Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вдосвіта, перш ніж попростувати до школи, Ірина носила з колодязя відра з водою, а ввечері, перед тим, як з’їсти тарілку юшки з куснем хліба, рубала дрова для пічки. Вона важила п’ятдесят кілограмів у зимовому одязі та чобітках, але була сильна, як новобранець, і могла, підхопивши Кеті — свою улюбленку серед підопічних — перенести її, наче немовля, з інвалідного візка на диван або до ліжка. Своїми мускулами завдячувала відрам з водою та сокирі, а тим, що взагалі жила на цьому світі, — святій Параскеві, покровительці Молдавії, посередниці між землею та блаженними на небі. В дитинстві, вклякнувши навколішках перед іконою святої, вона молилася разом із дідом та бабою; вони просили в святої, щоб уродила картопля і кури були здорові, щоб оборонила від лиходіїв і військових, молилися за свою слабку країну й за Радмілу. Дівчинці свята в голубій опоні, із золотим німбом та хрестом у руці здавалася більш реальною, ніж мати на побляклому знімку. Ірина не сумувала за нею, проте тішила себе думкою, що одного дня Радміла повернеться з сумкою, повною подарунків. Вона нічого не знала про матір до восьми років, коли дід з бабою одержали від далекої дочки трохи грошей і швидко витратили їх, щоб не викликати заздрість сусідів. Ірина відчула себе ошуканою, бо мати не прислала нічого їй особисто, навіть записки не написала: в конверті були тільки гроші й пара фотографій незнайомої жінки з освітленим перекисом водню волоссям і суворим обличчям, анітрохи не схожої на дівчину з фотографії, яку старі тримали поряд із іконою святої Параскеви. Згодом гроші почали надходити два-три рази на рік, полегшуючи їхню скруту.

Драма Радміли мало відрізнялася від долі тисяч молдавських дівчат. В шістнадцять років вона завагітніла від російського солдата, полк якого проходив через їхнє село і про якого дівчина ніколи більше не чула. Ірину вона народила, бо не зважилася на аборт, і при першій нагоді втекла якнайдалі. Минуть роки, і Радміла, щоб убезпечити дочку від мінливостей цього світу, розповість їй подробиці своєї одіссеї зі склянкою горілки в руці та іншими двома в шлунку.

Одного дня до села завітала якась городянка, щоб набрати сільських дівчат для роботи покоївками в іншій країні. Вона запропонувала Радмілі шанс, який дається раз у житті: паспорт, квиток, легку роботу й добру платню. Запевняла дівчину, що тільки на чайових можна накопичити достатньо грошей, щоб менше ніж за три роки купити дім. Не звертаю­чи уваги на розпачливі застороги батьків, Радміла сіла в поїзд разом зі звідницею, не підозрюючи, що опиниться в пазурах турецьких сутенерів у одному з борделів Аксарая[12] в Стамбулі. Впродовж двох років вона жила під замком, обслуговуючи по тридцять-сорок чоловіків за день, щоб сплатити борг за квиток, який ніяк не зменшувався, бо з неї вираховували гроші за житло, їжу, душ та презервативи. Дівчат, які опиралися, мітили синцями, порізами, опіками або мертвих знаходили вдосвіта в якомусь завулку. Втекти без грошей та документів було неможливо, їх тримали замкненими, вони не знали мови, району, а тим паче міста; ті, кому вдавалося вислизнути від сутенерів, наражалися на поліцаїв, котрі були найнастирнішими клієнтами, яких доводилося вдовольняти задарма. «Одна дівчина вистрибнула з вікна на третьому поверсі й залишилася напівпаралізованою, але її не увільнили від роботи, — провадила далі Радміла мелодраматичним повчальним тоном, яким розповідала Ірині про той принизливий період свого життя. — А що вона не могла контролювати свої м’язи й забруднювалася, чоловіки платили пів-ціни. Інша завагітніла й лежала на матраці з діркою посередині, щоб примостити живіт — за неї платили з лишком, бо гадали, нібито злягання з вагітною лікує гонорею. Коли сутенерам були потрібні свіжі обличчя, нас продавали до інших борделів, і так ми опускалися, аж поки опинилися на самісінькому дні цього пекла. Мене врятувала пожежа, що охопила кілька будинків. Нагодилися журналісти з камерами, і поліцаї вже не могли заплющувати очей: вони затримали нас, дівчат, тремтячих на вулиці, але не заарештували нікого з тих клятих сутенерів та клієнтів. Нас показали по телебаченню, обізвали розпутницями, мовляв, це ми винні в неподобствах, які відбувалися в Аксараї. Нас мали депортувати, але один знайомий поліцай допоміг мені втекти й дістав паспорт». Радміла сяк-так дісталася Італії, де працювала прибиральницею в офісі, а після робітницею на фабриці. Мала хворі нирки, її здоров’я було підірване розпутним життям, наркотиками та алкоголем, але вона була ще молодою, а її шкіра залишалася майже такою ніжною, як в юності — тепер така ніжна шкіра була в її дочки. В Радмілу закохався один американський фахівець, вони одружилися, і він забрав її до Техасу, куди згодом переїхала й Ірина.

Востаннє Ірина бачила діда з бабою в тисяча дев’ятсот дев’яносто дев’ятому році: того ранку вони посадили її на поїзд до Кишинева — першого етапу тривалої подорожі до Техасу. Костеа тоді виповнилося шістдесят два роки, Петрута була на рік молодшою від нього. Обоє виглядали набагато гірше, ніж будь-хто з дев’яносторічних мешканців Лак-хаузу, які старіли поступово, з гідністю та щелепами, повними зубів — власних чи штучних. Втім Ірина пересвідчилася, що процес залишається незмінним: людина поступово наближається до фінішу — одні швидше, інші повільніше — і дорогою втрачає все. На той світ нічого не візьмеш. Через кілька місяців Петрута уткнулася головою в таріль з картоплею та цибулею, яку щойно поставила на стіл, і більше не прокинулась. Костеа прожив із нею сорок років і виснував, що жити далі самому не варто. Він повісився на бантині в гамазеї, де його через три дні знайшли сусіди, привернуті гавкотом собаки та меканням недоєної кози. Ірина дізналася про їхню смерть через кілька років від одного судді в справах неповнолітніх у Даласі. Однак про це вона не розповідала.

На початку осені в одному з будиночків Лак-хаузу оселився Ленні Біль. Новий пожилець прибув сюди в товаристві Софії, білої сучки з чорною плямою на одному оці, що робила тварину схожою на пірата. Його поява стала неабиякою подією, бо ніхто з небагатьох тутешніх чоловіків не йшов у жодне порівняння з Ленні. Одні мешкали разом з дружинами, інші лежали на пелюшках на третьому рівні і невдовзі мали переселитися до «Раю», а кілька доступних удовців здебільшого не цікавили жодну з жінок. Ленні Білю було вісімдесят років, але ніхто не дав би йому більше семидесяти; це був найбажаніший особень з усіх, яких бачили тут десятиліттями: густа сива шевелюра, якої вистачало навіть на коротку кіску на карку, неймовірно сині очі, збрижені молодіжні полотняні брюки й парусинові тапочки без шкарпеток. Він ледь-ледь не спричинив заколот серед дам, наповнюючи собою простір, немов випущений з клітки тигр, у знудженій атмосфері жіночого царства. Навіть такий досвідчений керівник, як Ганс Фойгт, запитував себе, що в біса тут робить цей Ленні Біль. Солідні чоловіки, які збереглися так добре, як він, завжди мали молодшу жінку — другу чи третю дружину, яка про них дбала. Директор зустрів новоприбулого з усією сердечністю, на яку був спроможний, якщо взяти до уваги стріляючий біль, якого досі завдавав геморой. Кетрін Хоп намагалася зарадити йому голкотерапією в своїй клініці болю, куди тричі на тиждень приходив лікар-китаєць, але одужання просувалося повільно. Директор зрозумів, що Ленні Біль пробудить до життя навіть тих пригнічених дам, які цілими днями сиділи, задивившись у порожнечу й згадуючи минуле, бо теперішність вислизала від них або проминала так швидко, що вони не встигали цього завважити. І директор не помилився. Назавтра в притулку вже рясніли блакитні перуки, перлові намиста й наманікюрені нігті — щось незбагненне для прихильниць буддизму та захисниць довкілля, які зневажали все штучне. «Ти ба! Це схоже на геронтологічний центр у Маямі», — сказав він Кеті. Жінки билися об заклад, сперечаючись, ким був новоприбулий раніше — актором, модним дизайнером, постачальником творів східного мистецтва чи професійним тенісистом. Кінець здогадам поклала Альма Беласко, повідомивши Ірину, аби та переказала всім, що Ленні Біль був дантистом, але ніхто не хотів вірити, що цей чоловік заробляв на життя, колупаючись у зубах.

Ленні Біль та Альма Беласко познайомилися за тридцять років перед тим. Побачивши одне одного, вони обнялися й довго стояли біля людної реєстратури, а коли нарешті опустили руки, їхні очі були вологими. Ірина не помічала за Альмою таких емоційних сплесків, і якби не її переконаність в існуванні японського коханця, дівчина б вирішила, що це з Ленні жінка зустрічається таємно. Ірина негайно зателефонувала Сетові, щоб поділитися новиною.

— Кажеш, бабусин друг? Я ніколи не чув цього імені. Спробую взнати, хто він такий.

— Як?

— Для цього я маю нишпорок.

Нишпорки Сета Беласко, двоє колишніх бандитів — один білий, другий чорний, обидва антипатичні — займалися тим, що збирали інформацію, перш ніж справа потрапляла до суду. Сет розтлумачив це Ірині на свіжому прикладі. Йшлося про моряка, котрий подав позов проти компанії морських перевезень через виробничу травму, внаслідок якої, як він стверджував, його паралізувало. Нишпорки запросили інваліда до клубу, що мав сумнівну славу, добряче напоїли й зняли відео, де той танцював із найнятою жінкою. Маючи такий доказ, Сет заткнув пельку адвокатові іншої сторони, вони досягли угоди й позбулися нудного судового розгляду. Сет зізнався Ірині, що це поважне доручення в послужному списку його нишпорок; інші могли вважатися набагато непривабнішими.

Через два дні Сет зателефонував їй, щоб призначити зустріч у піцерії, до якої вони часто навідувалися, однак Ірина на вихідні мила п’ятьох собак і могла розщедритися. Вона запропонувала піти до пристойного ресторану; Альма вбила їй у голову благоговіння перед білими скатертинами. «Я плачу», — мовила дівчина. Сет на мотоциклі приїхав по неї й на шаленій швидкості, петляючи між машинами, повіз до італійського кварталу, куди вони приїхали спітнілі, з приплющеними мотоциклетними шоломами зачісками. Ірина зрозуміла, що вбрана не для такого закладу — вона ніколи й не була так вбрана, і зарозумілий погляд метрдотеля це підтвердив. Побачивши меню, Ірина ледь не знепритомніла.

— Не турбуйся, платить моя контора, — заспокоїв її Сет.

— Це коштуватиме більше, ніж інвалідний візок!

— А навіщо тобі інвалідний візок?

— Так, до слова, Сете. У Лак-хаузі є пара старших жінок, які не можуть їх купити.

— Це дуже прикро, Ірино. Рекомендую тобі устриці з трюфелями. І, звісно, з добрим білим вином.

— Я питиму кока-колу.

— До устриць підходить шаблí. Тут не подають кока-колу.

— Тоді мінералку з цитриною.

— Ти пройшла курс лікування від алкоголізму, Ірино? Кажи, не соромся, це така ж хвороба, як і діабет.

— Я не алкоголічка, але від вина у мене болить голова, — відказала Ірина, не бажаючи ділитися найгіршими спогадами.

Перед першою стравою їм подали по ложці чорної, як блювота дракона, піняви — подарунок від шефа — яку Ірина з недовірою відправила до рота, а Сет тим часом розповідав, що Біль бездітний холостяк, працює ортодонтом у стоматологічній клініці в Санта-Барбарі. В його житті не було нічого прикметного, крім того, що він видатний спортсмен і кілька разів брав участь у тріатлоні «Залізна людина» — відчайдушних і, мабуть, не надто втішливих змаганнях, що включають плавання, велопробіг та марафон. Сет назвав його ім’я батькові: на думку Ларрі, містер Біль міг бути приятелем Альми та Натаніеля, але він не був певен; невиразно пригадував, начеб бачив цього чоловіка в Сі-Кліффі, коли хворів Натаніель. «Чимало відданих друзів приходили тоді до батька, і Ленні Біль міг бути серед них», — завважив Ларрі. Це було все, що вдалося з’ясувати, однак Сет розвідав дещо і про Ітімея.

— Родина Фукуда під час Другої світової війни три з половиною роки перебувала в концтаборі.

— Де?

— В Топазі, це пустельна місцина у штаті Юта.

Ірина чула лише про німецькі концтабори в Європі, але Сет увів її в курс справи й показав фотографію з Національного японського музею Америки. Підпис під знімком сповіщав, що це родина Фукуда. Сет сказав, що його помічниця шукає імена та вік кожного з цих людей у списках переселенців Топазу.

В’язні

У перший рік перебування в Топазі Ітімей часто надсилав Альмі малюнки, але потім вони стали надходити рідше, бо цензори не справлялися з роботою й були змушені обмежити листування переселенців. Ці ескізи, які Альма дбайливо зберігала, були найкращими свідченнями про життя родини Фукуда: тісний барак; діти роблять уроки, стоячи навколішках перед лавами, що правлять за столи; черги до вбиралень; чоловіки грають у карти; жінки перуть білизну у великих ночвах. Фотоапарати конфіскували, а ті в’язні, яким вдалося їх сховати, не мали можливості проявити негативи. Дозволялися лише офіційні, оптимістичні фотографії, що відтворювали гуманне ставлення та спокійну й радісну атмосферу Топазу: дітлахи грають у бейсбол; підлітки танцюють модні танці; всі вранці співають національний гімн під час підняття прапора; і ніякого колючого дроту, сторожових веж чи озброєних солдатів. А проте нагодився один з охоронців, який сфотографував родину Фукуда. Звали його Бойдом Андерсоном, і він закохався в Мегумі, яку побачив уперше в шпиталі, де дівчина працювала волонтеркою і куди він потрапив, коли поранив руку, відкриваючи бляшанку м’ясних консервів.

Андерсон — двадцятитрирічний молодик, довготелесий та білявий, як його предки-шведи, щирий і привітний — був одним із небагатьох білих, яким переселенці довіряли. В Лос-Анджелесі на нього чекала нетерпляча наречена, та щойно Бойд узрів Мегумі в білому халаті, його серце стрепенулося. Дівчина продезінфікувала рану, лікар зашив її, а Мегумі з професійною вправністю забинтувала, не дивлячись на солдата, який тим часом глядів на неї з таким захватом, що не відчував болю. Відтоді він обачно уникав її, не бажаючи зловживати своїм становищем, адже був представником влади, але передусім тому, що кровозмішення було заборонене білим і викликало відразу в японців. Місяцелика ніжна Мегумі могла дозволити собі вибирати з-поміж найбажаніших у Топазі женихів, але й дівчина відчула заборонений потяг до охоронця й мусила боротися з тим самим расистським забобоном, благаючи Небо, щоб скінчилася війна, її родина повернулася до Сан-Франциско, а сама вона могла вирвати з душі гріховну пристрасть. Тим часом Бойд молився, щоб війна не скінчилася ніколи.

4 липня в Топазі відзначали День незалежності, як за шість місяців перед тим Новий рік. Того разу свято не вдалося, бо табір щойно почав функціонувати, і люди ще не звикли до свого становища в’язнів, але тисяча дев’ятсот сорок третього року переселенці заповзялися продемонструвати свій патріотизм, а персонал табору добру волю, і їм не могли завадити ні піщані вихори, ні спека, якої не витримували навіть ящірки. Всі змішалися в одну доброзичливу юрбу серед пателень зі смажениною, прапорів, тортів і навіть пива для чоловіків — ті цього разу не мусили пити бридке пійло, яке потайки робили з виброджених консервованих персиків. Бойдові Андерсону разом із деякими іншими солдатами доручили фотографувати свято, щоб стулити пельку нікчемним журналістам, які верещали про негуманне ставлення до громадян японського походження. Охоронець скористався нагодою й попросив у родини Фукуда дозволу їх сфотографувати. Потім він віддав один знімок Такао, інший — потайки — Мегумі, а свій збільшив і вирізав із загальної фотографії зображення дівчини. Це фото завжди було з ним, у портмоне, захищене целулоїдом, і з ним же Бойда Андерсона поховали через п’ятдесят два роки. На знімку родина Фукуда стояла на тлі чорної приземкуватої будівлі: Такао похмурий, з опущеними плечима, поруч маленька рішуча Хейдецо, в профіль невдоволений Джеймс, вісімнадцятирічна красуня Мегумі та одинадцятирічний Ітімей — худий, густе сторчкувате волосся на голові, подряпані коліна.

[12] Аксарай — мікрорайон в європейській частині Стамбула.