Грона гніву: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Кейсі промовив зверхнім тоном:

— Мо’, Том заколе відгодованого тельця для блудного сина, як сказано в Святому Письмі.

Джоуд зневажливо зареготав:

— Ви не зна’те татка. Якщо він курча ріже, то такий репет стоїть, і не від курчати, а від татка мого. Він навіть не вчився різати. Свиню завжди на Різдво береже, а потім вона здихає у вересні від надиму чи чо’ось такого, дохлятина, їсти не можна. Коли дядькові Джону хоцця свинини, він її отримує. Він їсть її.

Вони здійнялися на гребінь пагорба і побачили внизу ферму Джоудів. Тут Джоуд зупинився.

— Щось не так,— сказав він.— Погляньте на хату. Негаразд з нею. І не видко нікого.

Вони стояли, дивлячись униз на кілька будівель.

Розділ 5

азяї землі приїздили на свою ділянку, але частіше присилали замість себе посередників. Ті приїжджали в критих автомобілях, мацали пальцями суху землю, а іноді вгризалися буром у землю, аби взяти проби. Селяни сиділи у випалених сонцем палісадниках і бентежно вдивлялися, коли криті автомобілі їздили по полях. І нарешті власники машин в’їздили в палісадники та розмовляли з місцевими через віконця автівок. Перші кілька хвилин орендарі стояли біля машин, потім сідали навпочіпки та, підібравши лозинки, виводили ними візерунки в пилюці.

У прочинених дверях стояли жінки, задивляючись на вулицю, а за ними — діти, біляві, як кукурудза, з широко розплющеними очима, почухуючи одну босу ногу об Другу, ворушачи пальцями. Жінки й діти придивлялися до чоловіків, які перемовлялися з посередниками. Придивлялися мовчки.

Одні посередники були добрими, бо терпіти не могли те, що доведеться зробити, інші — говорили зло, тому що терпіти не могли чинити жорстоко, а треті були байдужими, бо давно вже виявили: той не посередник, хто не може скрижаніти. І всі вони були чимось більшим, ніж закладено в них, підкорялись якійсь силі. Одні ненавиділи математику, бо вона примусила їх зірватися сюди, а деякі схилялися перед нею, бо математика берегла від думок і почуттів. Якщо земля належала банку чи фінансовій компанії, посередник казав: банку — або компанії — треба — вони хочуть — наполягають,— ніби банк чи компанія — то чудовиська, здатні мислити й відчувати, почвари, які заманили людей у пастку. Ці агенти не відповідали за дії банків і компаній, тому що були живими людьми й рабами, тоді як банки були машинами і хазяями водночас. Дехто навіть пишався тим, що підкорений владі таких холодних і непереможних чудовиськ. Посередники сиділи в автівках і пояснювали. Ви знаєте, земля не родить уже, виснажена. Ви ж бозна-скільки вже копалися в ній.

Орендарі, які сиділи навпочіпки, кивали головою й далі виводили візерунки: всі знають, і Бог знає. Якби лиш пил не літав. Якби він лишався на поверхні ґрунту, це було б не так уже й погано.

Посередники відстоювали своє: ви ж знаєте, що земля вироджується. Ви ж знаєте, що робить з нею бавовна: висмоктує всі соки з землі.

Орендарі кивали — так, вони знають, і Бог знає. Якби вони лише могли змінити все, вкачати соки назад у землю.

Гаразд, це запізно. А посередники пояснювали наміри й думки чудовиська, сильнішого за них. Навіть якщо вистачає тільки на їжу і сплату податків, скіпщик усе одно протримається на землі.

Так. Але якщо буде недорід, скіпщик муситиме взяти позику в банку.

Але ж — ви знаєте — банк чи компанія не може такого зробити, тому що ці створіння не дихають повітрям і не їдять свинини. Вони дихають прибутком; вони їдять вигоду з грошей. Якщо їм не дати цього, вони помруть, як ти помреш без повітря чи без їжі. Хоч як це сумно, але це правда. Просто правда.

Люди, які сиділи навпочіпки, зводили очі, намагаючись зрозуміти. Чи не можемо ми зачекати? Стривайте, мо’, наступний рік буде врожайний. Бозна, скільки бавовни зійде наступного року. А оці всі війни — Бог зна, як ціни на бавовну підуть. Хіба не з бавовни роблять вибухівку? А уніформу? Хай буде більше воєн — і ціни на бавовну до стелі злетять. Мо’, наступного року? Вони дивилися питально.

Ми не можемо від цього залежати. Банк — чудовисько, якому всякчас треба прибутків. Не можна чекати. Інакше помре. Ні, податки зростають. Коли чудовисько перестає рости, то помирає. Воно не може лишатися таким самим.

Пещені пальці починали постукувати по рамі автівки, а жорсткі міцніше стискали лозинки, якими рвучко малювали в пилу. У хвіртках випалених сонцем хатин жінки зітхали й намагалися розім’яти ноги, потирали однією ступнею другу, ворушачи пальцями. Собаки підходили до автівки, обнюхували її та поливали всі чотири колеса, одне за одним. Кури лежали в розігрітому сонцем пилу, розпушивши пір’я, щоб суха курява прочистила їм шкіру. У маленькому хлівці свині запитливо рохкали над залишеною каламуттю помиїв.

Чоловіки, які сиділи навпочіпки, знов опускали очі долу. Що ви від нас хочете? Ми ж не можемо зменшити нашу частку врожаю кукурудзи — і так половину втратили. Діти всякчас голодні. У нас нема одежі, саме рам’я. Якби в сусідів не було так само, нам би сором було на молитовні збори піти.

І нарешті посередник ставив крапку. Орендна система більше не годиться. Один тракторист може виконати роботу дванадцяти, а то й чотирнадцяти сімей. Плати йому зарплату — і знімай урожай. Ми повинні це зробити. Нам не подобається, але мусимо. Чудовисько хворе. Щось із ним сталося.

Але ви вб’єте землю бавовною.

Знаємо. Нам треба зняти бавовну, перш ніж земля помре. Потім ми ґрунт продамо. Безліч сімей на Сході хотіли б тут купити ділянку.

Орендарі дивилися перелякано. А що буде з нами? Що ми їстимемо?

А ви забирайтеся звідси. Плуг оратиме прямо через подвір’я.

І тут згорблені люди розлючено випростувалися. Мій дідо купив тут землю, для цього йому довелося вбити індіанців, а інших вигнати. А батько народився тут, винищував бур’яни та змій. Потім, як настав неврожай, довелося трохи позичити грошей. І ми тут теж народились, і діти наші. Батькові довелося взяти кредит. Банк забрав землю, але ми ж лишились, і нам давали, що ми виростили, хоч і дещицю.

Ми знаємо це — усе знаємо. Це не наша воля, а банкова. А банк не схожий на людину. А власник, у якого п’ятдесят тисяч акрів землі, теж не людина. Він чудовисько.

Аякже, закричали орендарі, та це ж наша земля. Ми виміряли її й розорали. Ми народилися на ній, на ній нас убивали, у ній нас поховають. Хай вона й не родить, але ми на ній лишимося. Вона наша — бо ми на ній народилися, працювали на ній, умирали на ній. Ось чому це наша власність, у цьому наше право, а не в якихось папірчиках, списаних цифрами.

Шкодуємо. Це не ми. Це чудовисько. Банк не схожий на людину.