На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Тоді ми співали всяких пісень, а чи були вони заборонені, чи дозволені, ми того знати не могли.

— А Харченко співав українські заборонені пісні?

Іван відповів:

— З молоддю я співав часто й по ходу п'єси на сцені, і на вулиці, і на вечорницях. Я дуже люблю пісні, особливо народні. У нас в Україні їх люблять співати всі, старі, молоді, навіть діти. Мені тепер зрозуміло, що ви шиєте мені націоналізм, але ваша справа білими нитками зшита. У мене, під час обшуку відібрали всі українські книжки, вписали в протокол, що я ставив п'єси українською мовою, тепер ставите в провину, що я співав українські пісні. Якщо я українець люблю свій рідний край, свій народ, його пісні, значить я ворог народу? Ви шиєте мені за це націоналізм?

— Що означає шити?!

— А дійсно шиєте, товаришу слідчий...

— Який я тобі товариш? Ти ворог народу, і я тобі не товариш...

Слідчий рукою під стіл, зараз же відчинилися двері й на порозі з'явився черговий міліціонер:

— Відведіть у камеру!

У камері давно вже пообідали. Прокіп приніс Іванові на тапчан миску локшини. На допити більше не викликають нікого. Ніч ще більше відтіняє денні дива світу.

Минуло ще декілька діб. І ось раненько почали по одному викликати в коридор, а там перукар голить і стриже кожного. По секрету прошепотів:

— Готується відправку всіх до Черкаської тюрми, через Михайлівку й Смілу.

Усе йшло гаразд, та коли підійшла черга йти до перукаря матросові, він відмовився. Викликали чергового. Той покликав до себе хлопців-вишибал, яких для цього тут тримають. Та матрос і їм не підкорився. Між ними, мабуть почалася потасовка.

Арештованих викликали всіх із камери в двір, де стоїть вантажна автівка, якою їх будуть правити в Черкаси до в'язниці. Усі вміщаються на ній, а в камері розігрується якась буча: тріщать тапчани, стільці, сиплеться штукатурка, дзвенить віконне скло, тріщать рами.

Розвиднилося. Автівка рушила, у ній немає матроса й діда Гречки. З цього ранку життєвий перепляс Івана покотився зовсім іншим руслом. Хоч і кажуть: від суми й тюрми не зарікайся, та не помишляв Іван, що ні з того ні з сього настане той день, коли заспівають і над ним смажені птахи.

Розділ III

І

Про день відправки арештовані знали заздалегідь і хто як міг приготувалися. Прокіп дістав листочок паперу, Іван написав дружині кілька слів, склав його так, щоб тримати в руці непомітно. Як їхатимуть через Михайлівку, треба опустити руку за борт кузова й кинути. Може, дружина уздріне, чи, може, ще хтось і віддасть за адресою. Умостився на вантажівці під бортом, поруч із Прокопом, той повідомив секрет, почутий від перукаря: — Усім нам дали по десять років концтаборів. Ці дні, що ми тут перебували, начальство чекало з Києва рішення якоїсь трійки, яка заочно нас судила.

Іван, звичайно не повірив цьому, але в душі похололо. Він принаймні почасти не може зрозуміти: «За що ж десять років? Де ж правда в нашій державі?!»

Розміщені вони в кузові вантажівки по чотири в ряд. Старший конвойний і двоє молодших сіли на лаву під кабіною обличчям до арештованих, рушниці між колінами, багнетами догори. Старший провів інструктаж, попередив арештантів:

— На шляху прямування дотримуватися повної тиші, не обертатися, не підніматися, руки тримати між колінами. У разі порушення порядку застосовуємо зброю без попередження.

У Івановій голові плутається безладна мішанина, на душі сором, туга здавила груди. У підсвідомості промайнуло: «Коли б це собаці крила»...

Автівка спускається з гори до Михайлівки, ось і школа. Учні, що гралися в дворі, сипонули за тин, на вулицю. Поставали мовчки, а коли вантажівка порівнялася з ними, почали гукати:

— За що вас забрали? Щасливо повертайтеся!

Проти церкви, натовп людей із ґаблями. Вони йдуть на поле навантажувати на машини буряки. У центрі села сходиться чотири вулиці, тут завжди людно. Шофер засигналив, притишив хід. І ось, проти клубу, під величезним явором, Іван побачив дружину з донечкою на руках, а обидва його синочки стоять поруч із нею. Старшенький Олесь кричить:

— Тату! Тат!?

А сльози аж по борідці. Невеличкі рученята меншого Балерина неспокійно бігають по личку, мовчки витираючи заплакані очі. Дружина понуро стоїть, у неї з жалю сліз не буває, а лише з люті. Як вона буде існувати з трьома дітьми на руках, та ще й у чужому для неї оточенні? Зняв кепку, підняв над головою, а Прокіп перебрав із його руки записочку, опустив поза його спиною руку за борт і шпурнув її на землю. Тільки і встиг заглядіти білий лоскутик, який покотився по шляху від вантажівки і все зосталося позаду. Голову не перестає свердлити думка: «Мої нещасні діти, коли ж я вас побачу знову?». Серце неначе кліщами здавило, душа ж ридає беззвучно.

Перегодом вантажівка зупинилася перед черкаською тюрмою. Височіє над прибулими чорна озія тюремної будівлі, вишкірившись на них непривітними зіницями блідоосвітлених вікон. Від усього цього віє якоюсь містерією.

— Оце таке й є моє нове пристанище? — Сам собі шепоче Іван...

Протинає все тіло морозяний жах цієї думки. На раз ця похмура будівля видалася йому стоокою потворою... смерті! Кістлява переможно сміється, регоче своїм гнилим беззубим ротом. Така величезна, така могутня своєю підступною таємничою силою, а він проти неї — тля, такий мізерний, безпомічний, безсилий перед нею...