Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Накачані вісімнадцятирічні хлопці носять червоні кепки, на яких зображено здибленого бика. Вони займають щоразу більше місця на пляжі, розширюють свої межі, щоб побачити, хто наважиться їх зупинити. Лео безсило ненавидить їх.

Історія змінилася після Кевінового від’їзду з міста, але його колишні друзі швидко пристосувалися до нової правди. Їм просто був потрібен новий лідер, і ним став Вільям Лют, форвард першої ланки, який до того ж мешкав по сусідству з Кевіном. Лют узяв на себе ініціативу і дав їм версію подій, яку всі хотіли чути. Він місяцями слухав своїх батьків, які за кухонним столом торочили: «Це ми стали жертвами, у нас вкрали перемогу в фіналі. Ми би перемогли, якби Кевін грав! Але Петер Андерссон зробив із цього політику! А тоді захотів перекласти вину на НАС за те, що той психопат зґвалтував малу курву, хоча нам НАСРАТИ на це! І все чому? Бо Петер Андерссон завжди нас ненавидів. Усі його слухають лише тому, що він профі з НХЛ, ніби в нього якась довбана моральна перевага, але як ви думаєте: чи забрали б Кевіна перед фіналом, якби це сталося з іншою дівчиною, а не з донькою Петера? Якби зґвалтували когось із наших дівчат — чи відіслав би Петер лягавих до Кевіна саме в день фіналу? Та він лицемір! Кевін став просто приводом, Петер ніколи не хотів, щоб хлопці з Височини були в команді „Бйорнстад-Хокей“, і знаєте чому? Тому що комусь із нас випало народитися в сім’ях з достатком, а Петер Андерссон зі своїм комплексом добропорядності не вважає це чимось прекрасним!».

Ці слова луною розходилися у Вільямовій голові. Кожного сезону його мама, Маґґан Лют, дратується через те, що клуб ставить на передові позиції хлопців з бідних районів, а коли треба оплачувати рахунки, то всі чекають, коли дістануть свої гаманці батьки з Височини. «Коли люди перестануть оплачувати соціальні проекти Петера Андерссона?» — шипіла вона на всі боки, коли стало відомо, що клуб відкриває хокейну школу для дівчаток віком чотирьох-п’яти років.

— Вони хочуть зробити дівчачий клуб! — кричить Вільям на пляжі.

Слова діють, бо вони прості й зрозумілі. Після зґвалтування, в якому був винен Кевін, усі з Лютової команди почуваються так, ніби їх атакують і не розуміють. Тому вони й раді думати, що Петер Андерссон їх ненавидить, бо завжди простіше ненавидіти людину, маючи переконання, ніби це вона перша почала.

Петер оглядається на тих, хто сидить за столом. Від нього очікують, що він прийме ситуацію «як чоловік», але Петер уже не знає, яким чоловіком бачать його ці політики. Хлопчиком, якого виховав «Бйорнстад-Хокей»? Який двадцять років тому став капітаном і провів уже розвалений сільський клуб аж до другого місця в рейтингу найкращих клубів країни? Чи професіоналом НХЛ, яким Петер став потім? До того, як його вмовили повернутися додому і стати спортивним директором клубу, який стрімко падав на найнижчі місця в дивізіонах і в якому Петер, на подив усім, створив одну з найкращих юніорських команд країни, повернувши велич цьому малому клубу. То ким із цих чоловіків він є?

Чи зараз він просто тато? Бо саме його доньку зґвалтували. І він того ранку в березні поїхав із нею до відділку поліції. Він стояв на стоянці перед льодовою ареною і дивився, як поліція виволокла з автобуса найзірковішого гравця юніорської команди, що вирушала на свій найбільший матч. Петер знав, що думають усі присутні тут чоловіки, що думають усі чоловіки загалом: «Якби це сталося з моєю донькою, я б убив того, хто посмів таке зробити». Не минало й ночі, щоб Петер не прагнув бути саме таким чоловіком. Бути тим, хто здатен до насильства. Зараз він просто бере до рук горнятко з кавою. Тому що бути чоловіком складно завжди, незалежно від віку.

Один із політиків пояснює йому то співчутливим, то поблажливим тоном:

— Петере, ти повинен бути командним гравцем. Ми мусимо брати відповідальність за ВСІХ мешканців нашого регіону. Добра слава про нас — необхідна умова, щоб провести тут лижний чемпіонат. У Геді ми збудуємо нову льодову арену і відкриємо там хокейну гімназію…

Петеру не потрібно слухати далі, він слухав про візію розвитку регіону, брав участь у її написанні. Спершу — льодова арена й хокейна гімназія, потім — торговий центр і кращий доїзд до траси. Конференц-готель і чемпіонат із лижних видів спорту, який транслюватимуть по телебаченню. А що потім? Може, аеропорт? Спорт — це просто спорт, поки хтось, кому до сраки спорт, не захоче отримати від нього вигоду, і тоді спорт перетворюється на фінанси. Хокейний клуб мав порятувати цілий регіон — так і станеться. Просто це буде не Петерів хокейний клуб.

Ще один із політиків, який подумки вже дві години у відпустці, сплескує руками:

— Ну, ми шкодуємо, звісно, через ту… ситуацію. З твоєю донькою.

Так вони тепер кажуть: «твоя донька». Ніколи не вимовляють її імені — «Майя». Бо їм хочеться, щоб він саме так і вважав: якби це була донька не Петера, а когось іншого, то чи дозволив би він зіграти Кевінові у фіналі? Політики вживають слово «ситуація», а найняті місцевою владою піар-консультанти — «скандал». Так, ніби проблема не в тому, що зґвалтували дівчину, а в тому, що про це якось стало відомо загалу. Піарники пояснили політикам, що їм відомо про інші такі містечка, які «опинялися в подібних скандалах, і це негативно вплинуло на їхню репутацію». Тут цього не можна допустити. І найпростіший спосіб поховати скандал — це поховати «Бйорнстад-Хокей».

Тоді можна гордо наголосити на тому, що було «вжито заходів», і показати, що в Геді створюється значно кращий клуб, де «моральність вища і відповідальність більша», при цьому не понісши відповідальності за те, що створюють його ті самі чоловіки, що й завжди.

— Ці кляті журналісти, Петере, вони весь час телефонують. Люди вже нервуються! Міська влада мусить перегорнути сторінку!

Так, ніби журналісти не телефонували Петеровій сім’ї. На дзвінки не відповідав ані він, ні Майя. Вони все правильно зробили, вони стулили рота, але це не має значення. Їхнього мовчання не було достатньо.

Поки вісімнадцятирічний Вільям Лют ціле літо збирав собі команду в «Гед-Хокей», використовуючи загальну ненависть до Петера Андерссона, в інших кутках комуни велися інші розмови. Батько Вільяма Люта входить до правління гольф-клубу, він грає з директорами банків та політиками і подобається їм не тільки за те, що водиться з багатіями, а й тому, що його знають як чоловіка, який «каже прямо, як є». Для того щоб претендувати на проведення чемпіонату, місцева влада потребувала підтримки підприємців, а вони поставили тверду умову: лише один хокейний клуб, не два. Підприємці кажуть, що мова про «відповідальний підхід у фінансуванні». Наголошуючи на слові «відповідальний».

І тепер, за кілька днів до Мідсоммара, на пляжі одночасно починають дзвонити й вібрувати всі телефони. Спершу западає тиша, а тоді компанія натренованих вісімнадцятилітніх хлопців вибухає голосним, зловтішним ревом. Найголосніше кричить Вільям Лют. Він вилізає на дерево і розвішує пару червоних прапорів «Гед-Хокею»; розвіваючись серед зеленої крони — кольору Бйорнстада, — вони нагадують криваві рани.

Під деревом півколом збирається Лютова команда, передчуваючи бійку. Але вони надто великі, надто сильні, а всі присутні на пляжі ходять до однієї школи, тож ніхто не наважується виступити. Тепер пляж належить Лютові. Територія стає розділеною так, як між людьми діляться усі світи: на тих, хто наші, і на тих, хто ні.

А от підліткам на пляжі, які дивляться на тих хлопців і ненавидять їх, не маючи змоги чимось зарадити, тим, хто на боці «Бйорнстад-Хокею», але ще не в силах виступити проти компанії Вільяма Люта, — от їм тепер доведеться скерувати свій гнів на когось іншого. На того, хто слабший.

Майя з Аною читають перші анонімні смс-ки, а тоді вимикають телефони. «Це все через тебе», «Якщо клуб зникне, тобі кінець, сука», «Ми і твого кінченого старого дістанемо!». Ана і Майя знають, що зараз відбувається і для кого призначені ця ненависть і погрози. Одні стануть вважати, що у зникненні «Бйорнстад-Хокею» винна Майя, бо їй «варто було стулити рота», інші будуть зловтішно стверджувати, що «для малих курв, які забріхуються, саме так усе й закінчується».

Майя виходить до ванної і блює. Ана сидить на підлозі в коридорі. Вона читала, що групи підтримки для жертв зґвалтування називають себе «ті, хто пережили». Тому що саме це вони роблять щодня — переживають те, що з ними сталося, знову і знову. Ана замислюється, чи є якесь слово для інших людей — тих, хто дозволив такому статися. Люди завжди готові розбити комусь світ, аби тільки не довелося визнавати, що багато з нас несуть на собі якість частинки колективної провини за вчинки одного хлопця. Легше це заперечувати, переконати себе, що все це — «окрема подія». Ана мріє забити Кевіна до смерті за те, що він заподіяв її найкращій подрузі, але ще більше вона мріє розтрощити ціле місто за те, як ці люди поводяться з Майєю тепер.

Ці ідіоти ніколи не скажуть, що «Бйорнстад-Хокей» розвалився через Кевіна, вони далі будуть стверджувати, що це сталося через «скандал». Тому що для них справжня проблема не в тому, що Кевін став ґвалтівником, а в тому, що Майю зґвалтували. Якби Майї не існувало, цього б не сталося. Через жінок — суцільні проблеми, так є в чоловічому світі.

Майя і Ана збирають наплічники, виходять з будинку й рушають у ліс, навіть не знаючи, куди прямують. Їм буде краще будь-де, тільки не тут. Ана залишає рушницю вдома. Про це вона ще пошкодує.

Лео чекає, коли почне темніти. Сам-один ховається на узліссі, поки пляж не стає порожнім. Тоді прокрадається назад до озера, залазить на дерево й підпалює червоні прапори. Лео знімає відео, як полум’я пожирає літери і як спалахує емблема «Гед-Хокею». А потім анонімно викладає те, що відзняв, в інтернет, звідки, як йому відомо, про це дізнається вся школа.

Люди казатимуть, що того літа у Бйорнстаді з’явилося насильство, але це буде неправдою — насильство в місті вже було. Тому що всі люди взаємозалежні, і цього ми ніколи не можемо по-справжньому пробачити одне одному.

5

Лісом іде молодий хлопець — оголений торс, наплічник, на руці витатуйований ведмідь. В офісі сидить адвокатка, на ній добротний одяг, на столі — сімейні фотографії, щойно їй знову телефонували з фірми, яка займається перевезеннями, і вона не розуміє, в чому річ. У цей час по трасі у «джипі» їде невідома особа, у її бардачку лежить список імен.

У всіх вібрують мобільні телефони. Петер Андерссон ще навіть не вийшов із зустрічі в будинку міської адміністрації, а політики вже пустили новину про те, що «Бйорнстад-Хокей» збанкрутував. Вони вже навчилися від дорогих піар-консультантів, що потрібно «контролювати цю історію».

Молодий хлопець у лісі, адвокатка у своєму офісі та невідома особа у «джипі» візьмуть до рук свої телефони. Ніхто не залишиться осторонь.