Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Де моя одіж?

— У пральні. За годину буде готова. Отже маємо час, щоб поговорити.

Самуель розповів, що останнім, що він побачив, коли збили літак, був цілий світ, який крутився у нього перед очима. Він був певен, що не спустився на парашуті, бо німці його б помітили, і не розумів, як не загинув, коли літак спалахнув, ударившись об землю. Найімовірніше, під час падіння, його викинуло з літака на крону якогось дерева, де він зависнув. Ворожий патруль виявив тіло другого пілота й припинив пошуки. Його — непритомного, з численними переламами — врятували двоє французьких партизанів; завваживши, що він обрізаний, вони передали Самуеля групі єврейського опору. Кілька місяців його переховували в печерах, стайнях, підземеллях, закинутих фабриках та оселях добрих людей, готових допомогти; Самуеля часто переміщали з місця на місце, поки кості зрослися, він перестав бути тягарем і приєднався до групи як боєць. Туман, що паморочив йому мозок, розвіявся набагато пізніше, ніж зрослися кості. По мундиру, в якому його знайшли, люди виснували, що він з Англії. Самуель розумів по-англійськи й по-французьки, але відповідав польською; минув не один місяць, перш ніж він зміг спілкуватися іншими мовами, якими володів. Не знаючи його імені, товариші через шрами нарекли його Рубцем, але він уподобав прізвисько Жан Вальжан на честь героя роману Віктора Гюго, який читав, поки оклигував. Самуель з товаришами брав участь у сутичках і перестрілках цієї, здавалося б, безнадійної війни. Німецькі сили були такими ефективними, їхня бундючність такою неймовірною, а жадоба панування й крові такою невситимою, що здійснювані групою акції саботажу не могли бодай подряпати панцир чудовиська. Партизани жили в пітьмі, пересуваючись, мов розпачливі щурі, не в змозі позбутися відчуття поразки й безпорадності, а проте продовжували боротьбу, бо не мали вибору. Їхнім вітанням було одне-єдине слово: перемога. І прощалися вони тим самим словом: перемога. Кінець був відомий: спійманого під час акції відправляли до Аушвіца.

Наприкінці війни, виживши в концтаборі, Жан Вальжан зумів пробратися на пароплав, що взяв курс на Палестину, куди — всупереч Великій Британії, яка контролювала регіон і намагалася цьому протидіяти, щоб уникнути конфлікту з арабами, — прибували хвилі іммігрантів-євреїв. Війна перетворила Самуеля на самотнього, завжди готового боронитися вовка. Він задовольнявся випадковими стосунками з жінками, поки одна з них, товаришка по Мосаду — ізраїльській розвідці, співробітником якої Самуель став, — ретельна й розважлива агентка сповістила, що невдовзі в них народиться дитина. Звали її Анат Ракоші, вона емігрувала з Угорщини разом з батьком, бо з численної родини вижили тільки ці двоє. Із Самуелем жінка підтримувала зручні для обох сердечні стосунки, які не були коханням і навряд чи мали б майбутнє, якби не ця несподівана вагітність. Анат вважала себе неплідною через голод, побої, зґвалтування й медичні «експерименти», які довелося витримати. Упевнившись, що причина округлого живота не в пухлині, а в дитині, вона сприйняла це, як Божий жарт. І зізналася коханцеві, коли була вже на шостому місяці. «Ти ба! А я гадав, що ти нарешті трохи погладшала!», — тільки й мовив він, не приховуючи однак радості. «Передусім ми повинні з’ясувати, хто ти такий, щоб дитина знала, від кого походить. Прізвище Вальжан якесь мелодраматичне», — відповіла Анат. Він з року в рік зволікав із пошуками своєї ідентичності, але Анат взялася за справу негайно, з тією ж наполегливістю, з якою розшукувала для Мосаду лігва нацистських злочинців, котрим вдалося уникнути Нюрнбергського процесу. Вона розпочала пошуки з Аушвіца, останнього місця перебування Самуеля перед кінцем війни, а далі мало-помалу розмотувала моток. Погойдуючи животом, полетіла до Франції, де зустрілася з одним із небагатьох учасників єврейського опору, що залишалися в країні, і той вивів її на бійців, які врятували британського льотчика. Це було непросто, бо після війни всі французи виявилися героями опору. Нарешті в Лондоні Анат переглянула архіви британських ВПС, де знайшлося чимало фотографій юнаків, схожих на її коханого. Інших зачіпок не було. Жінка зателефонувала й назвала кілька прізвищ. «Якесь видається тобі знайомим?» «Мендель! Я певен. Моє прізвище Мендель», — озвався він, насилу стримуючи сльози, що душили горло.

— Моєму синові чотири роки, його звати Барух, як нашого батька. Барух Мендель, — завершив оповідь Самуель, сидячи поруч із Альмою на задньому сидінні автівки.

— Ти одружився з Анат?

— Ні. Ми намагаємося жити разом, але це непросто.

— Ти вже чотири роки знаєш про мене, чому ж тільки зараз тобі спало на думку прилетіти? — дорікнула Альма.

— А чого б я мав тебе шукати? Той брат, якого ти знала, загинув. Від хлопця, який пішов добровольцем до британських ВПС, не залишилося нічого. Я знаю цю історію, бо Анат змушує мене її повторювати, але не відчуваю її своєю, вона порожня, позбавлена сенсу. Правда полягає в тому, що я не пам’ятаю тебе, однак я певен, що ти моя сестра, бо Анат не помиляється в таких речах.

— А я пам’ятаю брата, який бавився зі мною й грав на фортеп’яно, але ти не схожий на нього.

— Ми не бачилися багато років, і — як я щойно сказав — я вже не той.

— А чого ж ти надумав прилетіти тепер?

— Я прилетів не через тебе, я виконую завдання, про яке не можу говорити. Скористався з нагоди й приїхав до Бостона, бо Анат переконана, що Баруху потрібна тітка. Батько Анат помер кілька місяців тому. Ми з нею не маємо нікого, крім тебе. Не збираюся нічого тобі нав’язувати, Альмо, просто хочу, щоб ти знала, що я живий і що ти маєш небожа. Анат просила передати тобі це.

Він простягнув Альмі знімок хлопчика а батьками. Анат Ракоші сиділа з сином на руках: худорлява, бліда жінка в круглих окулярах. Поруч із ними, схрестивши руки на грудях, сидів Самуель. Хлопчик мав такі ж виразні риси обличчя й темне кучеряве волосся, що й батько. На звороті фотографії була написана адреса в Тель-Авіві.

— Прилітай, Альмо, познайомишся з Барухом, — мовив він на прощання, після того як забрав із пральні одяг і довіз її до гуртожитку.

Меч родини Фукуда

Агонія тривала не один тиждень. Такао Фукуда помирав важко: його легені були поточені раком, він хрипів і насилу дихав, хапаючи повітря ротом, наче викинута на берег риба. Говорити майже не міг і був такий кволий, що марно намагався порозумітися письмово: опухлі руки тремтіли й не могли виводити витіюваті японські літери. Він відмовлявся їсти, і варто було рідним чи медсестрам відволіктися, як Такао висмикував зонд, через який його годували. Невдовзі він поринув у важку сплячку, однак Ітімей, котрий по черзі з матір’ю та сестрою доглядав батька в лікарні, знав, що той при тямі, і його змагає туга. Хлопець поправляв подушки, щоб Такао напівсидів, утирав йому піт, натирав зашкарублу шкіру лосьйоном, клав на язик грудочку льоду, розповідав про рослини й сади. В один із таких моментів близькості Ітімей завважив, що батько раз по раз ворушить губами, силкуючись вимовити якесь слово; попервах хлопцеві здалося, нібито йдеться про марку сигарет, але гадка, що за таких обставин Такао надумав курити, видалася надто безглуздою, і син її відкинув. Цілий вечір він намагався відгадати слово, яке Такао марно силкувався вимовити. «Кемі Моріта? Ти це кажеш, тату? Ти хочеш бачити її?», — спитав нарешті. Зібравшись на силі, Такао ствердно хитнув головою. Ця жінка була духовним лідером послідовників Оомото, й подейкували, буцімто вона спілкується з духами; Ітімей знав її, бо вона часто об’їздила невеличкі громади одновірців.

— Тато хоче, щоб ми покликали Кемі Моріту, — мовив Ітімей сестрі.

— Вона живе в Лос-Анджелесі, Ітімею.

— Скільки залишилося грошей? Ми могли б купити їй квиток.

Кемі Моріта прибула, коли Такао вже не рухався й не розплющував очей. Єдиною ознакою життя було хрипіння; він зависнув у лімбі й чекав. Одна з фабричних подружок Мегумі позичила їй автівку, і дівчина зустріла жрицю в аеропорту. Та скидалася на десятирічну дитину в білій піжамі. Сиве волосся, сутула спина й те, як вона тягла ноги, контрастувало з гладким, без жодної зморшки обличчям — бронзовою маскою спокою.

Кемі Моріта продріботіла до ліжка й взяла руку помираючого в свою; Такао напіврозплющив очі й майже одразу впізнав духовну наставницю. Його безживне лице ледь помітно пожвавішало. Ітімей, Мегумі та Хейдецо відійшли вглиб палати, а Кемі тим часом бурмотіла чи то довгу молитву, чи то поему давньою японською мовою. Тоді приклала вухо до рота Такао. Минуло кілька нескінченних хвилин, і Кемі, поцілувавши його в чоло, повернулася до родини.

— Тут зараз батьки Такао та їхні матері й батьки. Вони прийшли здаля, щоб відвести його в Потойбічний світ, — мовила жінка, вказавши на ноги ліжка. — Такао готовий вирушати, але спершу він повинен повідомити дещо Ітімею. Ось це повідомлення: «Меч родини Фукуда закопаний у саду над морем. Він не може там залишатися. Ітімею, ти мусиш забрати його звідти й помістити там, де йому належить бути — у вівтарі наших предків».

Ітімей з глибоким поклоном вислухав повідомлення, піднісши обидві руки до чола. Він невиразно пам’ятав ніч, коли закопали в землю меч родини Фукуда, роки притьмарили цю подію, але Хейдецо та Мегумі знали, про який сад над морем ідеться.

— А ще Такао просить останню сигарету, — додала Кемі Моріта, перш ніж піти.

Повернувшись до Бостона, Альма переконалася, що за роки її відсутності родина Беласко змінилася більше, ніж можна було судити з листів. В перші дні дівчина почувалася зайвою, наче була в гостях, й запитувала себе, що вона тут робить і взагалі, що, чорт забирай, робитиме в цьому житті. Сан-Франциско здавався надто провінційним; щоб здобути ім’я в мистецтві, треба їхати до Нью-Йорка, де вона буде серед знаменитих художників і ближче до європейських впливів.

У родині Беласко народилися троє внуків: тримісячний хлопчик Марти й дві Сарини близнючки, які всупереч законам генетики скидалися на маленьких скандинавок. Натаніель керував батьковою конторою, він мешкав сам у пентхаузі з видом на затоку і в години дозвілля плавав у ній на своєму вітрильнику. Він був неговіркий і мав мало друзів. У двадцять сім років усе ще опирався наполегливим спробам матері знайти йому гідну наречену. Кандидаток не бракувало, бо Натаніель походив з добропорядної родини, мав гроші та був гарний на лице, справжній mensch, як і прагнув батько, тож на нього поклали око всі дівчата на порі з єврейської громади. Тітка Ліліан мало змінилася, залишалася такою ж доброю та діяльною, як завжди, але її глухота посилилася, розмовляла вона, ледь не кричучи, а сиве волосся не фарбувала, бо не бажала виглядати молодше свого віку. На її ж чоловіка начеб звалилися зненацька два десятки літ, й різниця в кілька років між ними мовби потроїлася. Ісак пережив серцевий напад і, хоча оклигав, сильно підупав. За звичкою він іще заходив щодня на пару годин до контори, але передав справи Натаніелю; чоловік повністю відмовився від суспільного життя, яке ніколи його не приваблювало, багато читав і, сидячи в альтанці в саду, насолоджувався морським краєвидом, а ще вирощував у оранжереї мастикові деревця, вивчав закони й рослини. Ісак зробився по-старечому чутливим, і через найменші емоції на очі йому наверталися сльози. Десь у шлунку Ліліан жив страх. «Присягнися, що не помреш раніше від мене, Ісаку, — благала вона в ті миті, коли чоловікові бракувало повітря, й він плентався до ліжка, щоб упасти на нього: пополотнілий, наче простирадло, скостенілий. Ліліан не вміла поварювати, для цього в домі завжди був кухар, але відтоді як чоловік почав кволіти, стала власноруч готувати поживні супи за рецептами, які колись записала в зошит і передала їй у спадок мати. Вона змусила Ісака обійти дюжину лікарів, супроводила його на ці консультації, аби він не приховав, бува, якихось своїх хвороб, і стежила, щоб чоловік регулярно приймав ліки. Вдавалася Ліліан і до езотеричних засобів. Молилася Богові не тільки вдосвіта й надвечір, як належить, а о будь-якій порі: Шма Ісраель Адонай Елоейну — Адонай Еход[16]. Щоб уберегти Ісака, повісила на бильце його ліжка скляне турецьке око та пофарбовану мідну руку Матері Божої Фатімської[17]; на комоді біля завжди запаленої свічки лежали поруч Тора та Біблія, і там же стояла пляшечка зі святою водою, яку одна зі служниць принесла з каплиці святого Юди.

— Що це? — запитав Ісак, коли на його нічному столику з’явився скелет у сомбреро.

— Барон Субота[18]. Мені його прислали з Нового Орлеану. Це божество смерті, а ще здоров’я, — розтлумачила чоловікові Ліліан.

Першим бажанням Ісака було розтрощити фетиші, що заповнили його кімнату, однак любов до дружини переважила. Він був готовий заплющити на них очі, якщо це зараджує Ліліан, котра піддалася непогамовному страху. Він не міг розрадити її якось інакше. Його пригнічував власний стан, бо завжди почувався міцним і здоровим й уважав себе невразливим. Страшна втома роз’їдала кості, і лише завдяки слонячій волі Ісак і далі виконував повинності, які сам на себе наклав. Серед них був і обов’язок жити, щоб не підвести дружину.

[16] Слухай, Ізраїлю! Господь — Бог наш, Господь один! (літургійний текст).

[17] Образ Богородиці, яка 1917 року з’явилася трьом дітям у Португалії, біля міста Фатіма.

[18] Барон Субота — персонаж релігії вуду.