Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— У мене є кілька запитань.

— Ви, здається, опинилися не в тому місті.

Позаду невідомої особи відчиняються двері. До пабу заходять двоє молодих хлопців.

У чорних куртках.

Ана і Майя відчувають, як їм гупає у скронях. Вони не вважали Беньї ворогом, він був одним із небагатьох, хто залишився у Бйорнстаді, коли Кевін разом з іншими гравцями перейшли в «Гед-Хокей». Але дівчатам добре відома принаймні одна річ — відданість у цих краях може змінитися за секунду, і їм ніколи не варто мати певність, що чоловікові не спаде на думку їх скривдити.

Але Беньї зупиняється за кілька метрів від них, молоток повільно погойдується в його руці. Здається, він вичікує. Беньї завжди був підкачаним, але це літо додало його тілу ще щось, якусь ауру жорстокості. Ана не взяла з собою рушниці й тепер шкодує. Вона бачила, як Беньї грає в хокей, і знає, що найкращим і найнебезпечнішим він був завдяки своїй непередбачуваності. В який момент цей хлопець зірветься і завдасть нищівного удару — цього ніхто не міг сказати заздалегідь.

Зараз його торс майже не рухається. Врешті-решт Беньї починає говорити, слова звучать тихо й уривчасто — через те, що його голосові зв’язки тижнями не були в роботі. Він жбурляє молоток, який із глухим гупанням падає під ноги Ані, і каже:

— Це вам знадобиться. У мене дещо є. Для вас.

Лише через якийсь час дівчата розуміють, що Беньї взяв із собою молоток, бо знав, що Ана і Майя наважаться піти за ним лише озброєними. Який неосяжний сум повинна відчувати людина, якщо знає, що в очах інших виглядає таким звіром.

Чоловіки в чорних куртках зупиняються біля дверей, вони звикли, що їхньої присутності достатньо для того, щоб незнайомці раптом згадали, що в них заплановане прання, або що їм треба здавати кров у поліклініці, до якої їхати п’ятсот-шістсот кілометрів. За наступні місяці невідома особа дізнається, що про завсідників «Хутра» існує багато історій, але в того, хто візьметься їх переповідати, затерпне язик. Ці хлопці не мають ані символіки, ані сайту, а в день гри у Бйорнстаді їх не вдасться відрізнити від інших чоловіків, які прямують до льодової арени. Невідома особа дізнається, що «Група» пильнує, аби ніхто не почав керувати їхнім хокейним клубом без їхнього ж благословення або прокляття, і ніхто навіть гадки не має, скільки чоловіків у «Групі», поки вони не стають комусь ворогами. Але невідома особа, мабуть, або збіса розумна, або геть тупа, бо взагалі цим не переймається.

— Ви з журналістів? — цікавиться Рамона.

Вона не розуміє: невідома особа просто ігнорує цей агресивний тон, чи має якийсь своєрідний діагноз, внаслідок чого не вміє помічати агресію. Тому Рамона продовжує:

— У нас тут нещодавно побувала пара журналістів, мали «запитання». З відповідями вони звідси не виїжджають. Зате часто добре застраховують свої будинки.

Здається, пряма погроза пролітає прямісінько над патлатою головою невідомої особи, яка спокійно крутиться на барному стільці й роздивляється інтер’єр, завішані фотографіями стіни, вимпели й футболки гравців.

— А, до речі, у вас тут подають обід?

Чоловіки біля дверей не знають, чи це прихована образа чи щире запитання. Але Рамона раптом заходиться сміхом. Вона швидко змахує рукою, і чоловіки зникають за дверима.

— Ви таки не з журналістів, — виголошує невідомій особі Рамона, трохи схиливши голову.

І миттю змінює тон на невдоволений:

— Якого дідька тобі треба у Бйорнстаді?

Невідома особа обхоплює руками коліно.

— Гадаю, спершу треба пообідати.

Міра знову телефонує — без відповіді. Хочете правду? Вона мала чуття, що місцева влада знайде спосіб відвернутися від Петера. Він, звісно, романтик, але Міра — юристка, вона розуміла, що для комуни найпростішим способом поховати скандал стане похорон клубу.

Уся сім’я Андерссонів — Петер, Майя, Лео і Міра — на початку літа ухвалила рішення залишатися в Бйорнстаді. Боротися. Але тепер упевненість Міри похитнулася. Скільки часу можна залишатися там, звідки тебе намагаються виштовхнути, ніби шкідливий вірус? Якщо Петер уже не матиме тут клубу, то що в них узагалі залишається?

Колега сидить по той бік столу й нічого не каже, але Міра, звісно, пам’ятає, що та говорила про Петера. «Він залежний, Міро. Ти думаєш, що залежна людина — це завжди алкоголік чи наркоман, або той, хто робить ставки на кінні перегони, але твій чоловік не має проблем з алкоголем і не грає в азартні ігри. Його проблема — потреба змагатися. Він ніяк не перестане прагнути до перемоги. Він не може жити без цього драйву».

Скільки разів Міра лежала, не в змозі заснути, і роздумувала, чи це правда? Вона телефонує Петерові, знову, знову і знову. Петер нарешті відповідає. Сердитий, хоч ніхто й не здогадається. Це вловлює лише Міра. Ті ледь помітні переміни голосу, коли він вимовляє її ім’я. Міра шепоче:

— Я стільки разів дзвонила, любий, я… чула про те, що сталося…

Петер не відповідає. Тож Міра запитує:

— Де ти?

І чує у відповідь:

— На роботі, Міро. Я на зустрічі. Потім поговоримо.