Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли скінчилася придатна для виготовлення меблів деревина та були розподілені завдання між тими, хто знемагали від неробства, більшість переселенців почала нудьгувати. В примарному місті, що охоронялося знудженими вартовими на сторожових вежах, а здаля величними горами Юти, дні зробилися нескінченними та однаковими: байдикування, черги й знову черги, очікування пошти, багатогодинна гра в карти, вигадування незначущих занять, ті самі розмови, що втрачали сенс з кожним мовленим словом. Споконвічні звичаї забувалися, батьки та старики бачили, як тане їхній авторитет, подружжя опинилися в пастці позбавленого інтимності життя, а родини почали дрібнитися. Люди не могли навіть зійтися на вечерю за родинним столом, вони їли серед метушні їдалень. Хоч як Такао наполягав, що родина повинна сидіти разом, його сини віддавали перевагу товариству ровесників, йому важко було втримати Мегумі, котра перетворилася на красуню з рум’яними щічками та сяючими очима. Єдиними, хто не піддавалися відчаю, були дітлахи: вони ходили ватагами в пошуках безневинних уявних пригод, удаючи, буцімто у них канікули.

Зима настала швидко. Коли пішов перший сніг, кожній родині видали вугляну пічку, яка зробилася осердям суспільного життя, і списаний армійський одяг. Ці вицвілі, надто великі зелені мундири були такими ж гнітючими, що й крижаний краєвид та чорні бараки. Жінки заходилися робити паперові квіти, щоб прикрасити оселі. Ночами дошкуляв вітер: він жбурляв крижані грудки, завивав у шпаринах і зривав покрівлі. Родина Фукуда, як і інші переселенці, спала на розкладачках, напнувши на себе весь одяг, загорнувшись у плюшові ковдри та обійнявшись, щоб рідні люди могли відчути ніжність і розраду. Через кілька місяців, улітку, вони спали майже голі й прокидалися вдосвіта вкриті дрібним, наче тальк, попелястим піском. А проте почувалися щасливими, бо були разом. Інші родини розлучили: спершу до так званого табору для переміщених осіб забрали чоловіків, а тоді перевели до іншого жінок і дітей. Іноді минали два-три роки, перш ніж родинам вдавалось воз’єднатися.

Листування між Альмою та Ітімеєм від самого початку наразилося на завади. Листи затримувалися на тижні не з провини пошти, а через зволікання службовців Топазу, які не встигали читати сотні листів, стоси яких кожного дня громадилися на їхніх письмових столах. Листи Альми, зміст яких не становив загрози для безпеки США, доходили неторкнутими, а от послання Ітімея цензура так шматувала, що дівчинці доводилося вгадувати зміст фраз, уривки яких були замазані чорними чорнилами. Опис бараків, їжі, вбиралень, ставлення охоронців і навіть клімату здавався підозрілим. За порадою інших, більш досвідчених у мистецтві лукавства, Ітімей присмачував листи вихваляннями американців та патріотичними гаслами, поки врешті не відмовився від цієї тактики, що викликала в нього нудоту. Тоді хлопчик вирішив малювати. Читання й писання давалися йому важко, в десять років Ітімей ще не знав усіх літер, що несамохіть плуталися, коли він щось писав. Зате хлопчик мав необхідні для малювання метке око й тверду руку. Його малюнки безперешкодно проходили цензуру, й завдяки ним Альма дізнавалася про подробиці його життя в Топазі, начеб бачила все на фотографіях.

3 грудня 1986 року

Вчора ми говорили про Топаз, і я не сказав головного, Альмо: не все було погано. Ми мали свята, займалися спортом, мистецтвом. Їли індика на День подяки, прикрашали бараки на Різдво. З волі нам надсилали ласощі, іграшки, книжки. Мама весь час укладала якісь плани, її поважали, і білі також. Мегумі була закохана, і їй дуже подобалася робота в шпиталі. Я малював, садив рослини, лагодив поламані речі. Уроки були такими короткими й легкими, що навіть я діставав добрі оцінки. Я майже цілими днями бавився; там було багато дітлахів і сотні бездомних, схожих одні на одних собак з короткими лапами й шорсткою шерстю. Найбільше потерпали батько та Джеймс.

Після війни люди з таборів роз’їхалися по країні. Молодь почала жити самостійно, ізоляція, що нагадувала кепську пародію на Японію, скінчилася. Ми зробилися часткою Америки.

Я думаю про тебе. Коли зустрінемося, я приготую чай, і ми поговоримо.

Іті

Ірина, Альма та Ленні

Дві жінки снідали в ротонді універмагу Нейман Маркус на площі Юніон, освітленій золотавим сяйвом, що пробивалося зі старовинного скляного куполу; вони приходили сюди головним чином заради поповерів, ніжних — щойно з печі — порожнистих булочок з начинкою, які Альма запивала своїм улюбленим рожевим шампанським. Ірина замовляла лимонад, і вони, цокнувшись, пили за радощі життя. Подумки, щоб не образити Альму, Ірина пила також за гроші родини Беласко, завдяки яким вона переживала радість цієї миті: слухаючи приємну музику, серед елегантних відвідувачок, струнких моделей, які, спокушаючи публіку, дефілювали у вбранні від відомих кутюр’є, та послужливих офіціантів у зелених краватках. Це був вишуканий світ — повна протилежність її молдавському селу, нестаткам дитинства та жахам юності. Їли неквапно, втішаючись стравами азійської кухні і раз по раз замовляючи ще поповери. Після другого келиху шампанського спогади Альми оживали; цього разу вона знову згадала Натаніеля, свого чоловіка, присутнього в багатьох її оповідках. В них жінка три десятиліття зберігала живу пам’ять про нього. Сет невиразно пригадував цього змарнілого, схожого на живий кістяк діда із палаючими очима, напівлежачого на пір’яних подушках. Хлопцеві щойно виповнилося чотири роки, коли зболілий погляд діда остаточно згас, але в пам’яті Сета назавжди закарбувалися запахи ліків та евкаліптового відвару в його кімнаті. Альма казала Ірині, що Натаніель був такою ж доброю людиною, як і його батько, Ісак Беласко, і коли чоловік помер, вона знайшла серед його паперів сотні прострочених боргових розписок, бо позичені гроші Натаніелю так ніколи й не повернули, і чітке розпорядження пробачити численних боржників. Альма не була готова вести справи, які Натаніель занедбав під час своєї руйнівної хвороби.

— Мені за все життя ніколи не доводилось турбуватися про гроші. Дивно, еге ж?

— Вам пощастило. Майже всі люди, з якими я стикаюся, мордуються через гроші. Пожильці Лак-хаузу задовольняються найнеобхіднішим, дехто не може купити собі ліків.

— Хіба вони не мають страховки? — здивувалася Альма.

— Страховка покриває лише частину видатків. Якщо родичі не допомагають, містерові Фойгту доводиться вдаватися до спеціального фонду Лак-хаузу.

— Я поговорю з ним. Чому ти не казала мені цього, Ірино?

— Ви не можете вирішити всіх проблем, Альмо.

— Авжеж, але фундація Беласко може подбати про парк Лак-хаузу. Фойгт заощадить купу грошей і зможе витратити їх на пожильців, які найбільше цього потребуватимуть.

— Містер Фойгт знепритомніє у ваших обіймах, коли ви таке запропонуєте, Альмо.

— Який жах! Сподіваюсь, цього не станеться.

— Розповідайте далі. Що ви зробили після смерті чоловіка?

— Я ледь не потонула в паперах, коли раптом звернула увагу на Ларрі. Син обачно тримався в тіні й непомітно для всіх зробився серйозним та відповідальним джентльменом.

Ларрі Беласко одружився зовсім молодим, квапливо та без бучного весілля з огляду на батьківську хворобу й на те, що вагітність Доріс уже кидалась у вічі. Зосереджена на догляді за чоловіком, Альма не мала тоді часу краще познайомитися з невісткою, хоча вони жили під одним дахом, але любила Доріс, бо та — окрім усіх інших чеснот — обожнювала Ларрі й була матір’ю Сета, маленького пустуна, котрий стрибав, наче кенгуру, проганяючи з дому журбу, та Пауліни, спокійної дівчинки, яка сама себе розважала й, здавалося, нічого не потребувала.

— Так само, як мені ніколи не доводилось турбуватися про гроші, я ніколи не переобтяжувала себе домашніми клопотами. Моя свекруха, попри сліпоту, до останнього подиху дбала про будинок у Сі-Кліффі, а потім ми найняли управителя. Він нагадував пародію на цих типів в англійських фільмах. Був такий пихатий, що в родинному колі ми гадали, що він з нас глузує.

Альма повідала, що управитель працював у Сі-Кліффі одинадцять років і пішов від них після того, як Доріс насмілилася дати йому кілька порад. «Вона або я», — заявив чоловік Натаніелю, який уже не підводився з ліжка й не мав сил сперечатися на такі теми, але саме він приймав на роботу працівників. Вислухавши ультиматум, Натаніель зробив вибір на користь запальної невістки, котра — попри молодість і семимісячний живіт — виявилася доброю господинею. В часи Ліліан господарство велося залюбки і з великою часткою імпровізації, а з управителем єдиними помітними змінами були запізнення в подачі страв на стіл і похмуре обличчя кухаря, який його не терпів. Під невблаганною диригентською паличкою Доріс будинок перетворився на взірець прецизійності, де ніхто не почувався особливо зручно. Ірина бачила підсумки її діяльності: кухня нагадувала стерильно чисту лабораторію, дітям не дозволялося заходити до віталень, шафи пахли лавандою, простирадла крохмалили, щоденна їжа складалася з фантастичних страв у мікроскопічних порціях, букети квітів раз на тиждень поновляла професійна флористка, але вони надавали будинку не святкового вигляду, а похоронної урочистості. Єдиним, що пощадила чарівна паличка домоуправління, була порожня кімната Альми, перед якою Доріс відчувала побожний страх.

— Коли Натаніель захворів, адвокатську контору Беласко очолив Ларрі, — вела далі Альма. — Від самого початку він добре справлявся. Тож після смерті чоловіка я змогла передати фінансові справи родини синові й зайнятися фундацією Беласко, що ледь животіла. Громадські парки чахнули, засмічені нечистотами, шприцами та використаними презервативами. Там оселилися жебраки зі своїми візками з брудним манаттям і картонними накриттями. Я не розуміюся на рослинах, але взялася за сади з любові до свого свекра та свого чоловіка. Для них це була священна місія.

— Здається, всі мужчини у вашій родині мають добре серце, Альмо. Таких людей у світі небагато.

— У світі чимало добрих людей, Ірино, просто вони скромні. Натомість лихі люди галасливі, тому й більш помітні. Ти мало знаєш Ларрі, проте якщо колись потребуватимеш чогось, а мене не буде поряд, не вагаючись, звернися до нього. Мій син добра людина, він не підведе.

— Він такий серйозний, що я навряд чи наважуся його потурбувати.

— Він завжди був серйозним. У двадцять років здавався п’ятдесятилітнім, але завмер у цьому віці й постарів у ньому. Ти тільки уяви: на всіх фотографіях у нього завжди заклопотане обличчя й опущені плечі.

Ганс Фойгт запровадив просту систему, за якою мешканці Лак-хаузу могли оцінювати працю співробітників, і звернув увагу, що Ірина завжди отримувала найвищі оцінки. Фойгт здогадувався, що її секрет полягав у тому, щоб тисячу разів вислуховувати ту саму історію так, ніби чує її вперше; ці історії старики повторювали, щоб упорядкувати минуле й створити прийнятний образ себе самих, стираючи докори сумління та підносячи власні чесноти, справжні й вигадані. Ніхто не хоче скінчити життя, маючи звичайне минуле. Однак Іринин підхід був більш складним: для неї кожна стара людина в Лак-хаузі була двійником її діда та баби, Костеа й Петрути, до яких вона зверталася ввечері, перш ніж заснути, благаючи, щоб не полишали її саму в темряві, як не полишали в дитинстві. Дівчинка росла у них, в закинутому молдавському селі, де вони обробляли клапоть непіддатливої землі й куди не доходили відблиски прогресу. Більшість населення жила по селах, обробляючи землю так, як це робили їхні предки століття тому. Ірині виповнилося два роки, коли в тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятому впав Берлінський мур, і чотири, коли розпався Радянський Союз і її республіка стала незалежною країною — ці дві події не мали жодного значення для дівчинки, але викликали жаль у діда з бабою та їхніх сусідів. Всі згоджувалися на тому, що за комунізму вони так само жили в злиднях, але харчів не бракувало і їм ніщо не загрожувало, а незалежність принесла лише розруху та запустіння. Ті, хто могли податися далеко, так і вчинили, і серед них Радміла, Іринина мати; в селі залишилися старики й діти, яких батьки не могли взяти з собою. Ірина пам’ятала діда та бабу, скоцюрблених над грядками з картоплею, зморшкуватих через серпневе сонце та січневі морози, геть стомлених, слабосилих, зневірених. Вона виснувала, що сільське життя згубне для здоров’я. Для стариків дівчинка була причиною не здаватися, їхньою єдиною втіхою, крім терпкого домашнього червоного вина, що допомагало якийсь час опиратися самотності та суму.