й тільки там зуміли видряпалися на сушу. Зуби Іванові відстукують азбуку Морзе, а черевики, здається, зосталися без підошв, які лишилися в глині на березі.

Паромом вони благополучно дісталися протилежного берега. Тут уже горить велике вогнище й усі сушаться біля нього. Старий дідок, який сторожує громадську капусту, зазиває Івана:

— Підемо, бідолахо, до мене в хатинку підсохнеш.

А конвойний не відпускає:

— Не дозволяється! Хай з усіма біля вогнища сушиться!

Спитали дідка, що це за річка така, той відповів:

— Назва річки Ваінга. Вона весною й осінню наповнюєтся водою й буває паром не ходить, тоді вона дуже швидка й широка.

Аж увечері третього дня, вони, голодні, зморені й мокрі, в'їхали по благенькому місточку до 80-го лагпункту. По дорозі їм зустрівся невеликий табірець — 62-а дільниця. Але тут зекам навіть воріт не відчинили. Хіба що тим, у кого були гроші, дозволили купити щось підживитися, а інші поїхали далі, голодні вже другу добу.

II

80-й лагпункт добре впорядкований. Зеків розмістили в новозбудованій лазні. Тут тепло, кожен отримав дві пайки хліба, випеченого на черені. На вечерю видали пшоняного кулішу, якого Іван давно не куштував, а охочим, ще й добавки. Покотом спати тепло на дерев'яній підлозі. За ніч підсушилися, відпочили, а на ранок дали їм пайку хліба й баланди. Випроводжаючи за ворота, тутешні вохровці відібрали все, що, як їм здавалося, належало до табірних речей. У Івана забрали навіть мисочку, куплену на Юрках у перший вечір табірного життя. Вийшли за ворота й перед ними простягайся незвідані шляхи тайги. Куди вони доведуть?