Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Такао Фукуда жив у Сполучених Штатах з двадцяти років, не маючи жодного бажання адаптуватися до навколишнього життя. Як і багато хто з ісеїв, японських емігрантів першого покоління, він не бажав плавитися в американському горні, як представники інших народів, прибулі з усього світу. Такао пишався своєю культурою та мовою, зберігав їх недоторканними й марно намагався передати дітям, звабленим величчю Америки. Багато що вражало його на цій безмежній землі, де горизонт губився в небі, однак він не міг позбутися відчуття зверхності, якої ніколи не виказував поза своєю домівкою, бо це було б непробачною неповагою до країни, що його прихистила. З роками він дедалі дужче піддавався спокусливій ностальгії; причини, що спонукали його залишити Японію, робилися все примарнішими, й урешті-решт Такао почав ідеалізувати ті самі застарілі звичаї, через які емігрував. Його шокували зарозумілість та матеріалізм американців, обумовлені, як йому здавалося, не широтою душі чи здоровим глуздом, а вульгарністю; йому було прикро, що його власні діти наслідують індивідуалістичні цінності та брутальну поведінку білих. Четверо його дітей народилися в Каліфорнії, але були чистокровними японцями, ніщо не могло виправдати їхньої байдужості до предків та неповаги до традиційної ієрархії. Їх не обходило, що доля визначила кожному його місце, вони перейняли безглузду амбітність американців, яким ніщо не видавалося неможливим. Такао знав, що діти зраджують його навіть у буденних дрібницях: до нестями п’ють пиво, переминають, наче тварини, жуйку і — з набріоліненим волоссям та в двоколірних черевиках — смикаються, витанцьовуючи модні танці. Поза сумнівом, Чарльз і Джеймс шукали темні закутки, щоб потискати дівчат сумнівної поведінки, однак батько вірив, що Мегумі не опускається до таких непристойностей. Його дочка наслідувала кумедну моду американських дівчат і потайки — всупереч його забороні — читала журнали про різні романтичні історії та кіноакторів, але вона добре вчилася й принаймні на око була шанобливою. Такао міг контролювати лише Ітімея, але хлопчик швидко вислизне з його рук і почужіє, як його брати. Такою була розплата за життя в Америці.

Тисяча дев’ятсот дванадцятого року Такао Фукуда залишив домівку й емігрував з метафізичних причин, але в його спогадах ця обставина поступово втрачала сенс, і він часто запитував себе, що спонукало його до такого категоричного рішення. Японія зробилася відкритою для чужоземних впливів, і чимало молодих людей виїздили за кордон у пошуках нових можливостей, однак у родині Фукуда залишити батьківщину вважалося непрощенною зрадою. Вони належали до військового роду, їхні предки впродовж століть проливали кров за імператорів. Такао — єдиний хлопець з чотирьох дітей, що пережили різні пошесті та нещасні випадки, — був спадкоємцем честі роду, відповідальним за батьків та сестер, і повинен був ушановувати предків перед домашнім вівтарем та під час релігійних свят. А проте п’ятнадцятирічним юнаком він відкрив для себе Оомото[7] — путь богів — нову релігію, що постала з синтоїзму й набирала популярності в Японії. Такао відчув, що нарешті віднайшов той дороговказ, що вестиме його життям. Духовні лідери, переважно жінки, напучали, що богів може бути багато — але зрештою це той самий бог — і байдуже, під якими іменами та якими обрядами їх ушановують: боги, релігії, пророки та посланці протягом історії походять з одного джерела — Вищого Бога Всесвіту, Єдиного Духа, котрий насичує все суще. З допомогою людей Бог намагається очистити та відродити гармонію Всесвіту, і коли це завдання буде виконано, Бог, людство та природа гармонійно співіснуватимуть на землі й у духовному просторі. Такао сповна віддався своїй вірі. Оомото проповідувала злагоду, досягти якої можна було лише завдяки власній доброчесності, і юнак зрозумів, що його долею не може бути військова кар’єра, якій присвячували себе мужчини його роду. Єдиним виходом, на його думку, був від’їзд, причому якнайдалі, бо залишитися й відмовитися від військової служби вважалося непробачним боягузтвом, яке стало б найбільшою ганьбою для родини. Такао спробував був пояснити це батькові, але тільки роз’ятрив старому серце, однак син із таким запалом викладав свої аргументи, що батько врешті-решт змирився з тим, що втратить його. Юнаки, котрі від’їздили, не поверталися. Ганьба змивається кров’ю. «Найкращим виходом було б самогубство», — сказав йому батько, але такий вибір суперечив принципам Оомото.

Такао дістався берегів Каліфорнії з двома парами білизни, розфарбованою від руки фотографією батьків і самурайським мечем, яким володіли сім поколінь його роду. Батько вручив меч синові в мить прощання, бо не міг передати жодній з дочок, і хай би навіть хлопець ніколи ним не скористався, зброя — само собою зрозуміло — мала належати йому. Ця скута з найкращої криці й фальцьована шістнадцять разів стародавніми майстрами катана[8] з оздобленим сріблом та бронзою руків’ям у вкритих червоним лаком дерев’яних із золотою карбівкою піхвах була єдиним скарбом родини Фукуда. Такао віз її загорнуту в мішковину, але довгу й криву катану неможливо було ні з чим сплутати. Люди, котрі під час стомливого плавання тулилися разом із ним у трюмі, ставилися до хлопця з належною пошаною, бо зброя була незаперечним доказом його славетного походження.

Щойно опинившись на березі, Такао одержав допомогу від нечисленної громади Оомото Сан-Франциско, а за кілька днів уже працював садівником з одним співвітчизником. Далеко від осудливого погляду батька, котрий вважав, що воїн не повинен бруднити руки землею, а лише кров’ю, він рішуче заповзявся опановувати новий фах, і невдовзі завоював авторитет серед ісеїв, які займалися сільським господарством. Такао був невтомним у праці, вів помірне доброчесне життя, як вимагала його релігія, й за десять років назбирав належних вісімсот доларів, щоб замовити в Японії дружину. Сваха запропонувала трьох кандидаток, і він зупинив вибір на першій, бо йому сподобалося її ім’я Хейдецо. Такао чекав її на причалі в своєму єдиному приношеному, лисніючому на рукавах і сідницях, але добротному костюмі, в налощених черевиках та в купленій у Китайському кварталі панамі. Прибула наречена виявилася на десять років молодшою за нього сільською дівчиною — міцною, миловидою, з суворою вдачею та гострою на язик, а зовсім не такою лагідною, як обіцяла сваха; Такао одразу пересвідчився в цьому. Оговтавшись від несподіванки, він виснував, що зрештою її сильний характер можна вважати навіть чеснотою.

Хейдецо з’явилася в Каліфорнії без особливих ілюзій. На пароплаві, де тулилася разом із дюжиною інших дівчат, чула моторошні історії про незайманок, як вона, котрі кидали виклик океанській стихії, щоб в Америці вийти заміж за заможних юнаків, а на причалі на них чекали старі шарпаки або й гірше — сутенери, які продавали їх у борделі або в рабство на підпільні фабрики. Хейдецо пощастило, бо Такао Фукуда надіслав їй недавній знімок і не ошукав, оповідаючи про себе; він повідомив, що може запропонувати їй життя, яке потребуватиме зусиль та праці, але чесне й не таке тяжке, як у її селі в Японії. Вони мали чотирьох дітей: спочатку на світ одне по одному з’явилися Чарльз, Мегумі та Джеймс, а згодом — коли збіг не один рік, і Хейдецо вже вважала себе неплідною — тисяча дев’ятсот тридцять другого року народився Ітімей. Пологи були передчасними, а малюк здавався таким кволим, що батьки не вірили, що він виживе, й у перші місяці не давали йому імені. Мати загартовувала сина, як могла, настоянками з трав, голкотерапією та холодною водою, аж поки той нарешті якимось дивом почав виявляти ознаки життєстійкості. Тоді, на відміну від братів, яким дали англійські імена, що легко вимовлялися в Америці, його нарекли японським. Хлопчика назвали Ітімеєм — це ім’я за кандзі[9] означає життя, світло, сяйво або зірку. З трьох років малюк плавав, наче морський вугор — спершу в басейні, а згодом у крижаних водах затоки Сан-Франциско. Батько загартовував його характер фізичною працею, любов’ю до рослин та бойовими мистецтвами.

Коли народився Ітімей, родина Фукуда насилу переживала найгірші роки великої депресії. Батьки взяли в оренду земельну ділянку під Сан-Франциско, де вирощували овочі та фруктові дерева, а продукцію возили на місцеві базари. А ще Такао підробляв, прцюючи на Беласко — першу родину, яка найняла його, коли він відділився від співвітчизника, котрий прилучив Такао до садівництва. Добра репутація прислужилася, коли Ісак Беласко звернувся до нього, щоб розбити сад на землі, яку придбав у Сі-Кліффі, наміряючись звести там будинок, де сто років житимуть його нащадки, — як жартома сказав Ісак архітекторові, не підозрюючи, що так воно й буде. В його адвокатській конторі ніколи не бракувало грошей, бо він представляв інтереси Західної компанії залізничних та морських перевезень; Ісак був одним із небагатьох підприємців, які не постраждали через економічну кризу. Гроші тримав у золоті і вкладав їх у рибальські судна, тартак, механічні майстерні, пральню й подібний бізнес. Він робив це, сподіваючись дати роботу бодай декому з тих нещасних, котрі стояли в чергах за безплатною юшкою, і таким чином допомогти їм у злиднях, однак ця альтруїстична мета мала для Беласко несподіваний зиск. Поки будівельники — згідно з безладними вказівками його дружини — зводили дім, Ісак ділився з Такао своєю мрією: на скелястому, відкритому всім вітрам і туману пагорбі розводити рослини з інших, далеких країв. Поки ця божевільна ідея була відтворена на папері, Ісак Беласко й Такао Фукуда пройнялися взаємоповагою. Вони разом читали каталоги, відбирали та замовляли на інших континентах дерева й рослини, які прибували загорнуті у вологі мішки з присталим до коріння рідним грунтом. Разом розшифровували інструкції та звели по деталях, наче розгадуючи головоломку, доставлену з Лондона скляну оранжерею. Так само разом їм випало підтримувати життя цього еклектичного райського саду.

Байдужість Ісака Беласко до суспільного життя та більшості домашніх справ, які він повністю передовірив Ліліан, компенсувалася непогамовною пристрастю до ботаніки. Він не курив і не пив, не мав видимих вад і не знав невтоленних спокус, не міг належно оцінити музику чи вишуканий стіл, і якби Ліліан дозволила, харчувався б, стоячи просто на кухні, тими самими куснем хліба й мискою юшки, що й безробітні в роки депресії. Такий чоловік був невразливий для корупції та пихатості. Йому були притаманні духовний неспокій, непогамовне бажання, вдаючись до процедурних вивертів, захистити своїх клієнтів і таємна слабкість — прагнення допомогти нужденним. Проте ці втіхи не йшли в жодне порівняння із садівництвом. Третину його бібліотеки складали книжки з ботаніки. Церемонна дружба з Такао Фукудою, що ґрунтувалася на взаємній симпатії та любові до природи, зробилася визначальною для його самовладання, стала бальзамом у професійних поразках. У своєму саду Ісак Беласко перевтілювався в скромного учня японського вчителя, котрий розкривав йому таємниці рослинного світу, які книжки з ботаніки часто не висвітлювали. Ліліан обожнювала чоловіка й дбала про нього з ніжністю закоханої жінки, але ніколи не прагла його так сильно, як у ті хвилини, коли дивилася з балкону, як він працює пліч-о-пліч із садівником. У робочому комбінезоні, чоботах і солом’яному брилі, спітнілий під пекучим сонцем чи підмоклий під мжичкою, Ісак молодшав і в очах Ліліан знову ставав пристрасним нареченим, який спокусив її в дев’ятнадцять років, чи новоженцем, котрий накинувся на неї на сходах, перш ніж вони дійшли до шлюбного ліжка.

Через два роки після Альминого приїзду Ісак Беласко зробив Такао Фукуду своїм партнером, щоб разом створити квітництво, мріючи, що воно стане найкращим у Каліфорнії. Передусім треба було купити кілька ділянок землі на ім’я Ісака, щоб оминути закон тисяча дев’ятсот тринадцятого року, який забороняв ісеям набувати громадянство, володіти землею та купувати власність. Для Фукуди це була унікальна можливість, а для Беласко розумна інвестиція, як і інші, що він робив у драматичні роки великої депресії. Його ніколи не цікавили коливання на біржі, він волів вкладати гроші в робочі місця. Ісак і Такао домовилися — коли Чарльз, старший син у родині Фукуда, досягне повноліття, і вони зможуть викупити у Беласко його частку за поточною ціною — переписати квітництво на нього та ліквідувати спільне підприємство. Народжений у США Чарльз мав американське громадянство. Це була угода двох джентльменів, скріплена простим рукостисканням.

До саду Беласко не доходила кампанія, розв’язана проти японців, яких звинувачували в безчесній конкуренції з американськими фермерами та рибаками, у непомірній хтивості, що загрожувала цнотливості білих жінок, у розбещенні суспільства східними, антихристиянськими звичаями. Альма гадки не мала про ці пересуди впродовж двох років після прибуття до Сан-Франциско, аж до того дня, коли родина Фукуда перетворилася раптом на жовту загрозу. На той час вони з Ітімеєм встигли зробитися нерозлучними друзями.

Несподіваний напад Японської імперії на Перл-Ґарбор у грудні тисяча дев’ятсот сорок першого року знищив вісімнадцять кораблів, залишив дві з половиною тисячі убитих і тисячу поранених, і менш ніж за добу змінив ізоляціоністські погляди американців. Президент Рузвельт оголосив війну Японії, а за кілька днів Гітлер і Муссоліні, союзники Імперії Сонця, що сходить, оголосили війну США. Країна мобілізувалася для війни, яка вже вісімнадцять місяців знекровлювала Європу. Масова реакція жаху, що її напад Японії викликав серед американців, підживлювалася істерією преси, яка попереджала про неминуче вторгнення «жовтих» на Тихоокеанське узбережжя. Існуюча понад сторіччя ненависть до азіатів посилилася. Японців, які багато років жили в країні, їхніх дітей та онуків стали підозрювати в шпигунстві й у співробітництві з ворогом. Невдовзі розпочалися облави та арешти. Достатньо було виявити в човні короткохвильовий радіоприймач — єдиний засіб зв’язку рибалок з берегом, щоб заарештувати власника. Динаміт, за допомогою якого селяни очищали поля від стовбурів та кам’яних брил, слугував доказом терористичної діяльності. Конфісковували геть усе — від мисливських рушниць до кухонних ножів і металевих інструментів, а ще біноклі, фотоапарати, обрядові статуетки, церемонійні кімоно, документи чужою мовою. Через два місяці Рузвельт підписав розпорядження з міркувань військової безпеки вивезти всіх осіб японського походження з Тихоокеанського узбережжя — Каліфорнія, Орегон, Вашингтон — де існувала загроза вторгнення японської армії. Військовою зоною проголошувалися також Арізона, Айдахо, Монтана, Невада та Юта. Армії надавалися три тижні на будівництво необхідних пристановищ.

У березні Сан-Франциско прокинулося обклеєне оголошеннями про евакуацію японського населення, сенсу яких Такао й Хейдецо не могли второпати, але Чарльз їм усе розтлумачив. До від’їзду заборонялося без спеціального дозволу віддалятися від своїх домівок далі, ніж на вісім кілометрів; крім того, від восьмої вечора до шостої ранку вони мусили дотримуватися комендантської години. Власті почали вдиратися в оселі й конфісковувати майно; заарештовували й вивозили в невідомому напрямку впливових людей, які могли підбурювати до зради — голів громад, директорів підприємств, викладачів, священиків; вдома залишалися безпорадні жінки та діти. Японці мусили швидко розпродати за втратними цінами майно та позачиняти крамнички. Невдовзі ці люди виявили, що їхні банківські рахунки заблоковані, а самі вони розорені. Квітництво Такао Фукуди й Ісака Беласко так і не стало реальністю.

У серпні переселили понад сто двадцять тисяч чоловіків, жінок і дітей; стариків витягали з лікарень, малюків — із сиротинців, а психічнохворих — з притулків: всіх їх кинули до концентраційних таборів у місцевостях, віддалених від внутрішніх регіонів країни; а тим часом у містах залишилися химерні квартали з безлюдними вулицями та порожніми будинками — там никали кинуті амулети й примарні духи предків, які дісталися Америки разом із емігрантами. Цих заходів було вжито, щоб убезпечити Тихоокеанське узбережжя, а водночас і японців, які могли стати жертвами гніву решти населення; йшлося про тимчасове вирішення проблеми, і керувалися при цьому міркуваннями гуманності. Таким був офіційний дискурс, однак мова ненависті вже поширилася. «Гадюка завжди гадюка, хоч би де вона відкладала яйця. Американський японець, народжений від японських батьків, вихований в японських традиціях, який живе у запозиченому в Японії середовищі, неодмінно, за найрідшими винятками, зростає як японець, а не як американець. Всі вони вороги». Досить було мати народженого в Японії прадіда, щоб потрапити до категорії гадюк.

Щойно Ісак Беласко дізнався про переселення, він прийшов до Такао запропонувати допомогу й запевнити, що від’їзд триватиме недовго, бо переселення є антиконституційним і порушує принципи демократії. Японський компаньйон відповів гостеві доземним поклоном, глибоко зворушений дружбою цього чоловіка, адже за останні тижні його родина терпіла образи, зневагу та агресію з боку інших білих. Shikata ga nai[10], відказав Такао. Таким було гасло його одноплемінників у годину лихоліття. А що Беласко наполягав, він наважився попросити про особливу послугу: аби Ісак дозволив закопати меч роду Фукуда в саду в Сі-Кліффі. Такао вдалося схоронити зброю від агентів, які обшукували дім, але її належало переховати в надійніше місце. Меч був свідченням мужності його предків, які проливали кров за імператора, і не можна було допустити, щоб з нього глумилися.

Того ж вечора родина Фукуда в білих кімоно послідовників Оомото з’явилася в Сі-Кліффі, де їх зустріли Ісак і Натаніель — обидва в темних костюмах, на головах ярмулки, які вони напинали в тих виняткових випадках, коли йшли до синагоги. Ітімей у прикритому шматкою кошику тримав кота, якого передав Альмі на тимчасове зберігання.

— Як його звати? — поцікавилася дівчинка.

— Неко. По-японськи, це кіт.

Ліліан з дочками в одній з віталень частувала чаєм Хейдецо та Мегумі, а Альма, не розуміючи до пуття, що відбувається, але відчуваючи урочистість миті, скрадалася в тіняві дерев за чоловіками, не випускаючи з рук кошик із котом. Чоловіки, підсвітлюючи стежку парафіновими світильниками, спустилися пагорбом до невеликої ями, виритої в тому місці, звідки добре було видно море. Попереду йшов Такао, тримаючи перед собою загорнутий у білий шовк меч, за ним простував Чарльз із металевим футляром, покликаним уберегти зброю, далі йшли Джеймс та Ітімей, а Ісак з Натаніелем замикали процесію. Такао, не ховаючи сліз, молився кілька хвилин, а тоді поклав меч до футляра, який тримав старший син, й став навколішки, схиливши голову до землі; тим часом Чарльз і Джеймс опустили катану в яму, а Ітімей закидав її жменями землі. Потім усі разом засипали яму й лопатами зрівняли схованку із землею. «Завтра я посаджу тут хризантеми, щоб означити місце», — уривчастим від хвилювання голосом мовив Ісак Беласко, допомагаючи Такао підвестися.

Альма не насмілилася підбігти до Ітімея, бо інтуїція підказала їй, що жінкам заборонено брати участь у цій церемонії. Вона зачекала, коли чоловіки зайшли в дім, а тоді, вчепившись в Ітімея, потягнула товариша в темний закуток. Хлопчик пояснив їй, що не прийде наступної суботи ані іншого дня, і це триватиме якийсь час, можливо, кілька тижнів або й місяців, і що їм так само невільно розмовляти по телефону. «Але чому? Чому?» — кричала Альма, термосячи його, однак Ітімей не міг їй відповісти. Він і сам не знав, чому вони мають виїздити й куди.

Жовта загроза

Фукуда замурували вікна своєї оселі й знадвору повісили на двері замок. Вони наперед сплатили оренду за рік, а ще внесок, щоб викупити дім, щойно з’явиться можливість записати його на Чарльза. Пороздарювали все, що не змогли або не схотіли продати, бо спекулянти давали два-три долари за речі, які коштували в двадцять разів дорожче. Вони мали обмаль часу, щоб розпорядитися майном, спакувати по валізі на кожного, приготувати носильні речі та прийти до автобусів ганьби. Мусили з’явитися добровільно, інакше їх могли заарештувати й звинуватити в шпигунстві й зраді під час війни. Вони приєдналися до сотень інших родин, які простували повільно, у своєму найкращому вбранні — жінки в капелюшках, чоловіки в краватках, діти в лакованих черевичках — до Центру громадського контролю, куди їх скликали. Вони йшли, бо не мали вибору, а ще тому, що в такий спосіб демонстрували свою вірність США та засудження нападу Японії. Це був їхній внесок у зусилля, яких докладала країна в цій війні, — так казали лідери японської громади, і мало хто наважувався їм суперечити. На долю родини Фукуда випав табір у Топазі, пустельній місцині в штаті Юта, але про це вони дізналися лише у вересні; до того мусили чекати шість місяців на іподромі.

Звиклі до обачності ісеї беззаперечно корилися наказам, але не могли завадити деяким нісеям, молодикам другого покоління, відкрито протестувати. Останніх відокремили від їхніх родин і відправили до Тул- Лейку — концтабору з найбільш суворим режимом, де вони до кінця війни жили, мов кримінальні злочинці. Стоячи на вулицях, білі були свідками цієї розпачної ходи людей, яких добре знали: власників крамниць, де робили щоденні покупки, рибалок, садівників і теслярів, із якими підтримували стосунки, однокласників своїх дітей, сусідів. Більшість приголомшено дивилася мовчки, однак не бракувало образливих расистських вигуків і глузувань. Дві третини переселенців були американськими громадянами. Японці годинами чекали в довгих чергах, щоб підійти до одного зі столів, за якими сиділи агенти, котрі вносили їх до списку й видавали ярлики з ідентифікаційними номерами, які треба було повісити на шию й почепити на свої речі. Група квакерів, що протестувала проти цієї акції, вважаючи її расистською та антихристиянською, пропонувала японцям воду, сандвічі й фрукти.

Такао Фукуда зібрався був заходити разом із родиною до автобусу, коли з’явився Ісак Беласко, ведучи за руку Альму. Чоловікові знадобився весь його авторитет, щоб змусити принишкнути агентів і солдатів, які намагалися його зупинити. Він почувався пригніченим, бо не міг не порівняти те, що відбувалося за кілька кварталів від його дому, із тим, що, можливо, сталося з його родичами у Варшаві. Він проштовхався до приятеля, щоб міцно обійняти його та передати конверт із грошима, від яких Такао марно поривався відмовитися, а тим часом Альма прощалася з Ітімеєм. «Пиши мені, пиши мені», — такими були останні слова, якими обмінялися діти, перед тим як сумна колона автобусів, наче повзуча змія, рушила в путь.

Ця путь, що здалася їм дуже довгою, насправді тривала трохи більше години: родину Фукуда привезли на іподром Танфоран, що в Сан-Бруно[11]. Власті оточили територію колючим дротом, похапцем пристосувавши стайні та звівши бараки, щоб розмістити вісім тисяч осіб. Наказ про переселення був такий терміновий, що бракувало часу завершити будівельні роботи й завезти все необхідне. Автобуси загальмували, і в’язні почали виходити з дітьми та манаттям, допомагаючи старикам. Вони йшли мовчки, невеличкими групами, розгублені, не розуміючи вищання заїкуватих гучномовців. Дощ перетворив ґрунт на багнюку, бруднив людей та їхні речі.

Кілька озброєних охоронців відокремили чоловіків від жінок для медичного огляду. Згодом їм зробили щеплення проти тифу й кору. В наступні кілька годин родина Фукуда намагалася розшукати свої пожитки в горах безладно згромаджених валіз, баулів і тюків; потім вони розмістилися в порожній стайні, яку їм надали для проживання. Зі стелі звисало павутиння, бігали таргани й миші, на вкритій пилом долівці лежала солома; дух тварин перемішався тут із запахом креозоту, яким намагалися продезінфікувати приміщення. Їм видали по розкладачці й мішку та по дві армійські плюшові ковдри на кожного. Стомлений, принижений до глибини душі Такао сів на долівку, підперши руками голову. Хейдецо зняла капелюшок і туфлі, взула пантофлі й підсмикнула плаття, готова знайти якнайкращий вихід з цієї скрути. Вона не дала дітям часу жалітися: спершу наказала встановити розкладачки й прибрати підлогу, тоді послала Чарльза й Джеймса по уламки дощок та палки, які завважила дорогою, щоб зробити кілька полиць і розставити трохи кухонного начиння, що їм вдалося привезти. Мегумі й Ітімею мати веліла набити мішки соломою, щоб вийшли матраци, а сама пішла до інших приміщень, вітаючись із жінками та придивляючись до солдатів і агентів, таких же розгублених, як і доручені їм в’язні, й запитуючи себе, скільки часу доведеться тут пробути. Єдиними явними ворогами, яких Хейдецо виявила під час першої вилазки, були перекладачі-корейці — брутальні з евакуйованими та запопадливі перед американцями. Жінка завважила, що вбиралень і душових замало, до того ж вони стояли без дверей. Ванн для жінок виявилося лише чотири, й гарячої води на всіх не вистачало. Право на приватність у таборі було знехтувано. Однак Хейдецо дійшла висновку, що тут вони принаймні не голодуватимуть, бо побачила вантажівки з харчами й дізналася, що від сьогодні в їдальнях людей годуватимуть тричі на день.

Вечеря складалася з картоплі, сосисок і хліба, але сосиски закінчилися, перш ніж до родини Фукуда дійшла черга. «Прийдіть пізніше», — прошепотів їм один із японців, що працював у їдальні. Хейдецо та Мегумі зачекали, коли їдальня спустіє, й дістали бляшанку м’ясних консервів і ще картоплі. Тієї ночі Хейдецо подумки почала складати список заходів, яких треба вжити, щоб перебування на іподромі було стерпним. Першу позицію в списку займало правильне харчування, а останню — в дужках, бо жінка не мала певності, що їй це вдасться, — заміна перекладачів. За всю ніч вона не склепила очей і з першими променями сонця, що пробивалися крізь шпарини в стінах стайні, штовхнула чоловіка, котрий також не спав, а тільки незрушно лежав на своєму місці. «Тут чимало роботи, Такао. Нам потрібні представники, уповноважені вести переговори з властями. Вдягни піджак і збери чоловіків».

Проблеми в Танфорані виникли одразу, проте до кінця тижня евакуйовані вже організувалися, шляхом демократичного голосування обрали своїх представників, єдиною жінкою серед яких була Хейдецо Фукуда, а ще склали списки дорослих за фахом та навичками — вчителів, селян, теслярів, ковалів, бухгалтерів, лікарів... відкрили школу без олівців та зошитів і склали програму спортивних та інших заходів, аби молодь не тинялася без діла й не піддавалася зневірі. Цілими днями люди жили в чергах: в душ, до лікаря, в пральню, на релігійну відправу, на пошту й тричі до їдальні. Вони мусили весь час бути дуже терплячими, щоб уникати скупчень і сварок. Існували комендантська година, перекличка двічі на день, під забороною — це було щось неймовірне для ісеїв — опинилася японська мова. Щоб уникнути втручань охоронців, в’язні заповзялися самі підтримувати порядок і вгамовувати баламутів, але ніхто не міг припинити чуток, що затягували в свій вир і часом сіяли паніку. Люди старались триматися чемно, щоб нестатки, скупченість та приниження менше дошкуляли.

Через шість місяців, одинадцятого вересня, в’язнів посадили в поїзди. Ніхто не знав, куди вони їдуть. Дорога в несправних, задушливих вагонах, де бракувало вбиралень і вночі не було світла, пролягла через незнайомі пустельні краєвиди, які здавалися їм Мексикою, і тривала один день та дві ночі, поки нарешті поїзд зупинився на станції Дельта, штат Юта. Звідси у вантажівках і автобусах вони вирушили до Топазу — перлини пустелі, як називали цей концтабір, можливо, без жодної іронії. Переселенці були ледь живі від утоми, брудні й перелякані, проте їх не мучили голод і спрага, бо серед них розподілили сандвічі, і в кожному вагоні стояли кошики з помаранчами.

Розташований на висоті майже тисяча чотириста метрів Топаз — жахливе поселення з однаковими приземкуватими будиночками — скидався на таку собі військову базу; оточений колючим дротом, з високими сторожовими вежами та озброєними солдатами, в спекотній пустелі, яку шмагали вітри й перетинали піщані бурі. Інші концтабори для японців на заході країни були схожі на цей і так само знаходилися в безлюдних місцях, щоб знеохотити будь-яку спробу втечі. Ніде не було видно ані дерева, ані кущика, ані бодай трохи трави. Лише похмурі ряди бараків тяглися аж ген за видноколо. Родини стояли разом, тримаючись за руки, щоб не загубитися в цьому сум’ятті. Всім хотілося до вбиральні, однак ніхто не знав, куди йти. Охоронцям знадобилося кілька годин, щоб організувати людей, бо вони й самі не розуміли до ладу розпоряджень, але зрештою прибулих розселили.

Родина Фукуда, не зважаючи на хмари піску, що туманили зір та затрудняли дихання, розшукала призначене їй місце. Кожен барак був поділений на шість відсіків площею чотири на шість метрів, відокремлених один від одного тонкими толевими перегородками, і в кожному тулилася одна родина. Блок складався з дванадцяти бараків, а загалом таких блоків налічувалося сорок два, і в кожному були своя їдальня, пральня, душові кабінки та вбиральні. Попри величезну територію табору, вісім тисяч переселенців жили на терені в два з лишком квадратних кілометри. Невдовзі в’язні завважили, що температура тут коливається від спекотної влітку до кількох градусів нижче нуля взимку. Влітку, крім нестерпної спеки, їм дошкуляли москіти й піщані бурі, які тьмарили небо та обпалювали легені. Вітер дмухав однаково у будь-яку пору року, доносячи сморід нечистот, що утворювали болото за кілометр від табору.

Як і на іподромі в Танфорані, японці в Топазі швидко організувалися. За кілька тижнів вони вже мали свої школи, дитячі садки, спортивні центри й газету. З обрізків деревини, каміння та залишків будівельних матеріалів люди творили мистецтво: виготовляли біжутерію з окам’янілих черепашок і персикових кісточок, робили ганчіркових ляльок та іграшки з паличок. Із зібраних книжок створили бібліотеку, організували кілька театральних труп та оркестрів. Ітімей переконав батька, що суворий клімат і лужний грунт не завадять їм вирощувати рослини в ящиках. Це підбадьорило Такао, і невдовзі у нього знайшлися послідовники. Чимало ісеїв надумали розбити декоративні сади: вони копали ями й наповнювали їх водою, утворюючи на радість дітям ставки. Ітімей своїми спритними пальцями змайстрував дерев’яний вітрильник і пустив його плавати в ставку; за кілька днів у ставках уже плавали дюжини човників. У кухнях порядкували самі в’язні, які робили дива з сухих пайків та привезених з ближчих селищ консервів, а згодом і рослин, які вдалося виростити наступного року, поливаючи потроху паростки. Люди не звикли вживати жири й цукор, тож, як і передбачала Хейдецо, чимало з них хворіли. До вбиралень тяглися довжелезні черги, а потреба та різі в животі були нестерпними, і вже ніхто не чекав сутінків, щоб випорожнитися, де прийдеться. Відхідки були переповнені екскрементами тисяч людей, а примітивний шпиталь, в якому порядкували білі лікарі та медсестри-японки, не міг нічим зарадити.

[7] Оомото — релігійне вчення, що виникло в Японії наприкінці ХІХ ст.

[8] Катана — один з двох самурайських мечів; другий має назву вакідзасі.

[9] Кандзі — одна з систем японського письма.

[10] Нічого не вдієш (яп.).

[11] Сан-Бруно — місто в штаті Каліфорнія.