Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

По гудінню мотора Міра розуміє, що він в автомобілі. Петер завжди так робив, якщо програвав матч, іще коли був гравцем, — він сідав у машину і їздив годинами. Він ніколи не застосовував насильство до інших — лише до себе. Тому він виїжджав у темряву, не подумавши, що вдома хтось чекав на нього і що той хтось був до смерті переляканий — адже могло бути й так, що в якийсь із таких вечорів задзвонить телефон, а на іншому кінці говоритиме чужа людина. Що голос поліцейського запитає: «Ви дружина Петера Андерссона?» — і вона почує глибоке співчутливе зітхання у відповідь на своє пошепки сказане «так».

— Не знаю, що сказати, любий. Мені страшенно шкода, — починає Міра.

— Нема що казати, — коротко відповідає Петер.

Міра чує гудіння й намагається вгадати, на якій він швидкості.

— Нам треба поговорити, любий…

— Нема що казати. Вони перемогли. Вони хотіли вбити цей клуб і знайшли спосіб перемогти.

Міра обережно затримує подих, як завжди, ніби зробила щось не так.

— Любий, я… можливо… я знаю, що зараз у тебе таке відчуття, ніби це кінець світу, але…

— Міро, не починай.

— Тобто — «не починай»?

— Ти розумієш, про що я!

— Я лишень кажу, що це може стати для нас можливістю нарешті поговорити про те, щоб зайнятися чимось… іншим.

Скільки разів вона запитувала його про це? «Коли закінчиться хокей?» Скільки разів він казав «наступного року»? Наступного року він зменшить оберти, наступного року він буде працювати менше, наступного року настане її черга по-справжньому вкластися в кар’єру. Міра майже двадцять років чекає цього «наступного року». Але завжди стається щось, де без нього не обійтись, якась криза, через яку Петер дуже потрібен, а вона перетворюється на егоїстку, бо вимагає неможливого — робочих годин. Після яких він їде додому.

І зараз Петер вибухає. Можливо, не маючи такого наміру.

— І що мені робити, Міро? Вести домашні справи? Що?

І Міра починає оборонятися. Можливо, теж не маючи такого наміру.

— Припини зганяти на МЕНІ злість! Я просто кажу, що це, можливо…

— Можливо — що, Міро? Цей клуб — усе моє ЖИТТЯ!

Петер чує лише Мірине дихання. Вона прикушує губу, щоб не закричати. Він намагається заспокоїтись, попросити вибачення, але задихається від усього, що зараз відчуває, тож єдине, що він здатен вимовити:

— Люба, ти розумієш, що я маю на увазі…

Скільки років вона віддала? Через його хокей вони переїхали до Канади, через його хокей вони повернулись у Бйорнстад. Скільки разів вона думала, що хто-хто, а він мав би розуміти її? Усім хокеїстам потрібно знати, яких вершин вони можуть досягнути, але й адвокатам це потрібно. Після переїзду в Бйорнстад Міра одного вечора випила забагато вина й випалила всю правду: «Поселитися тут — це змиритися з тим, що ніколи не зможеш розкритися на весь свій потенціал». Петер подумав, що вона говорила про нього, і його це образило. ЙОГО образило!

— Ти розумієш, що я маю на увазі! — повторює він, і їй справді все зрозуміло.

У цьому й проблема. Хокей — це все його життя, тому Міра завершує розмову.

Колега якраз встигає пригнутися, коли телефон влучає у стіну.

Невідома особа кладе на барну стійку зіжмаканий папірець, на якому — список імен.

— Ви їх знаєте?

Стара власниця бару кидає поглядом на аркуш, навіть не торкаючись його.

— Сьогодні на обід м’ясо з картоплею і соусом. Коли поїси, можеш їхати собі звідси куди заманеться.

Невідома особа зморщує носа.

— У вас є якась страва, щоб без м’яса?