Грона гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Точно не хочеш ковтнути? — його голос наче дражнив.

— Ні, далебі. І не торкатимуся. Тре’ або пити, або навчатися, як я.

Джоуд відкоркував пляшку, зробив два швидкі ковтки, закоркував і поклав віскі назад у кишеню. Кабіну заповнив характерно різкий, пряний запах віскі.

— Ти як не при умі,— сказав Джоуд.— Що таке — дівку завів?

— Ну аякже. Але я хочу все одно вище піти. Тренуюся до біса довго.

Віскі, здавалося, послабило Джоудову пильність. Він згорнув ще одну цигарку і закурив.

— Тепер мені вже недалеко їхати,— сказав він.

Водій похапцем заговорив:

— Мені не тре’ надудлюватися. Повсякчас треную свій розум. Два роки тому спеціальний курс пройшов.— Він погладив кермо правою рукою.— От, скажімо, їду повз когось по дорозі. Дивлюся на нього — і після намагаюся згадати все до останньої ганчірки: який одяг, яке взуття, яка шапка, як він ішов; може, який зріст, чи є шрами,— і роблю це досить непогано. Можу цілу картину в голові побудувати. Іноді здається, що мені тре’ пройти курс навчання дактилоскопічної експертизи. Навіть сам дивуюся, скільки можу пам’ятати.

Джоуд відпив з пляшки. Він востаннє затягнувся самокруткою, від якої розповзався дим, мозолистими вказівним і великим пальцями загасив її вогнистий кінчик. Потім зім’яв недопалок, поклав його на вікно, і вітер налетів і здув цигарку з долоні. Великі шини мірно наспівували, їдучи асфальтом. Джо-удові темні спокійні очі стали насмішкуватими, коли він дивився вздовж дороги. Шофер замовк і стривожено зиркнув на свого пасажира. Нарешті Джоуд всміхнувся, довга верхня оголила зуби, чоловік стиха розсміявся, його плечі затрусилися.

— Довго ж ти підкрадався до цього, приятелю.

Водій сидів, дивлячись просто перед собою.

— Як — підкрадався? Про що це ти?

Джоуд стулив рота, сховавши зуби, облизав губи, як собака, кожну, по одній. Його голос став суворим.

— Ти знаєш, про що я. Ти мене роздивився, щойно побачив.

Водій дивився просто перед собою, стиснувши кермо так сильно, що м’язи роздулись, а кісточки побіліли. Джоуд провадив:

— Ти знаєш, звідки я.

Водій мовчав.

— Хіба ні? — наполягав Джоуд.

— Ну, знаю. Тобто, мабуть. Але це мене не стосується. Моє діло сторона. Це мене геть не обходить,— говорив він квапливо.— Я не суну свого носа до чужого проса.

І раптом він замовк очікувально. Його руки досі стискали кермо. Коник стрибнув через вікно і впав на верхній частині приладової панелі, де всівся й почав чистити крильця на ногах. Джоуд нахилився вперед, розчавив пальцями тверду, схожу на череп голівку коника і випустив комаху за вітром, що дув з вікна. Джоуд знов усміхнувся, обтрушуючи з пальців шматки вбитої комахи.

— Ви мене не так зрозуміли, містере,— сказав він.— Я й не мовчу про це. Знаєте, я був у Макалістері. Сидів там чотири роки. Й одежину вони дали мені, коли я вийшов. Начхати мені, чи хтось про це зна. До батька їду, аби не брехати, щоб отримати роботу.

— Ну, це не моя справа,— сказав водій.— Я не знаттєлюбний.

— Чорт забирай, ще чого,— відповів Джоуд.— У тебе аж ніс на вісім миль витягнувся. Ти ж мене всього обнюхав, як вівця капусту.

Водій спохмурнів.

— Ти не так мене зрозумів,— несміливо почав він.

— Ти хлопець нівроку,— засміявся Джоуд.— Підвіз мене. Гаразд, до дідька! Я відбув строк. А тепер! Хоч’ знати, як мене запроторили, так?

— Це мене не стосується.

— Та ніц тебе не стосується. На тебе поглянути — справді: ганяєш свою чортопхайку туди-сюди, а більше й нічого. Тепер слухай. Бачиш дорогу попереду?

— Ну.