Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Послухай, Петере, а може, ти сприйматимеш усе, що сталося, як нагоду? Як шанс випробувати свої сили на іншій роботі? Можна провести більше часу з сім’єю!

Петерові кортить послати його під три чорти, але він лише мовчки виходить з будинку міської адміністрації. Завертає за ріг, зупиняється під сходами і згинається над клумбою. Переконавшись, що ніхто з тих паскуд його не побачить, Петер блює.

У нього дзвонить телефон. Це Міра. Петер розуміє, що чутки вже поширилися, але не має сили відповісти на дзвінок. Не хоче чути розчарування в голосі своєї дружини і боїться, що в його голосі їй вчується плач. Міра телефонує знову і знову, аж поки Петер не вимикає мобільний. Проблема в тім, що все своє життя Петер віддавав хокейному клубу, і тепер, чорт би їх ухопив, він уявлення не має, ким є без цього клубу. Петер сідає в авто і рушає, так міцно вчепившись за кермо, аж із задирок біля нігтів тече кров.

У «джипі» сидить невідома особа, мовчки стежить за дорогою з-за сонячних окулярів, чогось вичікуючи, міцно затягується сигарою і видихає крізь опущене вікно цівки диму. «Джип» припаркований у затінку під кількома деревами, авто достатньо іржаве й непримітне, щоб ніхто не звертав на нього уваги. У бардачку лежить список імен, з самого початку написано «Петер Андерссон». Коли Петер сідає у своє авто, невідома особа рушає за ним.

6

Вісімнадцятирічний чоловік посеред лісу знімає наплічник, кидає його на траву й вилізає на дерево. Від літнього сонця його довге волосся посвітлішало, а шкіра навколо татуювання з ведмедем стала темніша. Його звати Беньямін, але так його кличуть лише мама і сестри, а для всіх інших він Беньї. Таке ім’я рідко буває свідченням дитинства з добрим вихованням, і ще від дитячого садка про цього хлопчика говорили, що він закінчить або у в’язниці, або на цвинтарі. Хокей його врятував і водночас став для нього вироком, бо тільки на арені всі найгірші риси характеру Беньї викликали захоплення. Кевін був зіркою, а Беньї — захисником. Вони були ніби брати. Місто обожнювало руки Кевіна і боготворило кулаки Беньї, і коли у Бйорнстаді переповідають старий жарт: «Я пішов подивитися на бійку, а раптом виявилося, що це хокейний матч», — це про Беньї.

Місто було приголомшене, коли Кевіна звинуватили у зґвалтуванні, але заледве не таким самим шоком виявилася новина, що Беньї став на бік Майї Андерссон, виступивши проти названого брата. Він залишився у Бйорнстаді, хоча міг би перейти в «Гед-Хокей». Беньї Овіч вчинив правильно. Але задля чого? Тепер йому шквалом приходять знущальні смс-ки від анонімних відправників, щоб повідомити, що клуб загинув. Він зробив неправильний вибір. Тепер у нього нічого нема. Кілька місяців тому він грав пліч-о-пліч зі своїм найкращим другом в одній із найкращих команд країни. А зараз сидить сам на дереві, обкурюється і збирається довести правоту всіх, хто й не сумнівався, що «рано чи пізно цей хлопець завдасть кривди або собі, або комусь іншому».

Цього літа, дивлячись на фотографії Петера, Майї і Лео на своєму робочому столі, Міра Андерссон щоразу відчувала бездонний сором від того, що тут, на роботі, простіше уявити собі, ніби вони — нормальна сім’я. Ніби вони вчотирьох не вигоріли дотла, ніби їхній будинок не завмер у мовчанці, бо не залишилося жодних слів.

Майя попросила більше не говорити про зґвалтування. Це було на початку літа, вони всі саме сиділи за кухонним столом, і Майя без жодного драматизму сказала: «Мені треба рухатися далі». Петер і Міра спробували усміхнутися й кивнути, але натомість потупили погляди в паркет. Ми мусимо бути підтримкою одне одному, не можна вчепитися за власну доньку і кричати, що НАМ потрібно говорити і проговорювати те, що сталося, і що страшно насамперед батькам, це вони такі самотні, такі… егоїстичні. Хіба ж не так? Вони егоїсти.

Міра знає, що люди не розуміють, звідки вона бере сили, щоб працювати, а Петер — щоб займатися хокейними справами, але правда в тім, що інколи тільки на це в них і вистачає сил. Коли все в нашому житті руйнується, ми кидаємося до того, що можемо контролювати, у те єдине місце, де ще маємо відчуття певності в тому, чим займаємося. Усе інше завдає великого болю. Тому ми продовжуємо ходити на роботу, ховаємося в ній, ніби альпініст, який заривається у снігові кучугури, коли насувається заметіль.

Міра не наївна, але вона є мамою для своїх дітей і намагається зрозуміти, як із цього вибратися. Кевін поїхав з міста, а Майя, за словами психолога, робила успіхи в опрацюванні травми, тож, можливо, ще все може бути… в порядку. Так Міра переконувала саму себе. Петер зустрінеться з місцевими політиками, клуб отримає такі потрібні йому кошти… усе налагодиться.

Та ось вона, заледве відвівши слухавку від вуха, завершує розмову з фірмою, яка займається перевезеннями і якій хтось замовив на Мірине ім’я коробки для переїзду. Читає смс-ку, яку щойно отримала. Це від якогось журналіста: «Ми намагаємося сконтактувати з вашим чоловіком Петером, нам потрібен коментар щодо банкрутства клубу „Бйорнстад-Хокей“». Наступна смс-ка від сусідки: «Ви збираєтеся переїжджати?!». До повідомлення додано скріншот із сайту маклерської агенції: хтось виставив будинок сім’ї Андерссон на продаж. Фотографії зроблені зовсім недавно. Хтось побував у їхньому саду сьогодні вранці.

Міра телефонує Петеру, але він не відповідає. Вона розуміє, що тепер почнеться, бо якщо хокейний клуб припинив існування, то неважливо, хто насправді в цьому винен, у цьому місті є люди, які вже почали шукати цапа-відбувайла. Це Петер у всьому винен. Це Майя винна. Спортивний директор. Курва.

Міра знову телефонує Петеру. Знову. І знову. На останній спробі вже не чути гудків. Колезі доводиться позадкувати, коли Міра починає товкти кулаком по всьому, що є в неї на столі, вона відчуває, як похрускують пальці, але не припиняє ударів такої сили, ніби в ній умістився гнів сотень жінок:

БАХ. БАХ. БАХ-БАХ-БАХ.

Беньї скоцюрблюється, цівкою випускає через ніздрі дим. Йому доводилось чути, як інші казали, що наркотики піднімають їх у небо, але Беньї має відчуття моря: він не летить, а пливе. Наркотики тримають його на поверхні, він не мусить борсатися, а в житті весь час має враження, ніби ледь утримується, щоб не піти на дно.

Малим Беньї любив літо, тому що в цю пору року можна сховатися у кроні дерев — так, щоб не було видно з землі. Він завжди мав багато причин ховатися, як той, хто не схожий на інших у роздягальні, де всі вчаться бути одним цілим, кланом, командою — щоб разом перемагати. Тож Беньї став тим, кого потребувала команда, — Дикуном. Він викликав такий страх, що на одному матчі, коли він отримав травму і тренер таки відправив його сидіти на лаві, суперники все одно не наважувалися зачепити Кевіна, хоч Беньї тоді й не грав більше ні хвилини.

Частину своєї жорсткості Беньї натренував самотужки: він так видряпувався на дерево, що тренер, сміючись, називав його «напівтанком, напівмавпою», а коли рубав дрова у сестри в собачому притулку, то потім іще боксував з оберемком тих дров, щоб кулаки стали твердішими. Але частина жорсткості просто існувала всередині Беньї, її неможливо було вживити або вивести, і через це він ставав непередбачуваним. Однієї зими, коли Беньї ще був малим, кілька хлопців з команди прозвали його «санчатником», тому що батьки не підкидали його машиною на тренування, а він сам приїжджав на велосипеді, причепивши до нього санчата зі спортивною сумкою. Прізвисько протрималося кілька місяців, аж поки один із тих хлопців не перегнув палицю, після чого Беньї зайшов у роздягальню, тримаючи в руках санчата, і вибив йому два зуба. Відтоді Беньї нечасто придумували прізвиська.

Зараз Беньї непорушно сидить на дереві, але всередині нього — суцільний хаос. Коли в дитинстві ми знаходимо собі найкращого друга, це нагадує першу закоханість. Ми хочемо щосекунди бути разом із другом, а коли розлучаємося, нам здається, ніби нас ампутували одне від одного. Кевін і Беньї виросли в настільки різних частинах міста, що їх можна було б віднести до різних видів, але лід став їхнім танцмайданчиком. У Кевіна була геніальність, у Беньї — насилля. Мине ціле десятиліття, поки всім стане зрозуміло, що трохи геніальності мав і Беньї, а в Кевінові насилля було значно більше.

Що можна пробачити своєму найкращому другові? Як таке можна знати наперед? Однієї весняної ночі Кевін стояв у лісі, недалеко звідси, тремтів і просив у Беньї пробачення. Беньї відвернувся й покинув свого друга. Після цього вони вже ніколи не розмовляли.

Того ранку три тижні тому, коли Кевін поїхав із міста, Беньї сидів на цьому ж дереві, що й зараз. Гупаючи потилицею об стовбур, щоразу сильніше й сильніше. Бах. Бах. Бах. Він леткий від наркотиків і важкий від ненависті, йому чутно чиїсь голоси, і він навіть не певен, чи це йому не здається. Але голоси чути знову, вони наближаються, і він уже бачить їх поміж деревами. Його м’язи напружуються.

Зараз він завдасть комусь кривди.

Якщо хочете зрозуміти, чому люди жертвують усім заради любові, почніть із запитання: як вони полюбили? Іноді для того, щоб щось полюбити, від вас майже нічого не вимагається. Потрібен лише час. Насправді всі дорослі знають, що хокей — це не всерйоз, просто вигадана гра, але в п’ятирічному віці твоє серце ще зовсім невелике. Тому треба любити всім серцем.

Мама Петера Андерссона хворіла, а старий міг до такої міри напитися, що кричав, ніби його малий не мав вух, і лупцював його, ніби вони чужі одне одному. Поки Петер виростав, у його голові роїлися голоси, які нашіптували, що він ні на що не здатний, і замовкли вони лише тоді, коли він уперше став на ковзани. Те, що Петер відшукав у хокейній школі, ніхто не може просто дати хлопчикові та й відібрати безкарно теж не може. Було літо, льодова арена в цей час закрита, але п’ятирічний Петер почимчикував додому до тренера основної команди клубу й постукав у двері.

— Коли почнеться хокей? — вимогливим тоном запитав він.

— Восени, — усміхнувся тренер основної команди Суне, який уже тоді був старим чоловіком із таким круглим животом, що міг вести розмову, заокруглюючи аргументи.

— А довго чекати? — запитав п’ятирічка.

— До… осені? — буркнув тренер.

— Я не вмію рахувати час, — сказав хлопчик.

— Та ще… кілька місяців, — пробурмотів тренер.