На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— А я хіба винна, то бригадир...

— То передайте і йому. Права однакові для всіх зеків, а він теж зек. Урахуйте це... Зварили глевку лемішку, відтепер жеріть. Довше пам'ятатимете.

На річці красноталу близько немає, довелося далеченько човпатися в снігу по пояс. Нарізали шелюги з десяток снопів, а додому повертатися сил обмаль. Нужний так знесилив, що повалився як сніп. Іти далі не може, поклали його на сани. Інші також, ледве чвалають за ними, підсобляючи один одному, щоб якось доклигати до табору. Пізно ввечері чвакають уже «смачною» баландою, поліпшеної якості.

З Абдулаєвим поїхали на Монатью Нужний, Козлітін і Бутник. Їх десь покладуть у лікарню. До саней не змогли вийти, їх вивели під руки. Решта зеків ходять до невеличкої хатинки на березі Куруполди плести верші. Приїхав із Монатьї якийсь сіверянин навчати їх.

Ошуков призначив триденний термін, щоб навчилися плетінню верш. Їм видають по шістсот грамів хліба, а далі — згідно з виробітком.

У хатці є плита, дров принесли з собою, розтопили. Стало тепло, відтепер розпарюють на вогні прутики, щоб стали м'якими. Інакше верші не сплести. За три дні всі премудрості плетіння верш до кінця не освоїли, тож сидять голодні без хліба, але справа все ж просувається вперед.

Іван із сіна, що лежало біля хатинки в стіжку, навибирав із конюшини сухих квіток. Одержавши гарячу баланду, попарив їх і їсть як галушки, хоча смаку ніякого. Кожен уважно працює над своєю вершею, балачок мало. Іноді вряди-годи навертає на балаки Корбаль:

— Треба думати, сябри, тут нам світ клином зійшовся? — А збоку:

— Так, правду кажучи, тут тобі, Гапко, і край.

Ще хтось додав:

— Без сумніву, тут ще Макар і телят не пас.

З чим усі згодилися:

— Не пас, це вірно, а ми в цій дикій пущі свої кості складемо...

І кожний зразу ж затикається. Напевно переносяться думками до своїх найдорожчих рідних. Іван чомусь став не бачити своєї верші, сльози затуманили зір. Згадав Михайлівну Перед очима явір і під ним його два синочки біля матері, а на руках донечка Галя. Синочки плачуть, а його везуть вантажівкою до тюрми.

Після того, як Іван перемовився з кухаркою Дубіцькою, баланда стала кращою й Ошуков став писати норму кожному стовідсотково. Бач, таки далася взнаки Іванова мораль, а до цього був твердо впевнений, що вуж не може навчитися літати.

Та все ж таки попередні харчі далися взнаки. Кожний зек скидається кістяк, обтягнутий шкірою. Їх важко впізнати, заросли бородами, цілу зиму не голилися. Іванова руда борода виросла аж до пояса. Сам себе не бачить, не має люстерка, а так на бороді й підборідді відчуває зайвий тягар, ніби висить торба з вовною. Чи залишилася в них хоч якась схожість із людською подобою?

Розділ XIV

I

Знов приїхав із Монатьї Абдулаєв із двома конвоїрами. Привіз кілька мішків борошна й розпорядження доставити ці продукти на Лодьмозеро для рибалок, які там проводять зимовий вилов риби. Призначили шістьох здоровших зеків нести борошно на Лодьмозеро пішки.

Кожен узяв по двадцять п'ять кілограмів у мішку. Як хто зумів, приладнав на спину й пошелепали в тайгу, ще й ніч не скінчилась, а з ними два конвойні. Надворі світло, стоїть біла ніч. Сніг удень робиться м'яким, водяним, по ньому йти важко, глибоко грузнуть валянки. Уночі він зверху покривається міцною кригою. Дорога не близька, як повідомив конвоїр, кілометрів до півсотні набереться.

На двадцять п'ятому кілометрі їх застала ніч. На щастя трапилася мисливська хижа, а в ній, обов'язково є дрова, сірники, сіль і сухарі. Розклали вогонь біля неї й кожний зварив собі лемішку з пшеничного борошна. Пожували й повкладалися спати. На світанку, коли мороз закріпив сніг, вирушили в дорогу.

За зеком біда ходить слідом. Коли до кінця подорожі залишалося кілометрів зо п'ять, Іван якось незграбно підсковзнувся, нога схибила, хруснула й заболіла так, що йти далі він уже не може. Усі продовжили похід уперед, а він залишився стояти на місці, а біля нього й конвойний, який батькує, криє найдобірнішими комбінованими матюками, навіть погрожує застрелити, якщо Іван не стане рухатися за іншими. А він не може навіть стати на ступню. Та все ж довелося шкутильгати вперед, хоч гостра біль у нозі забиває дух.

Пізно ввечері дошкультигав і він на місце. Ватяний бушлат мокрий, не кажучи вже за спіднє. Уранці всі збираються повертатися назад, на Куруполду. Старший конвойний наказує йому теж збиратися не зважаючи на його стан. Невідомо, чим би все закінчилося, коли б не якийсь начальник, що прибув на лижах із Архангельська. Він оглянув Іванову ногу й наказав:

— Залиште його тут, на Лодьмозері.

Рибалки на озері з безконвойників мають певну автономію. Невеликий клапоть суші гектарів три без лісу висувається в озеро. Далі стоїть дерев'яний будинок. Позаду нього росте велетенська ялина, поряд розташований ще один будинок. У першому живуть рибалки й знаходиться майстерня бондаря. У іншому розмістився конвой і окремо комірчина з продуктами й рибальськими снастями. Дощані східці ведуть вниз до невеличкої пристані, біля якої пришвартовані чотири човни. Ближче до тайги лежать купи цегли й глини, обгорілі колоди, стовбичить високий обгорілий хрест. Колючого дроту немає ніде. Усе це разом і зветься табір Лодьмозеро. Тут ловиться риба, переважно щука, тому сюди й послала адміністрація Кулойтабору бригаду рибалок. Щуку засолюють і продають в Архангельську, отримуючи від цього прибуток. Хворий бригадир рибалок, сіверянин Кузнєцов просвітив Івана:

— На тому місці, де стоїть хрест і лежить купа цегли, ще до революції була невеличка церковка й цегляний будиночок. Жили тут скитники, душ вісім, ловили рибу, молились Богу в церковці. За рибу, продану в Архангельську, мали прибуток. Улітку налетіла якась банда на мирний скит, повбивала людей, розграбувала все до нитки, мабуть же забрали гроші й спалили церковцю й будинок. Люди якось довідалися про це, поховали скитників і поставили хреста на їхній могилі.

II

Поки на озері лід, Іван надворі під накриттям біля будиночку варить для рибалок баланду й кип'ятить воду. Нога довго не спухає. У казані кип'ятить воду з березовою корою, кидає туди білі сітки, щоб вони пофарбувалися в сіре, під колір води в озері. Усе це робить сам, ні з ким і словом перемовитися. Голод нестерпно сушить нутрощі. Хто не знав голоду, той не зможе уявити, скільки він породжує людських страждань, болю й мук.

Рибу, яку привозять з озера, чистять під наглядом конвоїра, посоливши, укладають у діжки й забивають. Жодна рибина не потрапляє мимо діжок. Ікру й печінку щуки засолюють у невеличкі діжечки, теж на продаж.

Неробоча пайка хліба з баландою не вгамовує голоду. Іван спостерігає за рибалками й дивується, що їх зовсім не цікавить баланда, яка вариться з води заколоченої борошном. Якось довелося натрапити на невелику ямку, біля якої лежала вимерзла, суха картопелька. Знає давно, картоплина, що вимерзла за зиму, у міцній своїй шкаралупині зберігає пучку крохмалю. Забрав ту картоплину, шкаралупину обережно обчистив, а грудочки крохмалу вкинув у кип'ячий окроп. Крохмал зварився, розбух і зробився як галушки, такою картоплею поласував із великою втіхою й задоволенням.