Грона гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не пускай мух,— сказала вона сердито.— Або йди, або зачини двері.

— Бувай,— сказав він і вийшов з ресторану. Грюкнули двері за спиною. Він стояв на сонці, зриваючи обгортку з жуйки,— кремезний чоловік, широкий у плечах, з товстим черевом. Обличчя мав червоне, очі блакитні й вузькі від необхідності завжди мружитися на яскравому світлі. Він носив армійські штани й високі зашнуровані черевики. Кинувши жуйку в рот, він крикнув до ресторану:

— Ну, не вдавай, що не хочеш мене чути.

Офіціантка відвернулася до дзеркала на задній стіні. Пробурчала щось у відповідь. Водій вантажівки жував жуйку повільно, ворушачи і щелепами, й губами. Він згорнув гумку під язиком, коли попрямував до великої червоної вантажівки.

Пасажир підвівся й поглянув на шофера крізь вікно:

— Може, підвезете мене, містере?

Водій за мить швидко кліпнув на ресторан.

— Ви що, не бачили? Написано ж: ніяких пасажирів?

— Та бачив. Але іноді дехто може бути гарним хлопцем, навіть якщо багатий покидьок примушує їздити з такою наклейкою.

Шофер повільно поліз у машину, міркуючи над цією відповіддю. Якщо він зараз відмовиться, то не тільки не буде гарним хлопцем, але й визнає, що їздить з такою наклейкою, бо його змушують. Якщо він підбере того, хто голосує, то, авжеж, буде гарним хлопцем, який, до того ж, не дозволяє командувати собою різним багатим покидькам. Він знав, що в пастці, але не бачив жодного виходу. І хотів бути гарним хлопцем. Водій знову глипнув на бар.

— Стань на підніжку, поки доїдемо до повороту,— сказав він.

Пасажир зник з очей і вхопився за дверну ручку. Мотор за мить заревів, шестерні заклацали, і велика вантажівка рушила, перша передача, друга, третя,— а потім велика вантажівка заревла й набрала четверту передачу. Чоловік на підніжці бачив шосе розмитим, у запаморочливо нестримному русі. Проїхали милю до першого повороту дороги, і вантажівка сповільнилася. Пасажир відчинив дверцята й прослизнув на сидіння. Водій подивився на нього, примруживши очі, й почав жувати гумку, ніби його думки та враження спочатку сортувалися щелепами, перш ніж прийти в мозок. Його погляд затримався спочатку на новому кашкеті, потім ковзнув по новій одежі та новому взутті. Пасажир умостився на затишному сидінні, зняв кашкет і протер спітнілі чоло й підборіддя.

— Дякую, друже,— сказав він.— Мої шкарбани зовсім зійшли на ніщо.

— Нові черевики,— зауважив водій. Його голос звучав запобігливо, очі звузилися.— Не тре’ було взуватись у нове — така жарінь.

Пасажир подивився на свої запорошені жовті черевики.

— Не було іншого взуття,— відповів він.— Доводиться носити таке.

Водій уважно зиркнув на дорогу й пришвидшив їзду.

— Далеко тобі?

— Та звісно! Я б пішки йшов, якби мої шкарбани на ніщо не зійшли.

Питання водій ставив обережно, ретельно, ніби допит вів. Наче ставив на пасажира тенета цими питаннями.

— Шука’ш роботу? — спитав він.

— Ні, мій старий тут отримав землю, сорок акрів. Він скіпщик, але ми тут уже давно.

Водій багатозначно подивився на поля, де кукурудза повалилась і припала пилом. З-під шару куряви ледь проглядали камінці. Водій сказав ніби сам собі:

— Сорок акрів, скіпщик — і досі сидить тут, і все йому нічо’, і трактори теж?

— Та мене, авжеж, тут давно не було,— відповів пасажир.

— Довгенько, значить,— озвався шофер. Бджола залетіла в кабіну і з дзижчанням стала битись об вітрове скло. Водій простягнув руку й обережно відігнав бджолу в потік повітря з вікна, що її підхопив.

— Скіпщикам зара’ гаплик,— сказав він.— Один трактор бере й випихає десять сімей. Ці трактори — чортівня. Розорюють усе й виганяють людей. Як це твій старий утримався?

Його язик і щелепи знову зайнялися гумкою, водій закинув її та почав пережовувати. Щоразу як він розтуляв рота, було видно його язик з піднебінням, що ганяв гумку з місця на місце.

— Ну, я останнім часом не чув. Ніколи ні сам не писав додому, ні мій старий — мені.— Він швидко додав: — Але писати ми обидва можемо, якщо захочемо.

— Роботу мав десь?