Грона гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Розділ 1

 червоних краях і деяких сірих краях Оклахоми випали дощі, проте ледь-ледь, і це не могло пом’якшити закляклу землю. Рала пройшлися по оранках, позначених цівками води, яка так і не всоталась. Останні дощі примусили кукурудзу швидко рости, на узбіччі випнулися бур’яни й трава, тож і сіра земля, і темно-червона стали зникати під зеленим покровом. Наприкінці травня небо поблякло, і хмари, які так довго купчилися навесні, розсіялися. Розжарене сонце пекло кукурудзу, що день у день підростала, і край зелених пагінців стали проступати брунатні смужки. З’явилися хмари і зникли, і потім більш їх не стало. Зелені бур’яни, які намагалися захиститись, пошерхли і врешті перестали рости. На поверхні землі з’явилася шкорупа, тонка тверда шкорупа, і коли небо вицвіло, земля вилискувала блідо-рожевим там, де червоні поля, і білим там, де сірі поля.

Рівчаки земля запорошила сухими тонкими цівочками. Ховрашки й мурашині леви, пробігаючи ними, скидали вниз жменьки землі. А оскільки розпечене сонце палило дедалі дужче, то листя молодої кукурудзи втратило прямоту і пружність: спочатку воно скрутилось, а потім жилки всередині послабшали і всі листки опали. Далі настав червень, і сонце пекло ще дужче. Брунатні смужки на листі ширилися досередини. Листя бур’янів пов’яло й похилилося до корінців. Повітря витоншилось, і небо ще більше поблідло; і щодня земля дедалі більше зблякала.

На дорогах, де рухалися вози, де вимолочували ґрунт колеса і трощили його копита коней, земляна шкорупа розтріскалась і перетворилася на пил. Кожна річ, здатна рухатися, здіймала куряву: людина йшла по пояс у тонкому шарі пилу, і фургон здіймав пил до верху паркана, і автомобіль по собі зносив хмару куряви. Пил довго стояв у повітрі, перш ніж осісти.

Коли червень добіг середини, хмари насунули з Техасу й Мексиканської затоки — величезні, важкі, грозові. Чоловіки в полях поглядали на хмари, змочували слиною пальці й тримали на вітрі. І коні непокоїлися, доки хмари не пройшли. Хмари зронили кілька краплин і поквапилися до інших країв. А тоді небо знову поблякло і сонце запломеніло. У пилюці від крапель прорились ямки, листя трохи посвіжішало, та й годі.

М’який вітер повіяв за хмарами, погнав їх до півночі й легко колихнув напівзів’ялу кукурудзу. Минув день, і вітер зміцнів, рівно, без коливань. Дорожній пил розвіявся, його відносило до бур’янів і трохи на поля. Тепер вітер дув сильно і різко, намагаючись розтолочити суху шкорупу на кукурудзяних полях. Потроху небо потемніло від розвіяного пилу, а вітер шарудів над землею, збурюючи пил і несучи його за собою. Вітер ще дужчав. Заклякла шкорупа зламалась, і здійнявся пил на полях сірими серпанками, схожими на млистий дим. Кукурудза, обмолочена вітром, опиралася йому й сухо шерхотіла. Найтонший пил більше не осідав, а зникав у потемнілому небі.

Вітер дедалі дужчав, закрадався під каміння, волік за собою солому, листя й навіть невеличкі грудки землі, мітив ними свій шлях, роблячи на полях знаки. Повітря і небо потемніли, сонце полум’яно світило, від пилу дерло в горлі. Уночі вітер мчав над землею, підступно підривав кукурудзяне коріння, а кукурудза відбивалась од вітру слабким листям, доки той не видирав її з землі, й тоді стебла знеможено валилися в бік вітру.

Світання настало, але не день. У сірому небі з’явилося червоне сонце, тьмяно-червоне коло, яке ледь блимало, немов сутінки; а коли день почав згасати, сутінки перейшли в морок, а вітер ревів над поваленою кукурудзою та оплакував її.

Люди зіщулились у себе в хатах, а якщо виходили, то зав’язували носи шийними хустками й надівали окуляри, щоб захистити очі.

Коли знову настала ніч, це була чорна ніч, бо зорі не могли пробитися крізь пил, а вікна не могли освітити навіть свої подвір’я. Тепер пил змішався з повітрям у таку собі емульсію. Хати були заколочені, двері та вікна забиті лахміттям, але пил був таким дрібний, невидимий і осідав, як пилок, на стільцях, столах, мисках. Люди струшували його з пліч. Тонкі смужки пилу виднілися біля порогів.

Серед ночі вітер угамувався, і тиша запанувала над краєм. Повне пилу повітря заглушувало голоси гірше, ніж мряка. Люди, скулившись у своїх ліжках, почули, що вітер ущух. Вони прокинулися тої ж миті, як ревіння змовкло. Лежали й напружено вслухалися в тишу. Ось закукурікали півні, але їхні голоси звучали ледь-ледь, і люди стурбовано ворушилися в ліжках до ранку. Вони знали, що мине багато часу, доки пил з повітря осяде. А вранці пил висів, як туман, і сонце червоніло, ніби свіжа кров. Увесь день пил сіявся з неба, і назавтра теж сіявся. Пил покровом огорнув землю. Осідав на кукурудзу, вкривав стовпи, дроти; осідав на дахах, припорошуючи бур’яни й дерева.

Люди виходили з хат і, потягнувши розжарене повітря, прикривали долонями носи. І діти теж виходили, але не бігали й не галасували, як вони вчинили б після дощу. Чоловіки стояли біля парканів і дивилися на загиблу кукурудзу, яка швидко тепер в’яла і тільки де-не-де зеленіла крізь шар пилу. Чоловіки мовчали й не відходили від парканів. І жінки теж вийшли з хат, щоб стояти поряд з чоловіками, запитуючи себе, чи вистачить у чоловіка сил не зламатися. Жінки потай читали з чоловічих облич: а бодай тій кукурудзі, лишилося принаймні щось інше. Діти стояли поруч, малюючи візерунки в пилюці босими пальцями ніг, і теж намагалися вловити чуттям, чи витримають чоловіки й жінки, чи знайдуть у собі сили не зламатися. Діти поглядали на обличчя чоловіків і жінок і сторожко креслили в пилюці босими ногами. Коні підходили до водопою і тицялися носом у воду, щоб очистити морди від пилу. За деякий час чоловічі обличчя втратили свій приголомшений подив і стали жорсткими, злими, упертими. Тоді жінки збагнули, що все обійшлося, що чоловіки витримають. І жінки спитали, як тепер бути. І чоловіки відповіли: хтозна. Але все було гаразд. Жінки знали: все гаразд, і діти теж зрозуміли, що все гаразд. Жінки і діти в глибині душі відчували, що могли б стерпіти будь-яке лихо, аби їхні чоловіки були в безпеці. Жінки пішли до хат, до своєї роботи, і діти почали гратись, але спочатку з острахом. Опівдні сонце стало менш червоним. Воно заливало спекою вкриту пилом землю. Чоловіки сиділи біля хвірток своїх хат; їхні руки перебирали гілки й невеликі камінці. Вони сиділи мовчки... міркуючи... гадаючи...

Розділ 2

еличезна червона вантажівка зупинилася навпроти маленького придорожнього ресторану. Прямовисна вихлопна труба тихо замурмотіла, і з неї вихопився майже невидимий сіро-сталевий дим. Це була нова вантажівка, блискучо-червона, з дванадцятидюймовими літерами по боках: «Оклахома-Сіті, транспортна компанія». Подвійні шини були нові, а на великих чорних дверцятах стирчав мідний замок із засувом. З ресторану линули звуки радіо — тиха танцювальна музика; радіо грало зовсім нечутно. Маленький вентилятор безшумно крутився в круглому отворі над входом, і мухи стурбовано дзижчали біля дверей і вікон, вдаряючись об металеву сітку. Усередині один чоловік, водій вантажівки, сидів на дзиґлику, поклавши лікті на стіл, і дивився над філіжанкою кави на знудьговану сухоребру офіціантку. Між ними точилася млява беззмістовна розмова, як то ведеться в придорожніх ресторанчиках.

Він:

— Я бачив його десь три місяці тому. Він переніс операцію. Йому якусь штуку вирізали. Тільки не пам’ятаю що.

І вона:

— Здається, не далі як тиждень тому я теж бачила його. Він тоді мав здоровий вигляд. Міцний хлопець, доки не надудлиться.

Мухи тихо дзижчали у дверях. З електричного кавника пішла пара, й офіціантка, не дивлячись, простягла назад руку і вимкнула його.

За вікном чоловік ішов краєм шосе, перетнув його і наблизився до вантажівки. Він повільно йшов до машини, торкнувся блискучого крила й подивився на записку, приліплену на лобовому склі: «Пасажирів брати заборонено». Якусь мить він хотів був іти далі своєю дорогою, та натомість сів на підніжку вантажівки з того боку, який було не видно з ресторану. Мандрівникові було не більш ніж тридцять. Очі мав темно-карі, а на білках — ледь помітний брунатний пігмент. Вилиці високі й широкі, сильні та глибокі зморшки прорізали щоки біля рота. Верхня губа була довга, а оскільки зуби стирчали і губи не могли їх затулити, чоловік тримав вуста зімкнутими. Його руки були шорсткі, з широкими пальцями, а нігті — товсті й ребристі, як мушлі. Між великим і вказівним пальцями й на м’ясистій частині долонь виблискували мозолі.

Одяг у чоловіка був новий — дешевий і новий. Сірий кашкет перехожого був аж настільки новенький, що козирок ще зберігав жорсткість, ґудзик не відірвався і весь кашкет не втратив форми й не роздувся, як це буває, коли він виконує різноманітну службу: стає і торбиною, і рушником, і носовичком. Костюм у чоловіка був з дешевої, сірої, грубої тканини й настільки новий, що на брюках лишилися стрілки. Синя шамбреєва сорочка була накрохмалена й рівна. Пальто завелике, а штани закороткі, бо він був високий. Плечі обвисали, рукавам не вистачало довжини, і пальто теліпалося спереду. Чоловік був узутий у пару нових рудуватих черевиків, які звуть «армія в минулому», підбитих цвяхами і з чимось схожим на підківки, щоб не збивати обцасів. Цей чоловік сів на підніжку вантажівки, зняв картуза і витер обличчя. Потім він надів кашкет і, потягнувши його, почав нищити козирок. Ноги привернули його увагу. Чоловік нахилився, послабив шнурки й лишив їх незав’язаними. Над головою в нього забурмотів дизель-двигун, часто пускаючи з труби кільця блакитного диму.

Музика в ресторані змовкла, і чоловічий голос заговорив з гучномовця, але офіціантка не вимкнула радіо, бо не знала, що стихла музика. Її пальці намацали ґулю під вухом. Вона намагалася розгледіти її в люстерку позаду барної стійки, але щоб водій вантажівки не знав, і тому офіціантка вдала, що чепурить волосся. Водій вантажівки сказав:

— У Шоуні влаштували великі танці. Я чув, ко’ось убили чи ще там шось. Вам шось чуть?

— Ні,— відповіла офіціантка й обережно помацала ґулю під вухом.

Чоловік на вулиці підвівся й зазирнув через капот вантажівки, на мить подивився на ресторан. Потім знову сів на підніжку, дістав торбинку з тютюном і папір з бічної кишені. Він скручував цигарку поволі, майстерно, як знавець, розгладив її. Нарешті він закурив і скинув запалений сірник у куряву під ноги. Сонце забирало тінь вантажівки, бо наставав полудень.

У ресторані водій вантажівки заплатив за рахунком і поклав дві монетки — п’ятаки — в ігровий автомат. Обертові циліндри не дали нічого.

— Ці штуки такі, що нічо’ не виграти,— сказав він офіціантці. Але вона відповіла:

— Один зірвав джекпот дві години тому. Три долари вісімдесят. А коли ти вернешся?

Він притримав прочинені двері.

— Тиждень, а то й десять днів,— сказав він.— Треба мчати в Тулсу, і я точно не вернуся так скоро, як хотів би.