На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На світанку почули ревіння якихось тварин. Іван повернув зір на звук: до річки по косогору рухається стадо лосів. Там самці, самиці й молоденькі лосенята, вони туляться до боків своїх маток і тонесенькими голосами мукають, мабуть від втоми й спраги. Усю цю череду веде самець-вожак, найсильніший у череді. Він обережно спускається косогором до річки.

Уся череда стала пити воду, а вожак увесь цей час спостерігає навкруги, чи не чатує звідкись небезпека. Коли всі тварини, напившись води, почали щось шукати на кущах горобини, вожак підійшов до річки й почав пити воду, потім підняв голову, мабуть відчув запах диму, а може й людей, ревнув тривожно й вся череда швидко щезла.

Заблудлі підійшли до річки й стали гадати, як переправитися на правий берег. Конвоїр каже:

— Я вже знаю, де ми знаходимося. Потрібно переправитися через річку, вийти на просіку й там ми опинимося на вірному шляху.

Але як перебратися через річку, яка видно глибока й повноводна від талого снігу. Намагаються відшукати повалене дерево, щоб перекинути через річку, але такого не знайшлося. Довго морочилися та все марно. Конвоїр наказав їм:

— Роздягайтеся! Будемо переходити річку вбрід. На протилежному березі є мисливська хатинка, там опісля переодягнемось у сухий одяг, зігріємося.

Першим забрів у воду Іван. У лівій руці тримає вузол з одягом, у правій — довгу тичку, якою намацує дно й вимірює глибину. Вода холодна й швидка, з талого снігу, досягає йому грудей.

Зайшов у воду Колупаєв, він такого ж зросту, перебрів благополучно. Конвоїр має середній зріст, вода йому сягає по шию. У правій руці над головою тримає одяг і гвинтівку, лівою вхопився за край довгої тички, яку вони подали йому з правого берега, щоб вода не збила з ніг.

Перейшли річку без пригод. Розвели в хатинці вогонь, почали вдягатися. Голодні й задубілі цокотять зубами, але раді тому, що все обійшлося. Зморює сон, нестерпно мучить голод. Ще п'ять кілометрів залишається пройти до запані, а там і Монатья. Колупаєв попередив:

— На Куруполду йти не потрібно, там уже нікого немає.

Розділ XV

I

Це вже вдруге доля занесла Івана на Монатью. Тут усе без змін. Хіба що, добавилася одна палатка, у якій лікар Новак облаштував лікарню. Розмістилося в ній із десяток ліжок для хворих.

Іван і Колупаєв із дороги прямісінько туди й потрапили. Тут руду бороду й іншу волосяну рослинність збрили, а в лазні змили леп і замінили зотлілу білизну. Зеків, з якими він працював раніше, уже немає, за винятком лікаря Новака, побутовця, який відбуває останні місяці, і ще декого. У таборі всі незнайомі, але серед знайомих є корови й бугай Султан, а от Ошукова не видно, мабуть звільнився.

Вийшовши з лікарні, Іван став працювати з городником Прядкою. Це знайомий йому, доброї душі чоловік. Коли вперше вийшов на город, то всі роботи по догляду за рослинами вже були зроблені. Капуста обсапана й підживлена, картопля підгорнута, парники повні редиски, цибулі, огірків.

Івана сюди начальник КРЧ послав як слабосильного доглядати парники. Лікар навіть пайок призначив як для цієї категорії зеків. Прядко на волі був агрономом, то й тут працює по спеціальності. А Іван йому допомагає скрізь. Труднощів не має, з діда-прадіда він хлібороб і цю науку перейняв змалечку.

У таборі запримітив із десяток жінок. Вони працюють доярками й допомагають доглядати городину. Наймолодша з них Олена Петришина, білява дівчина з Кам'янець-Подільського, відбуває строк як «ворог народу», часто приходить до парників по цибулю. Довга, білява її коса завжди міцно сплетена, чоло відкрите, очі голубі, ласкаві, а ніс як виточений із мармуру. Кому така дівчина не сподобається? Він якось її запитав:

— За що вас судили і по якій статті?

— Мене суд не судив, а якась трійця, на небі чи в пеклі, і дала десять років сидіти в загороді між коровами. Один горе-залицяльщик хотів, щоб я була йому коханкою, а в нього ж була дружина. Коли я розповіла про це їй, він зі злості написав кудись якусь записку. Приїхали вночі й забрали мене. Матері в мене немає, а є старий батько й брат десь у Києві служить.

Олена часто Івану приносить молоко, а у нього прохає взамін:

— Дайте трохи цибулі й редиски.

Ця дівчина привносить у його страшне буденне життя якусь зміну в настрої, а в душу, ніби віру в життя. Не довго в нього був хороший настрій. Прядко повідомив:

— Мене відпускають на волю. Як тільки отримаю документи, зразу ж на Архангельськ, а там і в рідний край Чернігівщину. Громада мого села подала прохання в комісаріат чи ще кудись.

З Прядко звільняється на свободу й Олена Петришина. За неї поклопотався брат. На городі тепер працює Іван сам і сторожем, і городником, і робітником. Залишилася пам'ятка від Прядко — кущ кавунів у парнику. А чи достигнуть? Там видно буде. Редиски в парнику вже немає, видали її хворим на цингу, а нова ще не достигла.

До Івана тепер часто прибігають двоє діток начальника табору, шестирічна дівчинка й хлопчик, років чотирьох. Дівчинка завжди щебече:

— Мама просила зеленої цибулі.

Він дає пучок, а коли з'явилися огірки, наділяє ними дітлахів. За те їхня мама частенько передає йому пиріжечків, оладків. А він думає: «Є ще люди в державі, не одні зеки».

Тут він почувається не дикуном, а таки людиною. Бачить вільних людей, що поспішають на катер до Архангельська, або йдуть додому в села, які лежать по берегах Лодьми. А діткам, які приходять, він такий радий, як світу ранішнього сонця. Ось дівчинка жаліється йому:

— Я хочу картоплі, а в нас її немає.

Це правда, бо й в Архангельську не можна дістати молодої картоплі. Він накопав відер троє, укинув у рогожаний лантух і втяг у сіни квартири начальника. Йому так жаль цих діток, бо дивлячись на них, згадує своїх: «А що ж десь їдять мої діти?».