На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кінець серпня, удень ще тепло, можна добре нагрітися проти сонця. Бригада на берегах Лодьми скидає колоди в річку, які залишилися на пологих, піщаних берегах при осінньому сплаві лісу. Іван білий немов цукор, лягає на гарячий пісок. Тіпає його так, що в очах постають вогняні кола, наче він знаходиться під наркозом. Тяжке забуття й темрява, як сама смерть, обвалюється на нього й поглинає в бездну... Хвороба так скрутила, що не пам'ятає, де він, і що з ним відбувається...

Якогось дня, коли на повну силу розлихоманилася пропасниця, нахилився над ним бригадир Сабуров, розтебнув на грудях сорочку й устромив під обидві пахви щось холодне, то були термометри. На ранок у лікарні Іван дізнався, що температура в нього була 41,5. Дякувати долі, на роботу не посилають. Уже звик, що об одинадцятій годині дня починається лихоманка, після якої білизну й підстилку потрібно викручувати від вологи. Дають таблетки акріхіну, від яких він стає глухим, а шкіра й очі жовтіють. Скупа пайка хліба лежить суха, нез'їжена.

Наближається осінь, а йому не кращає. Лікар вважає, що Іван поправляється, струшує вже не з такою силою. Та він такий виснажений, що ледве на ногах тримається. Над річкою облюбував собі місцинку на піску й там, лежачи горілиць, вигрівається на сонечку наче вуж. Звідси бачить діток із портфеликами, які повертаються додому із селища Коровенське. Пригадав, що вже вересень, дітки пішли в школу, а він учитель гибіє в неволі...

Лізе в голову багато чого, та не вщухає туга за рідним краєм, Україною, своїми дітьми. З листа брата Никанора дізнався, що Геля його із своїм новим чоловіком Філіпченком не вжилася. Зазналася з льотчиками, які практикували в Михайлівці, із студентами Ленінградського інституту сільського господарства, потім, кинувши дітей, ця крутихвістка потеліпалася десь аж у Мурманськ. «А де ж мої діти?». Без гласим криком тужливо волає Іванове розчавлене серце.

На цій глухій Монатьї немає лікарні в повному розумінні цього слова, а тому він лежить хворий на своїй постелі, його відвідує лікар і дехто з зеків. У наметі поруч із ним сплять Пухов, який був на волі інженером-метробудівцем і бригадир Немиро, років двадцяти п'яти, велетень-красень.

До Івана навідується молодий хлопчина Агафонов і ділится з ним своїми віршами. Читає свою поему про їхнє життя в неволі, усі слухають, зачаровані написаним. Давно Іван не чув такого твору. Пухову вдається десь діставати газету з волі і вони нею зачитуються.

За колючий дріт посадили Івана ще при Єжову, а тепер, виявляється, що той і сам виявився «ворогом народу», десь мабуть валяється його прострелений череп. Замінив його Берія, та їм, зекам, від цього легше не стало. З газет, між іншим, дізналися, що до кордонів держави насувається велика біда, на фоні якої їхня особиста якось трохи зблякла. Згадується пісня з табірного патефону: «Якщо завтра війна». Кажуть, що Німеччина анексувала частину Польщі, усім зрозуміло, що на цьому вона не зупиниться.

III

А тим часом Іванове здоров'я таки покращало. З бригадою Немиро він почав ходити сплавляти ліс осіннього сплаву по невеликій річці Куруполді. Дощі переповнили її й ліс пішов за водою, а зеки за ним назирці. Начальник осіннього сплаву лісу Оксов, злий і несправедливий. Їздить верхи на кобилі й кого хочеш з добра-дива коренить, навіть через річку, а буває й нагаєм огріє.

Бригада щоденно проходить берегами до перевалу, кілометрів п'ятнадцять, а далі їх заміняють зеки 32-го табору. Щодня на перевалі сходяться з обох берегів і рушають додому, буває відпочивають із годину.

По берегах Куруполди росте чорна смородина, добра спожива для зеків, у кишеню кусень хліба й кращого обіду не потрібно. Нагулюють жир як тайгові ведмеді перед зимою.

Сам Немиро — хлопець веселий, при ньому не засумуєш. Якось сонячного осіннього дня втяв жарта. Під обривистим берегом, біля куща лози живуть у норі оси. Теплого дня вони вільно літають де їм заманеться. Немиро натрапивши на те гніздо, виломив довгу тичку, поклав її під кущем, підкликав молодого зека й каже:

— Коли намилиться до нас Оксов, то ти, Вареник, візьми оцю хворостину, уткни її поглибте в гніздо, розворуши його добряче, і тікай щодуху поза кущами до річки, щоб він тебе не вглядів.

Їде набурмосений Оксов кобилою, сідло рипить, ну прямо тобі — мурза монголотатарський, кобенить бусурманськими матюками, костить аж на протилежному березі чутно. Вареник виконав наказ бригадира. Як порівнялася кобила з осиним гніздом, тієї ж миті скарапудилася, потім нагло понесла сволоцюгу Оксова берегом, ледве той утримався в сідлі, а зеки регочуть, за животи хапаються та прицмокують крізь сміх:

— Катюзі по заслузі!

Їх бригада оглядає обидва береги до перекату й сам перекат, бо на ньому найчастіше утворюються затори. Від дощу, що восени тут часто буває, збудували три курені, у них і перебувають негоду до повернення в табір.

Щоранку бригадир посилає шість зеків чергувати на перекат, щоб недопустити або ліквідувати затор. Коли роботи немає, відпочивають у курені до приходу бригади. Немиро запропонував, щоб кожний розповів що-небуть із свого життя. Дехто таке розповідає, що важко й повірити.

Іван не тривожив себе розповідями про сімейні обставини, а розповів про колись прочитане. Гостюючи якось у брата Артема, натрапив на пошарпану книжку «Тарзан», її зміст і переказав коротко зекам за три рази.

Погода дощова, а зеки виходять на роботу, хоч і немає в них спецодягу, одягнуті у ватяні бушлати, узуті в черевики. З частиною бригади плутає Іван лівим берегом, промокли добряче, поспішають до куренів. Річка наповнилася водою, зашумів перекат. До куренів, як правило, перебираються з одного берега на інший на колодах, зв'язавши їх лозиною й правуючи багром. За час, поки Іван видіждав пару підходящих колод, зв'язав їх лозою, вода в річці піднялася, течія стала бистрішою й коли він дістався до середини річки, вода понесла плотик із ним на перекат. Коли він опинився над перекатом, ураз хтось із правого берега швидко вскочив у бистрину річки, багром зачепив за колоди й потяг до берега. Вода досягає Івану вже до грудей, але хтось з усіх сил його витягує. Згодом дізнався, що то був Фатих Гайнетулін.

Настали морози без снігу. Сплав лісу закінчився. Бригаді робити нічого. Знають, що будуть переетаповувати їх до іншого табору. Днів чотири ще працюють на пресуванні сіна. Робота не тяжка, але норму не витягують, голодують. Звідки привезли сіно не знають. Але в ньому знаходять стебла перцю з дрібними стрючечками, вони хоч і зелені, але дуже гіркі. Зеки їх вибирають кожен собі, бо знають, що це вітаміни.

Тирлуються у великому наметі без світла. Удень крадуть із льоху брукву, а вночі гризуть її в своїх лігвах. Заготовляють капусту. Її шаткують кінною січкарнею. Зеки набивають нею величезні дерев'яні чани в спеціальних підвалах для продажу в Архангельську. Та їм капусти цієї не дають. Хіба що перепаде з-під ніг зелене капустиння з червоним буряком. Зрідка трапляється така нагода, тоді гризуть усе підібране, як кролі.

Розділ XIII

І

Іван уже звик бачити нові обличчя щораз, бо тасують зеків, наче шахраї карти в колоді. Тому тяжко відшукати тут когось знайомого. А кого й зустріне нечасто, то так і сподівайся швидкої розлуки. Як сніг покрив землю, їх із Монатьї погнали далі вглиб тайги. Невдовзі прибули в невеликий табір на річці Куруполда, то від неї й табір так називається. Ця місцевість дещо знайома, косив на берегах цієї річки сіно, але до самого табору не доходив.

Під горою неподалік від річки розташовані кілька бараків, огороджені колючим дротом. Їх, вісімнадцять зеків, направили до намету, який стоїть окремо від бараків і огороджений колючим дротом. Пропустили в хвіртку по одному, обшукали з голови до п'ят.

Зайшли в намет. У першій його половині вмуровано казан і плиту, значить тут кухня. У другій великій половині двоповерхові нари. Зморені зеки враз кинулися навперейми забивати собі місця, і врешті повалилися, як убиті. Іван зайняв місце на другому поверсі нар. Над ним брезентовий дах, півметра від обличчя, бо лягли головою до надвірної стіни. Начальники їх не зустрічають, вечеряти ніхто не кличе. Тож звалив сон на голодний шлунок.

Уранці виявилося, що присутній тут і якийсь обслуговуючий персонал. Першою перед очі намалювалася господиня плити й казана. Вона зігріла окріп і роздала прибулим етапні — по 600 грамів хліба. Після вранішнього чаю, явився як Христос народу, і начальник, сіверянин із «друзів народу». Він добуває свій строк, ходить без конвою, виконує обов'язки доглядача шести корів і бугая. А відтепер призначений ще й бригадиром і через конвойного віддає розпорядження, яку роботу їм виконувати.

II

Від їхнього намету за річкою видніється чисте поле. Тайга ніби відступилася, а там далі знову тайга, здається ніби за горою. Іван це побачив наступного дня. На душі якось прояснилося, так він зрадів чистому полю, хоч воно й оточене лісом, але все ж таки простір, нагадує рідний край. Кулойський табір тут садить картоплю й капусту. За цю городину беруть щороку добрячі гроші в Архангельську. За час поневіряння в таборах зеки картоплі ще й в очі не бачили.

Улаштувалися, хто як зміг, замкнулися в собі. Так завжди буває після етапу, усі чужі один одному, немає нічого спільного, хіба що поєднує всіх неволя, журба й голод. А навкруги така дика тайга й така мертва тиша, як на кладовищі...