Грона гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Знову таємне розслідування недбалим тоном. Водій зирнув над полями на тремтливе від спеки повітря і, засунувши гумку за щоку, щоб не заважала, сплюнув у вікно.

— Авжеж,— відповів пасажир.

— Так і думав. Я бачив твої руки. Тримав мотику, чи сокиру, чи молот. По руках видко. Я такі речі завжди помічаю. Не можу не похвалитися.

Пасажир подивився на нього. Шини вантажівки шурхотіли на дорозі.

— Кортить дізнатися щось ще? Я скажу. Не треба й голову сушити.

— Та облиш, не сердься. Я не винюхую.

— Я розповім тобі все, що хоч’. Мені приховувати нічого.

— Та облиш, не сердься. Мені просто подобається помічати дивні речі. Аби час згаяти.

— Я розповім тобі все, що хоч’. Звать мене Джоуд, Том Джоуд. А старий теж Том Джоуд.— Очі його похмуро дивилися на водія.

— Не сердься. Я ж нічо’ не хтів такого.

— Я теж нічо’ такого не хтів,— відповів Джоуд.— Просто намагаюся тихо жити й не каламутити.

Він змовк і глянув на сухі поля, на виснажені паруном недорослі дерева, які мерехтіли в розпеченому повітрі. З бічної кишені дістав тютюн і папір. Став скручувати цигарку між колін, куди вітер не міг дістати.

Шофер рухав щелепами розмірено й задумливо, наче корова. Він вичікував, доки все подразнення від попередньої розмови зникне й забудеться. Нарешті, коли повітря здалося нейтральним, сказав:

— Хлопче, ти ніколи не був на вантажівці, тож нічо’ не знаєш, як це. Власники не дозволяють нам нікого підбирать. Так що нам тре’ тут надриватися, нікого не брати, інакше з нас шкуру злуплять. А мене через тебе звільнять.

— Поважаю тебе,— сказав Джоуд.

— Знав я зухів, які дивовижні штуки виробляли, доки їхали на вантажівках. Один по дорозі вірші шкварив. Це давно було.

Він крадькома зирнув на Джоуда, чи зацікавило або вразило його таке. Джоуд мовчав, дивлячись у далечінь попереду, вздовж дороги, вздовж білої дороги, яка м’яко окреслювала пагорби. Водій повернувся до попередньої теми:

— Пам’ятаю вірша, що цей хлопець написав. Саме про себе і ще про пару інших, як вони світ за очі пішли, і пельку заливають, і вар’ята грають. От би пригадати цей уривок. У хлопця була сила-силенна слів, що й Ісус Христос не знав би, що вони значать. А, згадав: «Тут ми висмикнули негра-крутня, з пістолетом більш китового прутня, більше хобота в слона». Розказував, що воно таке — хобот, який у слона замість носа. Словника мені показував. Тягався, бач, зі словником, дідько. Витріщався в нього, поки пирога з кавою ждав замовленого.

Він замовк, почуваючись самотнім у довгій промові. Його допитливий погляд знову зупинився на пасажирі. Джоуд мовчав. Водій нервово намагався розворушити його до розмови.

— Чував когось, хто б отак шкварив?

— Проповідника,— сказав Джоуд.

— Ну, ти б з ума зійшов, якби чув отакі слова. Проповідника облиш — проповідник же не клеїтиме дурня. А цей хлопець був кумедний. І начхати було, коли він розумні штукенції шкварив, тому що він просто робив це для сміху. Він не вдавав, що отакий розумаха.— Водій заспокоївся, бо принаймні знав, що його слухають. Він люто розігнав велику вантажівку на повороті, й шини заскавчали.— Ось я й кажу,— провадив він,— зух, який водить вантажівку, дивні речі виробляє. Мусить. Це ж сказитися можна — отак-о сидіти всякчас і, крім дороги під колесами, ніц не бачити. Про водіїв вантажівок теревенять, ніби вони все жеруть, гамбургерами запихаються.

— Атож, просто живуть у генделиках,— погодився Джоуд.

— Певен будь, що наш брат там зупиняється, та не заради їжі. Майже ніколи їсти не хочеться. Їм просто все остогидло, отупіло все. Ресторани — єдине місце, де можна зупинятись, а при зупинці ти повинен замовити щось, так можна слівце до дівки мовить, отримати чашку кави й кусень пирога. Начебто можна отак трохи перепочити.

Він повільно жував гумку і ляснув її язиком.

— Тяжко, мабуть,— сказав Джоуд недбало. Водій швидко глянув на нього, підозрюючи глузування.

— Ну, це не горобцям дулі давати,— роздратовано мовив він.— Начебто легко: відсидів, як ми зара’, вісім, десять або чотирнадцять годин. Але дорога в тебе вгризається. Тре’ щось робити. Хто співає, хто насвистує. А радіо нам компанія не дозволяє. Деякі з пляшкою їздять, але надовго їх не вистачає.— Він додав пихато: — Сам за кермом ні краплини.

— Так? — запитав Джоуд.

— Так! Треба кар’єру робить. Мо’, на заочні курси поступлю — на машинобудування. Це легко. Лиш кілька простих уроків удома підготувати. Думаю над цим. Тоді ніякий я вам не водій вантажівки. Іншим скажу водити.

Джоуд вийняв пляшку віскі з бічної кишені.