Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Можна я тут зачекаю? — запитав п’ятирічка.

— До ОСЕНІ? — вигукнув тренер.

— А це довго? — запитав п’ятирічка.

То був початок дружби на все життя.

Суне ніколи не запитував про синці, а п’ятирічний хлопець ніколи про них не розказував, але кожен отриманий вдома удар проступав у його очах, коли він уперше вчився бити по шайбі в малому садку тренера. Тренер знав, що хокей не здатен змінити життя дитини, зате може запропонувати інше життя. Шлях назовні і вгору.

Суне пояснив Петеру, чим є клуб. Клуб ні в чому не звинувачують, нічого від нього не вимагають. «Тому що клуб — це ми, Петере, „Бйорнстад-Хокей“ — це ти і я. Усе, що в ньому є найкращого і найгіршого, розкриє наші найкращі й найгірші сторони». Петер багато чого навчився від Суне: що треба вміти вистояти як після перемоги, так і після поразки, і що найздібніші гравці мають обов’язок підтягувати за собою гірших, бо «від того, кому багато дано, багато й очікують».

Того першого вечора Суне провів п’ятирічного хлопчика додому. За кількасот метрів до будинку вони зупинилися, і тренер сказав, що завтра можна продовжити кидати шайбу, якщо хлопець прийде до нього.

— Обіцяєте? — запитав малий.

Суне подав йому руку й відповів:

— Обіцяю. А обіцянок треба дотримуватись, правда ж?

Хлопчик потис простягнуту руку й кивнув. Тоді старий чоловік сів разом із малим на лавку й навчив його визначати час за годинником, щоб той міг порахувати, скільки хвилин залишилося до завтра.

Іноді для того, щоб щось полюбити, майже нічого не потрібно, лише час. Малому Петеру Андерссону щоночі рік за роком снилося одне й те саме — звук від шайби, яка відлітає від ключки і влітає у стіну будинка:

Бах.

Мама Беньї Овіча майже не говорить із сином про його тата, але в ті кілька разів, коли була ця розмова, вона заплющувала очі й шепотіла: «Просто бувають такі люди. Якщо війни нема, вони самі її починають».

Беньї чув, що він схожий на свого старого, але не знав, як саме. Може, вони подібні внутрішньо, а не зовні. Беньї знає, що в тата щось боліло, і одного разу заболіло так сильно, що він не витримав. Тутешні мисливці ніколи не вимовляють слова «самогубство», вони кажуть лише, що «Алан узяв рушницю й пішов у ліс». Беньї завжди цікавило, чи тато планував це зробити довгий час, чи це просто сталося зненацька. Те саме спадає йому на думку, коли він бачить у новинах фото самотніх чоловіків, які вчинили якийсь страшний злочин: чому саме того дня? Чому ти, а не хтось інший? Ти зробив свій вибір чи просто зірвався?

Беньї знає, що смуток і гнів можуть перепрограмувати мозок, як хімія або наркотики. Можливо, у чиїхось головах є вибухівка з виставленим таймером, яка тільки й чекає, коли зірвуть запобіжник. Може, його мама має рацію: бувають люди, які самі починають війну.

Сидячи на дереві, Беньї бачить, як лісом ідуть Майя і Ана. Він так і не зможе відповісти, що відбулося всередині нього тієї миті, у ньому просто прокинувся інстинкт. Щось вимкнулося, а щось інше почало рухатися. Беньї злізає вниз, забирає з трави наплічник, щось звідти дістає і з цим у руці рушає в гущу дерев.

Услід за дівчатами.

Майя з Аною простують лісом без будь-якої мети і що більше заходять углиб, то повільніше йдуть. Вони не розмовляють, бо їм і так відомо, що вони можуть сказати одна одній. Дівчата завжди знали, що у Бйорнстаді непросто дорослішати, якщо ти не така, як усі, але найпаскудніша штука дорослішання полягає в усвідомленні, що це, напевно, стосується не лише цього міста. Покидьки бувають усюди.

Ці юні дівчата ніколи не мали багато спільного: принцеса і дитя природи, музикантка і мисливиця. Вони вперше зустрілися ще дітьми, того дня, коли Ана витягнула Майю з ополонки. Майя тоді щойно переїхала в Бйорнстад, а Ана ніколи не мала подруги, тож вони врятували одна одній життя. Ана завжди дратувалася через Майю, бо в лісі та не вміла тихо ходити — вона пересувалася по ньому, як лось на підборах. Майя часто пирхала у відповідь, що Ана тому така лісова істота, бо її мама зраджувала татові з білкою.

Майя припинила так жартувати, коли Анина мама поїхала звідси. Ана у відповідь перестала дражнити Майю через її інтернет-залежність. Кілька років вони були рівнею одна одній, але підлітковий вік завжди змінює баланс сил у дівчачій дружбі. У старших класах Анині знання про те, як виживати в лісі, вже не мали ніякої цінності, натомість Майя знала, як виживати в коридорах школи. А от цього літа дівчата вже ніде не почувалися в безпеці.

Ана рухається попереду, Майя іде за нею, не зводячи погляду з Аниного волосся. Вона часто думає, що Ана — найсильніша і водночас найслабша людина з усіх, кого вона знає. Анин тато знову п’є, і ніхто в цьому не винен, просто так буває. Майя хотіла б забрати цей біль від Ани, але такі ж мізерні шанси в Ани забрати з життя Майї зґвалтування. Вони падають у різні провалля. Майю мучать кошмарні сни, а в Ани свої причини ніяк не могти заснути. Вона лягає спати біля своїх собак тими вечорами, коли тато пізно приходить додому і п’яний лютує на кухні, ніби якесь величезне чудовисько, створене з суму й невимовлених слів. Тоді собаки лягають захисним колом біля Ани, хоча вона цього не просить. Її кохані звірі. Анин тато ніколи, ані на мить, не піднімав руки на свою доньку. Але вона однаково боїться, коли він п’яний. Чоловіки не знають своєї ваги, не розуміють фізичного страху, який можуть вселити, коли всього лише ввалюються крізь двері. Вони нагадують ураган, що бушує молодим лісом; випивши, вони ледве встають з-за столу на кухні й перевалюються з кімнати в кімнату, навіть не розуміючи, на що наступають. Зранку вони нічого не пам’ятають, порожні пляшки вже зібрано, склянки тихцем вимито, у будинку тихо. Ніхто нічого не каже. Вони ніколи не побачать того спустошення, яке залишають у власних дітях.

Ана зупиняється та обертається, Майя зиркає на неї й ледь усміхається. «Бляха, як же я люблю тебе, дурепко», — думає собі Майя, і Ані відомі ці думки. Тому вона запитує:

— Якщо тобі доведеться зробити собі операцію, то що вибереш — свиняче рило чи свинячу дупу?

Майя регоче. Вони ще малими придумали собі таку гру. «Або-або».

— Зроблю рило. З хвостом на дупі незручно сидіти, коли буду грати на гітарі.

— Яка ж ти хвора на голову!

— То це Я хвора на голову? Ти взагалі ЧУЄШ, що патякаєш?

Ана пирхає. Ковзає поглядом між деревами.

— Окей, тоді таке: бути нещасною і прожити сто років чи бути щасливою один-єдиний рік, а потім померти?