На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Іван поправив його:

— У прізвищі старого Тараса наголос робиться на першому складі.

Устряв у розмову Кравченко, старший помічник конюха, який вважає себе найавторитетнішою особою в усіх справах, бо від нього залежить кому якого дати коня, хорошого чи поганого на вивіз лісоматеріалу з лісу. Йому ніхто ні в чому ніколи не перечить, а він зараз підтримав Колупаєва. Опісля він страшенно обурився, бо всі виявилися на боці Івана, а з нього посміялися.

Яровий прокритикував малописьменного Кравченка й присоромив Колупаєва за його впертість. Але Кравченко схопився із свого ліжка, вуса настовбурчилися, як у кота, і за звичкою почав доказувати, махаючи руками. Тоді незалежний ні від кого днювальний Чиричукін нагримав на нього:

— Годі тобі, старий шкарбане, ти ж тупиця неграмотна, лізеш не в свої сани із своїм носом. У нас на Чигиринщині є приказка: чим зліший собака, тим дзвінкіший буде бубон із його шкіри. От голосний був би бубон із твоєї шкіри, жлоб нещасний.

Усі зареготали. Хтось із начальства десь завів патефона. Усе притихло. Так закінчився в них «літературний вечір».

Через тиждень пригнали ще один етап на Окуньки, з ним прибув Срібний Хома Омельянович. На чужині земляк стає найближчою людиною. Він повідав що знав про долі інших їхніх земляків.

Нарядчик через кілька днів після «літературного вечора» відібрав чоловік вісімнадцять зеків на вивіз лісоматеріалу з лісу. Іван із Срібним і Яровим утрапили до цієї групи. Серед них половина старих. Ще затемна їх вивели до конюшні. Тут Кравченко розподіляє коні й роздає упряж. Івану дісталась кобила Любка мишастої масті. Старі возії розсміялися, коли він вивів її до саней. Іван уваги не звернув на те, що їх так розсмішило, але дійшло це до нього потім, при запряганні її в сани.

Запрягати в одноконку з дугою він змалку вміє, також і парокінній упряжці навчився ще служачи в пана Давидова, а от із цією Любкою впоратися аж ніяк не може. Вона норовиста й дуже люта. Поки запріг її, зовсім упрів і на лобі вискочила гуля, Любка вдарила зубами. Добре, що шапка була насунута до очей. Так Кравченко помстився йому за той «літературний» вечір.

Але не так сталося, як гадалося старому шкарбанові. Вийшов до них на перевірку старший конюх Звонарьов і звелів замінити кобилу. Кравченко, щось бурмочучи собі під ніс, вивів Івану невеликого, міцного, гнідої масті коня, з людським ім'ям Коля. Звонарьов велів Кравченкові випрягти Любку.

А Івану порадив не перевантажувати коня, то той виручить завжди. Запріг Іван коника в інші сани й зрадів, що здихався норовистої кобили.

На вивозі лісу залюбки працював усю зиму. Як тільки навантажувачі накладуть колоди на сани, він струсне віжками й Коля помаленьку натужуючись рушає з місця, не зупиняючись. Не траплялося такого, щоб він смикався, плигав, або не хотів тягти сани. Ні разу не довелось навіть ударити його, Івана він розумів, як людина. А той ставився до коня по-доброму, звик, як до друга.

III

Уже майже два роки немає листів із дому. Узимку вони на Окуньки приходять рідко. Земляки теж давно не отримують жодних вісточок. Це найвіддаленіший табір у тайзі. Сюди раз на рік доставляють продукти харчування човнами по річці Лодьмі, коли зійде лід і вода стане намірі. З харчами теж сутужно. Остогидла баланда. Якось дали на премію пшоняну кашу. Почали їсти, а вона з магару, що сіють на харч худобі, така черства, що язик не повертається в роті.

Вивіз лісу йде з затримками. Деякі коні норовляться, з ними багато мороки. Побачить шлях під гору й не хоче йти, його б'ють, а він упаде й не ворушиться. У Срібного хороший кінь, а у Ярового норовистий. З Срібним завжди Іван із лісу до катища, їдуть разом кілометрів три.

Катище — місце над річкою, де складають у штабелі ліс по сортах, щоб коли розтане сніг, а річка наповниться водою, його можна буде скинути для сплаву. Тут заміряє кубатуру зек Пересола з Західної України, росіяни зовуть його Пересоловим. Під велетенською ялиною безперестанку палає вогнище, коло нього з Пересолою завжди сидить вохровець, який чергує по шляху руху саней, які доставляють колоди. Другий вохровець ходить по лісу, де беруть лісоматеріали.

Минають дні, одноманітні, сірі, безрадісні. Іноді серце обсідає гірка туга. Тоді кучкуються земляки-українці й гасять її українською піснею. Учитель із Харківщини Бобрицький розбирається в музиці, уміє керувати хором і поступово згуртував шанувальників пісні, поділив по голосах і вийшов непоганий хор.

Адміністрація табору не цікавиться життям в'язнів у бараках, вона там ніколи не буває, тож коли делегація хору попросила дозволу виступити перед зеками Окуньків, здивувалася, але погодилась. Виступав хор у бараці, виконував російські революційні, українські народні та білоруські пісні. З тих пір вони розвіюють тугу за рідним краєм співами.

Іван у розпачі, коли інші одержують листи з дому, а йому ніхто не пише. Закрадається думка, що його всі забули. Глузд за розум завертає так, що на білому стволі берези ввижаються тіні обличчя дружини й дітей.

Після Нового року отримав і він листа від дружини й двоюрідного брата Никонора з Михайлівни. Душа душу чує, а серце серцю вість подає. Так кажуть українці. Брат сповіщає, що колишня Іванова дружина вже вийшла заміж за якогось учителя математики Філіпченка, два старші синочки в дитячому будинку, дочка Галя з нею, найменший синок Боря живе з тещею.

Начальник КВЧ листи вручив зекам, коли вони зібралися біля вогнища в Пересоли. Лист дружини довго блукав по лісових таборах, вуглик у нього обгорілий. Вона пише в такій офіційній, казенній манері, що стало навіть смішно: «Іване Борисовичу! Дозволь мені вийти заміж, бо ждати тебе десять років немає сенсу».

IV

Візники возять колоди з далекої лісової дільниці, кілометрів за дванадцять. Зранку холодно, мороз далеко за сорок п'ять. Мете, завихрює й жбурляє в обличчя колючими порошинами. Поки добралися на місце, розвиднилося. Валянки, ватяні бушлати, рукавиці, аж ніяк не зігрівають. Коні вкрилися памороззю. Хотіли їхати далі вглиб тайги, аж тут нагодився верхівець із Окуньків і повідомив, що наказано всім зекам негайно повертатись у табір.

Мороз посилився до 52 градусів. Поки дотягли ноги до Окуньків, хоч і бігли за саньми по-собачому, замерзли, як цуцики. Коней розпрягли зеки, які чекали на них, а візники — мерщій відігріватися в бараки. Багато з них повідморожували щоки, носи, пальці, а Іван, коли роззувся, то шкіра з великих пальців на ногах залишилась у валянках. У барак до них, обморожених, зайшов лікар Попко. Оглянув усіх і сказав, що немає нічого страшного.

А до Івана:

— А тобі потрібно перев'язати рани, більше за всіх обморозився. Пришлю до тебе лікпома.

Це була молода дівчина з Кавказу Ганна Сабошвілі. Вона змастила маззю обморожені місця й потім суворо слідкувала за тим, аби він не ходив багато, не розтирав рани на пальцях. Ніколи не думав, що обморожене так довго гоїться. Як не важко було ходити, але таки пішов попрощатися із своїм Колего. Не думав, що для нього найдорожчою істотою стане кінь. А той ніби розуміє, що хтось уже інший його запрягає, поглядає на Івана. На прощання віддав коню свою пайку хліба, те, що було в нього з найціннішого. І вони розлучилися. Коля довго озирався, мотав головою, ніби хотів щось сказати.

Запрягає Колю вже не Іван, а зек Корженко. Уся Іванова душа тріпотить при цьому. Може це асоціюється з тим, як прощався з дітками вдома в Михайлівці, а може, коли стояли його діти й дружина під явором у центрі села в час його від'їзду на каторгу. Усе в душі перемішалося, переплелося. Немає волі, дітей, дружини й ось останнього друга забрали від нього. Як же назвати таке життя?

А життя людське складне, це постійне й вічне прощання з батьками, що відходять у потойбічний світ, дитинством, товаришами дитячих ігор, першим невинним коханням, а потім і з скороминучою молодістю, прощання з розбитими мріями й рідними місцями, могилами батьків, волею і, навіть, з надією на визволення.

Довелося йому тривалий час пролежати в бараці. Тут знаходяться хворі пелагрики й цинготики. Головний лікар — Попко. Цей аферист влаштувався сюди по блату. Як кажуть, сліпий зрячим не стане, тож і він грубий, і далекий від медицини. При огляді хворих Іван запитав його: