Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Щоб задовольнити цікавість Ірини та Сета, Альма Беласко — з тим ясним розумом, що зберігає найважливіші події, — почала воскрешати в пам’яті спочатку першу зустріч із Ітімеєм Фукудою, а згодом, поступово, усе своє життя. Вона познайомилася з Ітімеєм навесні тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року в розкішному саду в Сі-Кліффі. Тоді Альма була ще дівчинкою, яка їла менше, ніж канарка, мовчала вдень і плакала вночі, сховавшись у глибині тристулкової дзеркальної шафи, що стояла в приготованій для неї дядьком та тіткою кімнаті. Це була справжня голуба симфонія: голубі фіранки, запинало на ліжку під балдахіном, бельгійський килим на підлозі, паперові пташки на стінах і репродукції Ренуара в позолочених рамках; голубим був і краєвид за вікном — море й небо — коли розвіювався туман. Альма Мендель плакала за всім втраченим назавжди, хоча дядько й тітка так наполегливо переконували її, нібито розлука з батьками та братом лише тимчасова, що менш тямка дівчинка їм би повірила. Останній її спогад про батьків зберігав óбрази старшого чоловіка, бородатого та суворого, в чорному костюмі, довгому пальті й капелюсі та значно молодшої за нього плачучої жінки: обоє стояли на причалі в Данцигу й махали їй білими носовичками. В міру того, як пароплав із жалісним гудінням віддалявся, взявши курс на Лондон, батьки робилися все меншими та невиразнішими, а вона, вчепившись у поручні, навіть не спромоглася на прощальний змах руки. Тремтячи у дорожньому вбранні, загубившись у тлумі інших пасажирів, які скупчилися на кормі, щоб побачити, як зникає з очей їхня батьківщина, Альма намагалась триматися обачно, як її навчали змалку. На зростаючій відстані, Альма відчувала розпач батьків, і це посилювало передчуття, що вона ніколи вже їх не побачить. Батько незвичним для нього порухом обійняв матір однією рукою за плечі, наче хотів завадити їй кинутися у воду, а вона підтримувала однією рукою капелюшок, боронячи його від вітру, а другою відчайдушно махала носовичком.

За три місяці перед тим Альма стояла разом із ними на тому ж причалі, коли прощалася зі своїм братом Самуелем, старшим на десять років. Матері коштувало чимало сліз погодитися з рішенням чоловіка відправити сина до Англії. Це був запобіжний захід на той неймовірний випадок, якби підтвердилися чутки про можливу війну. Там хлопцю не загрожуватиме ні призов до армії, ні власна бравада, яка спонукала б його піти на фронт добровольцем. Родина Менделів гадки не мала, що через два роки Самуель воюватиме проти Німеччини у лавах британських ВПС. Альму, котра дивилася, як брат піднімається сходнями із хвалькуватим видом людини, на яку чекає перша в житті пригода, пройняло передчуття небезпеки, що загрожувала їхній родині. Брат був маяком у її житті, він озоряв темні моменти й проганяв її страхи своїм переможним співом, лагідними жартами й піснями, які награвав на фортеп’яно. Самуель, у свою чергу, полюбив Альму з тієї самої миті, коли вперше взяв її на руки новонароджену — рожевий згорток, що пахнув тальком і нявчав, мов кіт. У наступні сім років — аж до тієї миті, коли вони мусили розлучитися, — його любов до сестри лише зростала. Звістка, що Самуель поїде кудись далеко, спричинилася до єдиного в її житті нервового нападу. Істерика почалася з плачу та криків, перейшла в хрипи — при цьому дівчинка колотилася на підлозі, і завершилася холодним душем, під який її безжально поставили матір та бонна. Через від’їзд брата вона почувалася безпорадною й немов на розжареному приску, бо підозрювала, що це лише початок жахливих перемін. Альма чула розмову батьків про Ліліан, материну сестру, котра жила в Сполучених Штатах, пошлюблена з Ісаком Беласко, солідним чоловіком, як додавали вони щоразу, коли в розмові лунало його ім’я. Доти дівчинка не здогадувалася про існування якоїсь далекої тітки та цього солідного чоловіка й здивувалася, що її раптом змусили писати їм поштівки та ще й красивим почерком. Лихим передвістям видалося і те, що до уроків історії та географії бонна включила Каліфорнію — таку собі помаранчеву пляму на мапі й на іншому боці глобуса. Батьки дочекалися кінця новорічних свят, а тоді сповістили, що Альма на якийсь час також виїде на навчання за кордон, але — на відміну від брата — житиме в Сан-Франциско у родичів, у дядька й тітки, Ісака та Ліліан Беласко, разом зі своїми двома сестрами та братом у перших.

Плавання від Данцига до Лондона, а звідти на трансатлантичному пароплаві до Сан-Франциско тривало сімнадцять днів. Батьки доручили міс Ганікеум, бонні-англійці, доправити Альму живою та здоровою до родини Беласко. Міс Ганікеум, незаміжня жінка з неприродним акцентом, безцеремонними манерами та похмурим виразом обличчя зневажала тих, кого вважала соціально нижчими за себе, й улесливо увивалася біля тих, хто здавалися їй вищими, а проте за півтора року роботи в домі Менделів спромоглася завоювати довіру господарів. Вона не подобалася нікому, а надто Альмі, але думка дівчинки не бралася до уваги, коли в перші роки життя їй вибирали бонн чи опікунів для домашнього навчання. Щоб заохотити жінку до подорожі, господарі пообіцяли їй чималу винагороду, яку та мала одержати у Сан-Франциско, щойно Альма опиниться в домі родичів. Міс Ганікеум з Альмою подорожували в одній з кращих кают, знемагаючи спершу через морську хворобу, а згодом від нудьги. Англійка не гармонувала з пасажирами першого класу, але радше шубовснула б у воду, ніж змішалася з людьми свого соціального стану, тож понад два тижні не спілкувалася ні з ким, крім маленької вихованки. На пароплаві були й інші діти, однак Альму не цікавили передбачені програмою дитячі розваги, й вона ні з ким не заприятелювала. Бонна дратувала дівчинку, яка потайки плакала, бо вперше розлучилася з матір’ю, а ще читала чарівні казки й писала мелодраматичні листи, а потім вручала безпосередньо капітанові, щоб той відніс їх на пошту в ближчому порту, оскільки боялася, що коли віддати листи міс Ганікеум, та кине їх на споживу рибам. Єдиними пам’ятними подіями того тривалого плавання були перехід через Панамський канал і маскарад, під час якого один індіанець-апачі штовхнув у басейн міс Ганікеум, котра, загорнувшись у простирадло, удавала грецьку весталку.

Родина Беласко чекала на Альму в гамірному порту Сан-Франциско, стоячи в такому щільному натовпі вантажників-азіатів, які метушилися біля суден, що міс Ганікеум сполошилася, чи вони, бува, не висадилися помилково в Шанхаї. Тітка Ліліан у сірому шерстяному пальті й турецькому тюрбані на голові стисла небогу в задушливих обіймах, а тим часом Ісак Беласко з шофером намагалися зібрати до купи чотирнадцять валіз та баулів мандрівниць. Дві сестри в перших, Марта й Сара, холодно поцілували новоприбулу в щоку й одразу забули про її існування не через злостивість, а тому, що були в тому віці, коли дівчата шукають женихів, і ця мета затуляла від їхніх очей усе інше. Незважаючи на гроші та репутацію родини Беласко, знайти омріяних чоловіків їм, либонь, було непросто, бо обидві успадкували батьківський ніс і материну фігуру, але не відзначалися ні його розумом, ні її симпатією. Брат у перших Натаніель, єдиний хлопчик, на шість років молодший за Сару, боязко входив у вік статевої зрілості й скидався на сіру чаплю. Цей блідий, довготелесий хлопець почувався незручно в своєму тілі, де було забагато ліктів та колін, але мав замислені очі великого собаки. Дивлячись собі під ноги, він простягнув Альмі руку та промимрив вітальні слова, як наказали батьки. Дівчинка вчепилася в цю руку, немов у рятувальний круг, і всі спроби Натаніеля вивільнитися виявилися марними.

Так почалося Альмине життя у великому будинку в Сі-Кліффі, де їй — за незначними винятками — судилося прожити сімдесят років поспіль. У перші місяці тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року вона вилила майже весь запас сліз і в подальшому плакала дуже рідко. Альма навчилася перетравлювати свої прикрощі на самоті й з великою гідністю, переконана, що чужі проблеми нікого не цікавлять, а замовчуваний біль зрештою минає. Вона затямила філософські напучення батька, чоловіка твердих та непохитних правил, котрий пишався, що сам зробився тим, ким був, і нічого нікому не винен, хоча це було не зовсім так. Спрощена формула успіху, яку Мендель втовкмачував своїм дітям з колиски, полягала в тому, щоб ніколи не нарікати, нічого не просити, намагатися бути в усьому першими й нікому не довіряти. Впродовж десятиліть Альма несла цей важезний лантух із камінням, поки кохання не допомогло їй позбутися частини тягаря. Стоїчна поведінка надала їй загадкового вигляду, коли Альма була ще дівчинкою, задовго до того, як у її житті з’явилися таємниці, які вона мусила берегти.

Під час депресії тридцятих років Ісакові Беласко вдалося не лише уникнути руйнівних наслідків економічного краху, а й збільшити статки. В той час, коли інші втрачали все, він працював по вісімнадцять годин на добу в своїй адвокатській конторі та вкладав кошти в комерційні оборудки, які спершу видавалися ризикованими, але в перспективі виявлялися блискучими. Він був серйозний, неговіркий і добросердий. А що це добросердя межувало із безхарактерністю, чоловік намагався виглядати владним та невблаганним, хоча досить було поспілкуватися з ним пару разів, аби пересвідчитися в його доброті. Репутація людини співчутливої заважала його адвокатській кар’єрі. Згодом, коли Ісак Беласко балотувався до Вищого суду Каліфорнії, то програв вибори, бо опоненти закидали йому надмірну поблажливість, яка шкодить правосуддю та громадській безпеці.

Ісак з радістю прихистив Альму в своєму домі, але невдовзі нічний плач дівчинки почав діяти йому на нерви. Це були придушені, стримувані, майже нечутні крізь масивні двері шафи з червоного дерева схлипи, які однак проникали до розташованої в протилежному крилі коридору спальні, де він намагався читати. Ісак гадав, що діти, як і тварини, мають природну здатність пристосовуватися, й дівчинка швидко втішиться після розлуки з батьками, або ті емігрують до Америки. Він почувався нездатним зарадити їй, стримуваний сором’язливістю, яку завжди викликали в нього жіночі справи. Якщо Беласко не міг збагнути повсякчасних учинків власної дружини та дочок, то тим паче це стосувалося дівчинки з Польщі, якій ще не виповнилося й восьми років. В Ісака виникла забобонна підозра, нібито сльози небоги передвіщають страшну катастрофу. В Європі ще можна було побачити залишені великою війною шрами; живою залишалася пам’ять про покраяну шанцями землю, мільйони загиблих, вдів та сиріт, конаючих коней, убивчі гази, мух і голод. Ніхто не бажав другої такої пожежі, але Гітлер уже анексував Австрію, контролював частину Чехословаччини, а на його запальні заклики побудувати імперію вищої раси не можна було не зважати, як на маячню божевільного. Наприкінці січня Гітлер сформулював свою мету звільнити світ від єврейської загрози; мало було їх вигнати, вони підлягали знищенню. «Деякі діти мають психічний дар, тож не дивно, що Альма в своїх кошмарних снах бачить щось жахливе й заздалегідь переживає страшний біль», — міркував Ісак Беласко. Чого чекали його свояки, залишаючись у Польщі? Цілий рік він марно наполягав, аби вони виїхали, як тисячі інших євреїв, котрі тікали з Європи. Він пропонував їм свою гостинність, хоча Менделі мали вдосталь грошей і не потребували його допомоги. Барух Мендель відповів йому, що цілісність Польщі гарантована Великою Британією та Францією. Він почувався впевнено, захищений своїм капіталом і комерційними зв’язками; відправити дітей за кордон — ось єдина поступка, на яку він пішов з огляду на цькування нацистської пропаганди. Ісак Беласко не був знайомий із Менделем, але з листів і телеграм недвозначно виснував, що чоловік своячки такий же пихатий та несимпатичний, як і впертий.

Минув майже місяць, перш ніж Ісак надумав утрутитися в Альмину ситуацію, але навіть тоді не наважився зробити це сам, тож вирішив передоручити справу дружині. Вночі подружжя розділяли тільки напівпрочинені двері, однак Ліліан була туговухою й на ніч пила як снодійне опіумну настоянку, тож якби чоловік не привернув її уваги, вона ніколи б і не здогадалася, що дівчинка плаче в шафі. На той час міс Ганікеум уже не було з ними: діставшись Сан-Франциско, жінка одержала обіцяну винагороду й через дванадцять днів повернулася на батьківщину, бо в неї викликали огиду брутальні манери, незрозуміла говірка та демократія американців, про що вона й заявила, навіть не замислившись, що цей коментар був образливим для родини Беласко, людей добропристойних, які поставилися до неї з усією повагою. Водночас, коли попереджена сестрою в листі Ліліан спробувала знайти під підбивкою Альминого дорожнього пальта діаманти (Менделі поклали їх туди радше за традицією, ніж для того, щоб убезпечити дочку, бо коштовності не були аж надто цінними), їх там не виявилося. Підозра одразу впала на міс Ганікеум, і Ліліан хотіла була відправити по слідах англійки одного з детективів, які працювали в чоловіковій конторі, проте Ісак вирішив, що воно того не варте. Світ та їхня родина були занадто збурені, щоб на додачу, долаючи моря та континенти, переслідувати якусь бонну; кількома діамантами більше чи менше — для Альминого життя це не мало жодного значення.

— Компаньйонки по бриджу сказали мені, що в Сан-Франциско є чудовий дитячий психолог, — сповістила Ліліан чоловікові, коли довідалася про стан небоги.

— Що воно таке? — перепитав патріарх, відірвавши на мить очі від газети.

— Сама назва промовляє за себе, Ісаку, не клей дурня.

— Якась із твоїх компаньйонок знає когось, хто має таку неврівноважену дитину, що ладен довірити її психологу?

— Звісно, але вони нізащо в цьому не зізнаються.

— Дитинство по своїй природі нещасливий період існування, Ліліан. Казку про те, що діти заслуговують на щастя, вигадав Волт Дісней заради заробітку.

— Ти такий упертюх! Не можемо ж ми допустити, щоб Альма весь час безпорадно плакала. Треба щось вдіяти.

— Гаразд, Ліліан. Вдамося до цього крайнього заходу, коли вже ніщо не зарадить. А тим часом ти могла б давати Альмі кілька крапель настоянки.

— Не певна, це здається мені двосічною зброєю. Нам не випадає зробити дівчинку залежною від опіуму в такому ранньому віці.

Отак вони обговорювали всі «за» та «проти» психолога й опіуму, аж раптом завважили, що вже впродовж трьох вечорів із шафи не долинає жодного звуку. Прислухалися ще пару ночей і переконалися, що дівчинка не знати чому заспокоїлась і не лише нормально спала, а й почала їсти як звичайна дитина. Альма не забула батьків та брата й далі мріяла, щоб їхня родина якнайшвидше об’єдналася, але в неї вичерпалися сльози, і її почала розраджувати дружба з Натаніелем Беласко та Ітімеєм Фукудою, кожен з яких згодом стане її любов’ю на все життя. Перший, якому от-от мало виповнитися тринадцять, був молодшою дитиною в родині Беласко, другий, майже восьмирічний, як і вона, — молодшим сином садівника.

Марта й Сара, доньки Беласко, жили в світі такому далекому від світу Альми, цікавлячись тільки модою, вечірками та ймовірними женихами, що коли бачили її в якомусь закутку садиби в Сі-Кліффі або під час нечастих спільних обідів у їдальні, дивувалися, не в змозі пригадати, хто ця мала та що вона тут робить. Натаніель же не міг не зважати на неї, бо Альма з першого дня ходила за ним по п’ятах, надумавши замінити свого улюбленого брата Самуеля цим сором’язливим хлопчиком. З усієї родини Беласко він був найближчим їй за віком, хоча й старшим на п’ять років, і найбільш приступним з огляду на боязку та лагідну вдачу. Дівчинка викликала в Натаніеля суміш захоплення й страху. Альма, здавалося, зійшла з якогось дагеротипу зі своїм чистим, запозиченим у злодійки-бонни британським акцентом та серйозністю могильника, тверда й пряма, наче дошка, просякнута запахом нафталіну своїх дорожніх баулів, із визивним світлим пасмом, що прикривало чоло й контрастувало з її смоляним волоссям та оливковою шкірою. Попервах Натаніель намагався тікати від неї, однак ніщо не бентежило дружніх поривань Альми, і зрештою він поступився, бо успадкував батькову добросердечність. Натаніель здогадувався про мовчазний біль сестри в перших, який та гордливо приховувала, але під різними приводами уникав їй допомагати. Альма була миршавкою, далекою родичкою, вона у Сан-Франциско мимоїздом, заводити з нею дружбу — тільки гаяти час. Коли збігли три тижні, а ніщо не передвіщало, що Альма збирається кудись виїздити, ця відмовка вже не діяла, і Натаніель пішов до матері й запитав, чи не наміряються, бува, батьки удочерити дівчинку. «Сподіваюсь, до цього не дійде», — Ліліан пересмикнулась. Новини з Європи були дуже тривожними, й думка, що небога може залишитися сиротою, починала приходити їй до голови. З тону материної відповіді Натаніель виснував, що Альма залишиться на невизначений строк, і підкорився інстинктивному почуттю любові до неї. Він спав у протилежному крилі будинку, і ніхто не казав йому, що Альма плаче в шафі, однак Натаніель якимось чином дізнався про це й часто вечорами прокрадався навшпиньках до неї, щоб не залишати саму.

Саме Натаніель познайомив Альму з родиною Фукуда. Вона бачила їх крізь шибки, але вийшла в сад лише на початку весни, коли потеплішало. Однієї суботи Натаніель зав’язав їй очі, пообіцявши сюрприз, і повів за руку через кухню та пральню до саду. Коли хлопець зняв пов’язку, й вона звела погляд, то побачила, що стоїть під квітучим черешневим деревом — справжньою хмарою рожевої вати. Біля дерева стояв чоловік у робочому комбінезоні та солом’яному брилі; він мав азійське обличчя й зашкарублу шкіру, був приземкуватий та плечистий і спирався на лопату. Уривчастою, мало зрозумілою англійською чоловік сказав Альмі, що ця мить прекрасна, але триватиме лише кілька днів, і цвіт невдовзі впаде на землю рожевим дощем, а от спомин про квітуче черешневе дерево набагато кращий, бо житиме цілий рік, до наступної весни. Це був Такао Фукуда, садівник-японець, котрий багато років працював тут, і єдина людина, перед якою Ісак Беласко поштиво знімав капелюха.

Натаніель повернувся в дім, залишивши сестру в перших у товаристві Такао, який показав їй увесь сад. Він супроводив дівчинку до різних терас, що оперізували пагорб від верхів’я, де височів будинок, аж до самісінького берега. Вони обійшли вузькі стежки з класичними статуями, вкритими зеленою через вологість патіною, обдивилися фонтани, екзотичні дерева й соковиті рослини; садівник пояснював їй, звідки ті походять та якого догляду вимагають, аж нарешті дісталися вкритої виткими трояндами альтанки, звідки відкривався панорамний вид на море, вихід до затоки ліворуч та відкритий пару років тому міст Голден-гейт праворуч. Звідси можна було узріти колонії спочиваючих серед скель тюленів, а терпляче вдивляючись у горизонт, якщо пощастить, і китих, які пливли з півночі, щоб народити дитинчат у каліфорнійських водах. Потім Такао повів її до оранжереї — подоби залізничного вокзалу вікторіанської доби в мініатюрі, зі скла та кутого заліза. Всередині, під розсіяним світлом, у вологому теплі, яке забезпечували батареї парового опалення та випарники, кожна в своїй посудині з назвою та датою, коли її треба пересаджувати, починали життя ніжні рослини. Між двох необтесаних дерев’яних столів Альма завважила хлопчика, який порався біля мастикового деревця, але, зачувши їх, випустив з рук ножиці й виструнчився, мов солдат. Такао підійшов до нього, пробурмотів щось незнайомою Альмі мовою й скуйовдив хлопчику волосся. «Мій молодший син». Альма, не криючись, роздивлялася батька та сина, немов істот невідомої породи: вони не були схожі на людей зі Сходу, зображених на картинках у «Британській енциклопедії».

Хлопчик вклонився їй усім тілом і, вітаючись, схилив голову:

— Я Ітімей, четвертий син Такао та Хейдецо Фукуда, приємно познайомитися, міс.

— Я Альма, небога Ісака та Ліліан Беласко, приємно познайомитися, містере, — ніяково проказала вона, потішена цією сценою.

Ця початкова серйозність, яку згодом любов забарвила гумором, означила тональність їхніх тривалих відносин. Вища на зріст і міцніша, Альма здавалася старшою. Втім, дрібність Ітімея була оманливою, бо він без зусиль піднімав важкі мішки із землею й штовхав угору навантажену тачку. Він мав завелику як для такого тіла голову, медового кольору шкіру, розкосі чорні очі й шорстке непокірне волосся. В Ітімея ще лізли зуби, й коли він посміхався, його очі скидалися на дві рисочки.

Того ранку Альма весь час ходила слідом за Ітімеєм, поки той втикав рослини у викопані батьком ями й відкривав їй потаємне життя саду, показував переплетені в грунті волокнини, майже невидимих комах, мініатюрні паростки, які за тиждень виростуть з долоню. Він розповідав їй про хризантеми, які саме виносив з оранжереї, про те, як їх пересаджують навесні, і як вони квітнуть на початку осені, роблячи сад барвистим та веселим тоді, коли літні квіти вже змарніли. Ітімей показав дівчинці трояндові кущі, всіяні пуп’янками, більшість із яких — майже всі слід було зрізати, залишивши тільки поодинокі, щоб троянди росли великими й здоровими. Пояснив їй відмінність між рослинами, що піднімалися з насіння та з цибулини, рослинами сонцелюбними й тіньолюбними, місцевими та привезеними з далеких країв. Такао Фукуда, котрий потайки стежив за ними, підійшов і сказав Альмі, що найбільш копітка робота дістається Ітімею, бо той, мовляв, народився із зеленими пальцями. Потішений хлопчик зашарівся.

З того дня Альма нетерпляче чекала на садівників, які зазвичай з’являлися наприкінці тижня. Такао Фукуда завжди брав із собою Ітімея, а часом, коли справ було більше, також і старших синів, Чарльза та Джеймса, або на кілька років старшу за Ітімея свою єдину дочку Мегумі, котра цікавилася тільки навчанням і не любила бруднити руки в землі. Спокійний та дисциплінований Ітімей робив свою справу, не відволікаючись, у присутності Альми, певний, що під кінець дня батько дозволить йому півгодини побавитися з дівчинкою.

Альма, Натаніель та Ітімей

Будинок у Сі-Кліффі був таким великим, а його мешканці завжди такими заклопотаними, що на ігри дітей ніхто не звертав уваги. Коли хтось і помічав, що Натаніель годинами бавиться з набагато меншою дівчинкою, то цікавість негайно випаровувалася, бо існувало чимало інших справ. Альма вже переросла не надто міцну любов до ляльок і за допомогою енциклопедії навчилася грати в «Ерудита», а ще в шахи — це був зважливий вчинок, бо стратегія ніколи не була її коником. Натаніелю ж, своєю чергою, набридло збирати марки й тинятися по скаутських таборах. На горищі діти розігрували написані ним театральні п’єси на одного, двох або трьох персонажів. Відсутність публіки ніколи їх не бентежила, оскільки сам процес видавався набагато цікавішим за результат, а на оплески ніхто й не претендував: задоволення полягало в суперечках про сценарій та репетиціях. Перевтілення відбувалися за допомогою старих одяганок, вилинялих фіранок, поламаних меблів і різного непотребу — з них робили костюми та бутафорію, вони ж придавалися до спецефектів, а все інше заміщала уява. Ітімей міг навідуватися до будинку Беласко без запрошення, тому також входив до складу трупи — йому діставалися другорядні ролі, бо він виявився кепським актором. Брак таланту хлопчик компенсував чудовою пам’яттю та удатністю до малювання: міг не спиняючись, декламувати довгі монологи, натхнені улюбленими романами Натаніеля від «Дракули» до «Графа Монте-Крісто», і йому ж доручали розмальовувати завіси. Ця дружба, що вивела Альму зі стану сирітства та бездоглядності, тривала недовго.

Наступного року Натаніель, щоб здобути середню освіту, поступив до хлопчачого коледжу британського зразка. За один день його життя різко змінилося. Він не лише одягнув брюки замість коротких штанців, а й наразився на непогамовну брутальність підлітків, які починають переростати в мужчин. Натаніель не був до цього готовий: у свої чотирнадцять років він скидався на десятилітнього хлопчиська, гормони ще не вирували в ньому; це був обачний інтроверт, до того ж — на своє нещастя — любитель книжок і кепський спортсмен. Натаніелю не були притаманні бравада, жорстокість та брутальність ровесників, він не був таким од природи, тож марно старався таким здаватися; його піт відгонив страхом. Першої ж середи він повернувся з занять із синцем під оком, а його сорочка була забризкана кров’ю, що точилася з розбитого носа. Натаніель відмовився відповідати на материни розпити, а Альмі сказав, що наштовхнувся на флагшток. Вночі він уперше на своїй пам’яті обмочився в ліжку. Нажаханий хлопець сховав мокре простирадло в димарі, де його виявили лише наприкінці вересня, коли у комині розпалили вогонь і будинок наповнився димом. Ліліан не випитала тоді в сина, куди поділося простирадло, проте здогадалася, в чому справа, й вирішила різати по живому. Пішла до директора школи — рудавого шотландця з носом пияка, котрий прийняв її, сидячи під портретом короля Георга VI за казарменним столом у кабінеті з оббитими дерев’яними панелями стінами. Рудавий пояснив Ліліан, що жорстокість у розумних межах вважається суттєвою складовою дидактичного методу коледжу. Тому тут практикуються брутальні види спорту, сварки учнів розв’язуються на боксерському рингу, а недисциплінованість карається різками, причому покарання здійснює він особисто. Мужчини формуються в бійках. Так було завжди, і що швидше Натаніель Беласко змусить себе поважати, то краще для нього. Директор додав, що втручання Ліліан могло б зробити з її сина посміховисько, та оскільки йдеться про новачка, він зробить виняток і забуде їхню розмову. Ліліан, пирхаючи, ввалилася до контори свого чоловіка на вулиці Монтгомері, де також не знайшла підтримки.