На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Коли на душі смуток, виходжу у вишневий садочок і слухаю, як виспівують різних пісень козаки біля вагонів, я люблю пісні, здебільшого народні.

Підходять до її цегляної хатинки, а від ешелону долинає спів: «...Бувай здорова, люба Україно».

— Це їхня улюблена, вони її співають щовечора, а оту пісню починають завжди першою: «Ще не вмерла Україна», — тихо доказує дівчина.

У садочку бовваніють дві людські постаті на лавці.

— Он уже сидять два мої залицяльники, чекають на побачення. Це ж твої однополчани Моргуненко Василь і Рахуба Афонька. Не знаю, як від них відхреститися, такі нахаби... Мабуть, треба на поміч кликати батька. Перший раз зайшли в садочок, попросивши дозволу. Такі чудні: на головах у них якісь полоси з чуба, вони їх називають оселедцями. Щоб не кошлатились, вони їх пригладжують милом, що аж блищать. Чи то обов'язково всі ваші вояки повинні мати на голові такі чуби, як у тих двох?

— Та ні. Це такий сплеск повернення козацьких традицій, зокрема чубів. Оселедець для справжнього козака відмінна риса, яка означала, що він не забув про віру й усвідомив усі свої неправедні вчинки. Заборонялося носити оселедці недосвідченим воякам, джурам, брехунам, боягузам, злодіям. Право мати такий довгий чуб мали лише досвідчені козаки, які вже відзначилися у великих битвах. Тож для молодих воїнів така зачіска була заборонена.

Якщо по правді, то зараз не всі знають його значення та й не розуміють, хто має право його носити. Хоча ще одна легенда існувала про те, що козаки себе вважали надто грішними для раю. Тож існувало повір'я, коли запорізький козак загине й потрапить до пекла, то Господь може змилуватися над ним, урятує його душу, витягнувши з пекельного полум'я саме за цього чуба. Козаки в давнину примовляли:

— Як на війні загину — мене ангел понесе в небо за чуприну.

Не дочекалися в садочку залицяльники Юлю. Піймавши облизня, вони ретирувалися несолоно сьорбавши. Івановому щирому побратиму Кіндрату Войтенку вони обмовилися:

— Не сьогодні, то завтра твоєму корешу мармизу начистимо! Так і перекажи!

Не один раз Іван з Юлею повертався вночі до Меловатки зі Сватового, де бували вдвох на самодіяльних концертах. Цього вечора, як і завжди, припровадив дівчину до її хатини, попрощався й попрямував до ешелона. Вартового десь не видко. Ледь торкнувся ногою приступки вагона, як хтось охопив його за поперек, ще один за руку, але в цей час Іван ногою, яка не стояла на приступці, так влушперив нападнику в груди, що той нахаба миттєво розчинився десь у темряві. Друга вільна рука натрапила на голову з оселедцем, цей «лицар»-закрутиголова теж відправився вслід за першим нападником, а Іван поліз спочивати у вагон.

«Маю сім синів, а чи діждуся бачити хоч одну невістку в хаті», — згадалося йому, як колись казала мама. Через це й гадає тепер: а чи сподобалась би їй його Юля, коли б стала невісткою? Мама його добра, не ображала б її, а Юля має лагідну, добру таку вдачу. Цим поділився з дівчиною, вона йому у відповідь.

— Доки мій батько не ожениться, не вийду зі своєї сім'ї, — і тяжко зітхнувши, змахнула хустинкою сльозину з очей.

Улітку 1918 року на демаркаційній лінії обставини для Запорізької дивізії стали змінюватися на гірше. Обіцянки гетьманського уряду з Києва щодо регулярного забезпечення грошима, харчами, вівсом, сіном, збруєю, амуніцією, одягом і взуттям усіх частин Запорізького корпусу не виконані ні перед присягою, ні після неї.

Усі резерви вичерпалися. Особливу скруту відчуває Гордієнківський кінний полк. Харчуються в тих селян, при дворах яких розташовані. Аби не виглядати перед господарями дармоїдами, кожен старшина й козак допомагає їм у роботі в полі й своїм конем послуговується до такої роботи. Тому навчання й муштра припинилися, але залишити охорону кордону ніяк не можна.

На протилежному боці почали з'являтися великі групи озброєних у військовій уніформі людей. У нічній темряві грабують місцевих селян, а на ранок зникають. Охорону з українського боку підсилили, пости й патрулі розмістили густіше. А від уряду забезпечення харчами відсутнє, ні людям, ні коням... А далі ще гірше... Не рятують уже працьовиті руки дівчат і бабів, які козаків із полків обпирають, латають їм сорочки... Час робить своє, наближається холодна осінь.

Розділ VII

І

Настала осінь. На бульварах Києва рясно осипається жовтогаряче листя, та ще швидше від нього розлітаються по Україні різні чутки. Як розшарпані шаманки риплять і човгають через розтривожені степи потяги, доставляють до провінційних станцій безліч новин. Принишклі до цього містечка й міста, одне за одним вибухають повстаннями. Шумлять, ворохобляться українські степи. Нежданно-негаданно для німців у руках повстанців опинилася більша частина Київщини.

Звістка про революцію в Німеччині, масові робітничі демонстрації в Берліні, Гамбурзі звалилася на голову, як грім серед ясного неба. Газети кричать, що 9 листопада 1918 року там повалили імператора й до влади прийшли соціал-демократи. Німецьке командування розгублене: як розвиватимуться події далі в Німеччині, що жде німецькі частини, розташовані в Україні? Тепер солдатська маса думкує лише про одне, як швидше повернути голоблі додому. Котиться епідемія переляку, а водночас із нею лютує й безжалісно косить населення епідемія іспанки.

На цей момент в Україні кардинально змінився розклад сил і став надзвичайно загрозливим для української державності. Тимчасова ситуація з'єднала всіх у одному колі — проти гетьмана Скоропадського. З одного боку деморалізовані революцією в Німеччині, розвалом Австро-Угорщини й програшем у Першій світовій війні німецькі й австро-угорські війська. З іншого — у «сірій зоні» між більшовицькою Росією й Українською державою накопичені величезні сили більшовиків. З третього боку підточує державу створена Троцьким більшовицька підпільна терористична мережа. З четвертого — білогвардійське підпілля, орієнтоване на генерала Денікіна. Ще, з п'ятого боку, діє соціалістичне підпілля, у тому числі й радикальних українців. Наріжним каменем між усіма стало майбутнє України. Скоропадський будує буржуазну державу ліберального капіталізму зі свободою приватної власності й ініціативи. Особа українського гетьмана і його плани розбудови держави заважають усім. Соціалісти марять соціалістичною державою — вони керуються Інтернаціоналом. На компроміс іти не бажають, хоча й спостерігають, не сліпі, що відбувається в більшовицькій Росії.

Важливим чинником являється й тиск держав-переможниць у Першій світовій війні, які входять до Антанти. Вони не надто прагнуть бачити Українську державу на мапі Європи. До того ж по всій території України розплодилися, як гриби після рясного дощу, ще й анархічні елементи — банди, які здебільшого являють собою ватаги волоцюг. Вони інколи теж порушують політичні гасла, піднімають політичні прапори, але зовсім не з політичних положень, а з меркантильних.

Ще в червні 1918 року, розвідка штабу гетьмана, доповідала про підготовку збройного перевороту проти нього українськими соціалістами спільно з більшовиками. У цих інтригах не останню роль відігравав і німецький генштаб, у тому числі й майор Гассе, який свого часу вів перемовини зі Скоропадським про його переворот. Тобто, німці грають на два фронти. З перших же свідчень, які прийшли з Державної варти, стало відомо про проведення нелегальних зборів, накопичення зброї й підготовку терактів. Одразу ж були заарештовані опозиційні лідери, але через тиск із боку німців і на прохання культурних діячів, їх невдовзі відпустили.

Як уже не раз бувало в історії України — до поразки й втрати державності призвели міжусобиці всередині українства. Так і не змогла недозріла політична українська еліта винести за дужки свої внутрішні політичні чвари, розбіжності, різні світогляди й об'єднатися перед зовнішніми викликами. Ті самі проблеми виникали й в XVII-XVIII ст., коли замість шукати внутрішні компроміси, козацька верхівка, утягувала у свої конфлікти зовнішні сили. На жаль українців історія нічому не навчає на протязі віків...

На листопад 1918 року гетьман Павло Скоропадський опинився в пастці подій, як внутрішніх, так і світових. Власної впливової політичної сили він не має, тому підступна зрада виповзає зі всіх кіл, сторін і шпарин. У цьому задушливому зашморгу гетьман для збереження державності й країни реальних сил не має. Ці несприятливі трагічні обставини примушують його піти на сумнівний дипломатичний крок.

14 листопада 1918 року він підписує Грамоту про майбутнє входження України до складу Росії після звільнення останньої від більшовиків. Таким чином, змінює орієнтацію на білогвардійські російські сили й переможницю Антанту, у яких на меті відновлення єдиної неподільної Росії (небільшовицької).

Ще за тиждень до цього, він видав Універсал, у якому декларував, що Україна не відступиться від ідеї самостійності й попереджав: якщо будуть заколоти або виступи проти української держави, особливо серед українських громадян — то ми «погубимо українську державність узагалі й Україна загине».

Людність метається: що жде всіх завтра, куди піти — податись? Кидаються до газет і шукають у них відповіді. Відомий київський професор Яновський друкує матеріали про мікроб іспанки та як боротися з цією смертоносною пошестю. Удаються й до Всевишнього господа Бога.

Припхалися до Києва патріарх Тихон із митрополитом одеським і херсонським Платоном. Під фресками XI ст. в древньоукраїнському Софіївському соборі з піною на устах посилають прокляття українським повстанцям і моляться за вчорашніх своїх ворогів німців, за єдину, неподільну Росію.

З листопада 1918 року між Харковом і Полтавою, на непримітній глухій залізничній станції Скороходово, таємно зустрілися гетьман Павло Скоропадський із прибулим із далекого Новочеркаська донським отаманом Петром Красновим. Вони скріпили своїми підписами союзницьку угоду, яка юридично зафіксувала прагнення обох сторін: «Виступити в справі утворення союзу, якого конечною метою буде утворення Великої Росії».