Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Не втручайся в це, Ліліан. Усі хлопці проходять обряди посвячення і майже всі залишаються живими, — мовив Ісак.

— Тебе теж били?

— Авжеж. І, як бачиш, підсумок не такий вже й поганий.

Чотири роки навчання в коледжі стали б для Натаніеля суцільною мукою, якби не допомога того, на кого він найменше розраховував. Наприкінці тижня, побачивши Натаніеля в подряпинах та синцях, Ітімей відвів його до вкритої виткими трояндами альтанки й продемонстрував можливості бойових мистецтв, яких навчався відтоді, як міг стояти на ногах. Ітімей дав товаришеві лопату й наказав, аби той спробував проломити йому голову. Натаніель сприйняв це як жарт і просто підніс лопату вгору, немов парасольку. Ітімеєві довелося кілька разів повторити команду, щоб Натаніель усерйоз наскочив на нього. Той так і не второпав, коли випустив лопату з рук, ані як злетів у повітря й приземлився горілиць на вкриту італійською плиткою терасу просто перед ошелешеною Альмою, котра зблизька спостерігала цю сцену. Так Натаніель дізнався, що у винайнятому на вулиці Пайн гаражі незворушний Такао Фукуда навчає власних синів та інших хлопців з японської громади якоїсь суміші дзюдо й карате. Він розповів про це батькові, до якого вже доходили чутки про ці види спорту, що почали практикуватися в Каліфорнії. Ісак Беласко подався на вулицю Пайн, не надто сподіваючись, що Фукуда зарадить його синові, однак садівник пояснив, мовляв, у тому й полягає перевага бойових мистецтв, що вони вимагають не фізичної сили, а зосередженості та вправності, щоб, використавши вагу й рух суперника, його подолати. Натаніель розпочав тренування. Три вечори на тиждень шофер відвозив його до гаражу, де він бився спершу з Ітімеєм та іншими малюками, а згодом — із Чарльзом, Джеймсом і старшими хлопцями. Кілька місяців у нього нило все тіло, поки він навчився падати й не забиватися. Натаніель перестав боятися бійок. Він так і не подолав рівня початківця, але й це переважало навички старшокласників із його коледжу. Невдовзі ті дали йому спокій, бо першого, хто наближався з лихими намірами, Натаніель віднаджував чотирма гортанними вигуками й дивними бойовими танцями. Ісак Беласко ніколи не розпитував про результати тренувань, так само як перед тим не цікавився лупнями, що перепадали синові, але про щось він таки взнав, бо приїхав якось на вулицю Пайн вантажівкою з чотирма робітниками, які повинні були намостити в гаражі дощату підлогу. Такао Фукуда зустрів його традиційними поклонами, однак також не став ні про що розводитися.

Коли Натаніель пішов до коледжу, театральні вистави на горищі припинилися. Крім домашніх завдань і тренувань для самозахисту, хлопець переймався метафізичними тривогами й напускною тугою, яку матір намагалася вилікувати риб’ячим жиром. Він заледве встигав зіграти одну-дві партії в «Ерудита» чи в шахи, коли Альмі вдавалося впіймати його, перш ніж Натаніель, зачинившись у своїй кімнаті, починав мучити гітару. Хлопець відкрив для себе джаз та блюз, але зневажав модні танці, бо заклякнув би від сорому на танцювальному майданчику, де всі б побачили, що він, як усі Беласко, зовсім не відчуває ритму. Змішане почуття сарказму й заздрості викликав у Натаніеля лінді хоп у виконанні Альми та Ітімея, які старалися його підбадьорити. Діти мали дві подряпані платівки й патефон — Ліліан викинула його як непридатний, Альма підібрала на смітнику, а Ітімей розібрав і зібрав знову, адже мав зелені пальці й терплячу інтуіцію.

Середня школа, яка так погано почалася для Натаніеля, і в наступні роки залишалася для нього справжньою мукою. Співучням набридло ставити йому пастки, щоб відлупцювати, але впродовж чотирьох років вони кпили з хлопця та не приймали до свого товариства, бо не могли пробачити допитливого розуму, добрих оцінок і фізичної невправності. Натаніеля не полишало відчуття, що він народився не в тому місці і не в той час. Хлопець мусив брати участь у спортивних змаганнях, на яких ґрунтувалася британська система навчання, і завжди терпів приниження, коли прибігав останнім до фінішу або коли ніхто не хотів брати його до своєї команди. У п’ятнадцять років він раптом почав швидко рости: кожні два місяці доводилося купувати йому нові черевики та здовжувати брюки. З найдрібнішого в класі учня Натаніель зробився хлопцем із нормальною статурою, в нього виросли ноги, руки та ніс, під сорочкою означилися ребра, а адамове яблуко на худій шиї скидалося на пухлину, через що він до літа ходив у шалику. Він ненавидів свій профіль, наче в обскубаного шуліки, й волів сідати в кутку, щоб його було видно анфас. Натаніель уникнув прищів, які всіювали обличчя його ворогів, але не властивих цьому віку комплексів. Хлопець навіть не міг уявити, що менш ніж за три роки матиме пропорційне тіло, риси його обличчя стануть правильними, і він зробиться таким красенем, немов актор романтичного кіно. Він почувався потворним, нещасним та самотнім; до голови йому почали приходити думки про самогубство: під час одного з найгірших нападів самобичування Натаніель зізнався в цьому Альмі. «Це було б марнотратством, Нате. Краще закінчи школу, потім вивчись на лікаря, а тоді їдь до Індії лікувати прокажених. Я поїду з тобою», — похмуро озвалася вона, бо життєві проблеми Натаніеля здавалися сміховинними порівняно із ситуацією її родини.

Різниця у віці між ними була малопомітною, оскільки Альма рано розвинулася, а через потяг до самотності виглядала старшою, ніж насправді. Поки Натаніель жив у лімбі підліткового віку, що здавався вічним, в ній окреслилися успадковані від батька серйозність та сила — Альма плекала їх у собі як визначальні чесноти. Вона почувалася покинутою Натаніелем і життям. Їй неважко було зрозуміти відразу, яку відчував Натаніель до самого себе, коли поступив до коледжу, бо й сама вона — хоча меншою мірою — відчувала щось таке. Однак, на відміну від хлопця, Альма не дозволяла собі ні вдивлятися в пошуках вад у своє віддзеркалення, ні нарікати на долю. Вона мала інші клопоти.

Війна в Європі вибухнула наче апокаліптичний ураган; її можна було побачити в чорно-білих кадрах кіноновин: уривчасті сцени боїв; обличчя, вкриті невитравним нальотом пороху та смерті; літаки, що скидають бомби, а ті з безглуздою досконалістю падають на землю; вибухи, що вивергають вогонь і дим; у Німеччині ревище юрб, які славлять Гітлера. Вона вже погано пам’ятала батьківщину, рідну домівку, мову свого дитинства, але весь час сумувала за родиною. На її нічному столику стояли портрет брата й остання фотографія батьків на причалі в Данцигу — Альма цілувала їх перед сном. Образи війни переслідували її вдень, приходили в її сни й не дозволяли поводитися, як маленькій дівчинці, якою вона була. Коли Натаніель утовкмачив собі, буцімто він невизнаний геній, Ітімей став єдиною людиною, котрій вона могла звіритися. Хлопчик погано ріс — Альма переросла його на пів-голови — але був тямким і завжди знаходив спосіб розважити подружку, коли ту переслідували жахливі примари війни. Ітімей примудрявся діставатися до будинку Беласко на трамваї, на велосипеді або на пікапі квітництва, коли вдавалося умовити батька чи братів узяти його з собою; потім Ліліан повертала його додому в автомобілі з шофером. Коли діти не бачилися два-три дні, вони пізно ввечері вислизали з ліжок, щоб пошепотітися по телефону. Навіть найбанальніші фрази набували глибокого сенсу в цих потаємних розмовах. Їм і на думку не спадало попросити дозволу зателефонувати; малюки вважали, що апарат через вживання марнується, а тому діти не можуть ним користуватися.

Родина Беласко жила в очікуванні новин з Європи, які робилися дедалі непевнішими й тривожнішими... В окупованій німцями Варшаві чотириста тисяч євреїв купчилися в гетто площею в три з половиною квадратних кілометри. Вони знали це, бо Самуель Мендель телеграмою з Лондона повідомив, що Альмини батьки також там. Менделям не допомогли їхні гроші; від початку окупації вони втратили маєтність у Польщі й доступ до своїх рахунків у швейцарських банках, їм довелося залишити родинний дім — його було конфісковано й передано під службові приміщення нацистам та їхнім посіпакам, і життя подружжя зробилося таким же неймовірно злиденним, що й у решти мешканців гетто. І тоді вони виявили, що не мають жодного друга навіть серед своїх. Це було все, що вдалося з’ясувати Ісакові Беласко. Вийти на зв’язок із ними було неможливо, а всі його спроби викупити їх звідти виявилися марними. Ісак використав свої знайомства зі впливовими політиками, в тому числі двома сенаторами з Вашингтона й міністром оборони, з яким навчався разом у Гарварді, однак йому давали непевні обіцянки, які не виконувалися, бо ці люди мали набагато нагальніші справи, ніж рятувальна експедиція до варшавського пекла. Американці стежили за подіями й вичікували; їм — попри дотепну пропаганду уряду Рузвельта, покликану налаштувати громадськість проти німців — усе ще здавалося, буцімто ця війна по той бік Атлантичного океану їх не стосується. За високим муром, що позначив межі варшавського гетто, євреї потерпали від голоду й жаху. Поширювалися чутки про масову депортацію чоловіків, жінок і дітей, загнаних у вантажні потяги, що губилися в нічному мороці, про намір нацистів знищити євреїв й усіх небажаних осіб, про газові камери, про печі крематоріїв та інші жахіття — ці чутки неможливо було перевірити, а відтак американцям важко було повірити в них.

Ірина Базілі

У дві тисячі тринадцятому році Ірина Базілі, почастувавши сама себе заварними тістечками та двома чашками гарячого какао, відзначила третю річницю роботи в Альми Беласко. За цей час дівчина вже добре взнала її, хоча в житті цієї жінки траплялися такі загадки, яких ні вона, ні Сет не могли розгадати, почасти тому, що досі не взялися за це всерйоз. Разом із вмістом Альминих коробок, у яких Ірина мала наводити лад, їй відкривалася й родина Беласко. Так Ірина познайомилася з Ісаком, чоловіком із орлиним носом та добрими очима; із приземкуватою, персистою й милолицею Ліліан, з їхніми незугарними, але вишукано вбраними доньками Сарою та Мартою; з Натаніелем, спершу худорлявим безпорадним хлопчиком, згодом вродливим юнаком і нарешті поточеним хворобою стариком. Ірина бачила Альму — щойно прибулу до Америки дівчинку, і двадцятиоднорічну бостонську студентку в чорному береті та плащі, наче в детектива (чоловічий стиль вона уподобала, коли позбулася опіки тітки Ліліан), і молоду матір в альтанці саду в Сі-Кліффі із тримісячним Ларрі на руках — чоловік стояв позаду неї, поклавши на її плече руку, мовби позував для портрета королівської родини. В Альмі змалку вгадувалася жінка, якою вона повинна була стати — владна, зі світлим пасмом волосся, трохи скривленим ротом та блудливими кругами під очима. Ірина мусила розкладати фотографії по альбомах у хронологічному порядку — згідно з вказівками Альми, котра сама не завжди добре пам’ятала, де й коли їх зробили. Крім портрета Ітімея Фукуди, в помешканні був тільки один знімок у рамці: родина у вітальні будинку в Сі-Кліффі того дня, коли Альмі виповнилося п’ятдесят років. Чоловіки в смокінгах, жінки у вечірніх нарядах — Альма, гордлива, немов імператриця-вдова, у чорній єдвабній сукні, її невістка Доріс, бліда й стомлена, у сірому шовковому вбранні зі зборками попереду, щоб приховати другу вагітність — вона чекала на Пауліну. Півторарічний Сет стояв, учепившись однією рукою за бабусину сукню, а другою за вухо кокер-спаніеля.

Коли вони були разом, стосунки цих двох жінок нагадували взаємини тітки й небоги. Обидві добре знали свою справу і в невеличкому помешканні могли годинами робити кожна своє, не перемовляючись і навіть не дивлячись одна на одну. Вони були потрібні одна одній. Ірина втішалася довірою та підтримкою Альми, а та, своєю чергою, була вдячна дівчині за відданість. Жінці лестила Іринина цікавість до її минулого. Ірина була потрібна Альмі в практичних цілях і щоб підтримувати свою незалежність. Сет радив бабусі, коли та з часом потребуватиме догляду, повернутися до родинного будинку в Сі-Кліффі або найняти постійну доглядальницю: грошей для цього не бракувало. Альма ж, якій мало виповнитися вісімдесят два роки, планувала прожити ще десять без нічиєї допомоги й без того, щоб хтось вважав, буцімто має право вирішувати щось за неї.

— Я також страшенно боялася залежності, Альмо, але зрозуміла, що це не так погано. Людина звикає до допомоги й вдячна за неї. Я не можу ні вдягтися сама, ні прийняти душ, мені важко чистити зуби й розрізати курча на тарілці, проте я ніколи не почувалася такою щасливою, як зараз, — сказала їй якось Кетрін Хоп, котрій пощастило заприязнитися з Альмою.

— Чому, Кеті?

— Бо маю вдосталь часу, і вперше в житті від мене ніхто нічого не чекає. Я не повинна щось доводити, кудись бігти: кожен день — подарунок, і я сповна цим тішуся.

Кетрін Хоп жила на світі завдяки своїй залізній волі та дивам хірургії; вона знала, що таке залишитися інвалідом і постійно терпіти біль. До неї залежність прийшла не поступово, як зазвичай, а зненацька — через один невірний крок. Сходячи на гору, вона впала, і її — з поламаними ногами й тазом — затисло між двома скелинами. Її порятунок був справжнім подвигом, який без скорочень зафіксувала телевізійна програма новин, бо зйомки велися з повітря. За допомогою гелікоптера вдалося відзняти здаля драматичні сцени, проте повітряна машина не могла наблизитися до глибокої розщелини, де в шоці стікала кров’ю Кетрін Хоп. Минули день і ніч, перш ніж двом альпіністам із ризиком для життя вдався їхній зважливий маневр, і вони спустилися до бранки й за допомогою пасків витягли її нагору. Кетрін відвезли до військового шпиталю, де фахівці почали збирати докупи її численні поламані кості. Вийшовши через два місяці з коми, вона запитала про свою дочку й заявила, що почувається щасливою, залишившись живою. Того ж дня далай-лама прислав їй з Індії кату — білий шалик зі своїм благословенням. Після чотирнадцяти складних операцій та років посиленої реабілітації Кеті довелося змиритися з тим, що ходити вона вже не зможе. «Моє перше життя скінчилося, тепер починається друге. Часом ти бачитимеш мене пригніченою чи роздратованою — не зважай, це триватиме недовго», — сказала вона дочці. Дзен-буддизм і звичка медитувати впродовж усього життя стали її великим козирем за цих обставин, бо дозволяли витримувати нерухомість, що довела б до сказу іншу таку спортивну й енергійну людину, як вона, та не занепасти духом після втрати чоловіка, з яким прожила чимало років і який — не бувши такою цільною людиною, як Кеті, — кинув її в біді. А ще вона виявила, що може надавати хірургічну допомогу як лікар-консультант, перебуваючи в телевізійній студії з підключеними до операційної камерами, проте Кеті хотіла працювати з пацієнтами безпосередньо, як робила це завжди. Вирішивши жити на другому рівні в Лак-хаузі, Кетрін Хоп кілька разів об’їхала інтернат у візку, щоб порозмовляти з людьми, яким судилося стати її новою родиною, й переконалася, що матиме вдосталь нагод для роботи за фахом. Через тиждень після переїзду вона вже виношувала плани створення безкоштовної клініки болю для людей із хронічними хворобами, а також консультації для менш тяжких випадків. У Лак-хаузі працювали лікарі-екстерни; Кетрін Хоп переконала їх, що йдеться не про конкуренцію, а про взаємодоповнення. Ганс Фойгт виділив Кетрін зал під клініку й запропонував правлінню Лак-хаузу призначити їй платню, проте жінка воліла краще не платити щомісячний внесок, що влаштовувало обидві сторони. Невдовзі Кеті, як її тут звали, зробилася для всіх матір’ю, котра зустрічала новоприбулих, вислуховувала зізнання, розраджувала жалібників, супроводжувала помираючих та роздавала марихуану. Половина мешканців мала рецепти для її вживання, а Кеті, котра розподіляла марихуану в своїй клініці, була щедрою з тими, хто не мали ані папірця, ані грошей, щоб купити її потайки. Незрідка біля її дверей можна було побачити чергу клієнтів, які стояли, щоб одержати травичку в найрізноманітнішому вигляді, навіть як печиво чи карамельки. Ганс Фойгт не втручався — навіщо позбавляти людей безневинної розради? Він лише вимагав не курити в коридорах і місцях загального користування, бо якщо така заборона стосувалася тютюнових виробів, було б несправедливо не поширити її й на марихуану. Втім трохи димку проникало через опалювальну систему та кондиціонери, й іноді свійські тварини блукали територією так, немов загубили слід.

У Лак-хаузі Ірина вперше за чотирнадцять років почувалася впевнено. Відтоді, як прилетіла до США, вона ніколи не залишалася так довго на одному місці; знала, що цей спокій колись скінчиться, й тішилася перепочинком. Не все було ідилічним, однак — порівняно із колишніми — нинішні проблеми здавалися їй незначними. Слід було вирвати зуби мудрості, але її страховка не покривала видатків на стоматологію. Знала, що Сет Беласко закоханий у неї, і дедалі важче буде тримати молодика на певній відстані так, щоб не втратити його дорогоцінної дружби. Ганс Фойгт, котрий завжди поводився поблажливо та сердечно, в останні місяці зробився дратівливим, і деякі пожильці потайки обговорювали, як звільнити його, щоб не образити; Кетрін Хоп вважала, що варто дати йому час, і її думка поки що переважала. Директорові двічі невдало оперували геморой, і це його нервувало. Нагальним клопотом Ірини було нашестя мишей у старій будівлі в Берклі. Було чути, як вони шкребуться в полупаних переборках у підвалі. Підбурені її напарником Тімом, мешканці надумали розставити пастки, бо вважали, що труїти мишей негуманно. Ірина доводила, що пастки — це також жорстокість, до того ж хтось мусив прибирати дохлих тваринок, але на неї не зважали. В одній з пасток маленький гризун залишився живим, Тім видобув його й, зглянувшись, віддав Ірині. Дівчина належала до тих людей, які харчуються овочами та горіхами, нездатні скривдити якусь животину, а тим паче підсмажити. Ірині довелося перев’язати їй лапку, оселити її в устеленій ватою коробці та доглядати, поки в миші минувся страх, вона могла ходити й повернулася до своїх.

Дещо в Ірининих повинностях у Лак-хаузі її обтяжувало — приміром, бюрократизм страхових компаній, сперечання з родичами стариків, котрі спочатку кинули їх, а потім скаржилися через кожну дрібницю, щоб зм’якшити власну провину, а ще обов’язкові комп’ютерні класи, бо варто було їй щось опанувати, технологія робила новий стрибок уперед і Ірина знову безнадійно відставала. Від людей, якими вона опікувалася, скарг не надходило. Як сказала в її перший робочий день у Лак-хаузі Кеті, знудитися тут було неможливо. «Існує відмінність між старістю й немічністю. Справа не у віці, а в стані фізичного та розумового здоров’я, — пояснила їй Кеті. — Старики можуть залишатися незалежними, а люди немічні потребують допомоги й догляду, і нарешті надходить час, коли вони стають, наче діти». Ірина багато чого навчилася як від старих пожильців, так і від немічних: майже всі вони були сентиментальними, кумедними й не боялися здаватися смішними; дівчина сміялася разом із ними, а часом плакала через них. А ще майже всі вони прожили або вигадали собі цікаве життя. Старики здавалися дуже розгубленими, бо зазвичай недочували. Ірина дбала, щоб їм не бракувало батарейок для слухових апаратів. «Що найгірше в старості?» — запитувала дівчина. Пожильці відповідали, що не думають про вік; колись вони були підлітками, потім зробилися тридцятирічними, п’ятдесятирічними, шістдесятирічними, не думаючи про свої роки, то навіщо думати про це зараз? Деякі мали дуже обмежені можливості — їм було важко ходити, рухатися, але вони нікуди й не збиралися. Інші були неуважні, розгублені, їх підводила пам’ять, однак це більше непокоїло доглядальників і родичів, ніж їх самих. Кетрін Хоп наполягала, що мешканці другого та третього рівнів повинні вести активний спосіб життя, й завданням Ірини було зацікавити їх, розважити, згуртувати. «У будь-якому віці людина мусить мати якусь мету. Це найкращий бальзам проти багатьох лих», — наголошувала Кеті. Її метою завжди була допомога іншим людям, і ця мета залишилася незмінною після нещасного випадку.

По п’ятницях уранці Ірина супроводжувала найбільш активних мешканців на їхні вуличні акції протесту, стежачи, щоб ніхто не накоїв дурниць. Вона також брала участь у вегіліях, коли йшлося про якусь добру справу, і в клубі плетіння: всі здатні орудувати спицями жінки, крім Альми Беласко, плели камізельки для сирійських біженців. Постійною темою залишався мир; можна було сперечатися про що завгодно, крім миру. В Лак-хаузі мешкали двісті сорок чотири розчарованих демократи; вони голосували за переобрання Барака Обами, але критикували його за нерішучість, за те, що не закрив в’язниці в Гуантанамо, депортував мігрантів-латиноамериканців, за дрони... зрештою, причин надсилати листи президентові та Конгресу не бракувало. Півдюжини республіканців остерігались висловлюватися вголос.

До повинностей Ірини входило також сприяння духовним обрядам. Чимало стариків належали до певних конфесій, хоча років по шістдесят не зверталися до Бога, інші шукали розради в езотеричних та психологічних вправляннях доби Водолія. Ірина раз по раз знаходила їм посібники та наставників з трансцендентної медитації, курсів магії, «Іцзин»[6], розвитку інтуїції, кабали, карт таро, анімізму, реінкарнації, психічного сприйняття, всесвітньої енергії та позаземного життя. Вона відповідала за проведення релігійних святкувань — такої собі суміші різних вірувань, бо ніхто не повинен був почуватися обійденим. У дні літнього сонцестояння Ірина водила групи старушенцій до ближчого лісу, де ті — босі, у віночках — танцювали кружком під звуки бубону. Лісники знали їх і зголошувалися фотографувати — в обнімку з деревами, промовляючих щось до богині землі Геї та своїх мертвих. Ірині це видавалося кумедним, поки одного разу дівчина почула голоси своїх діда та бабці, що долинали зі стовбура секвойї — одного з тих гігантських тисячолітніх дерев, що єднають наш світ зі світом духів, як пояснили їй восьмидесятирічні танцівниці. Костеа й Петрута, які не були красномовними за життя, не стали такими й у секвойї, але ті кілька слів, що старі зронили, переконали онуку, що вони дбають про неї. В дні зимового сонцестояння Ірина імпровізувала обряди в приміщенні, бо Кеті застерігала, що у вологому, продутому вітром лісі можна підхопити запалення легенів.

Отримуваної в Лак-хаузі платні заледве вистачало на прожиток, однак запити Ірини були такими скромними, а потреби такими помірними, що іноді в неї навіть залишались якісь гроші. Завдяки ж доходам від миття собак та роботи з Альмою, котра завжди шукала нагоду заплатити їй більше, дівчина почувалася багачкою. Лак-хауз став її домівкою, а його мешканці, з якими стикалася щодня, заміняли Ірині діда та бабцю. Її зворушували ці забарливі, незграбні, хворобливі, похнюплені старики... дівчині не бракувало терпіння вислуховувати їхні проблеми, повторювати тисячі разів ту саму відповідь на те саме запитання, їй подобалося штовхати вперед інвалідні візки, підбадьорювати, допомагати, розраджувати. Вона навчилася уникати спалахів жорстокості, що, мов раптовий буревій, часом охоплювали їх, її не лякали жадібність та манія переслідування, що виявлялися в декого через самотність. Ірина намагалася зрозуміти, як це носити за плечима зиму — непевність ходи, замішання через недочуті слова, враження, нібито ціле людство кудись поспішає й надто швидко говорить, а ще порожнечу, крихкість, утому та байдужість до всього, що не стосується їх особисто, навіть до дітей та онуків, відсутність яких уже не така болюча, як колись, і треба докласти зусиль, аби їх пригадати. Ніжність викликали у неї зморшки, покручені пальці, поганий зір. Вона намагалася уявити, якою буде сама старою, немічною.

Альма Беласко не належала до цієї категорії; Ірина не мусила її оберігати — навпаки, дівчині здавалося, що це Альма оберігає її, й вона була вдячна за роль безпорадної небоги, яку надала їй ця жінка. Альма була прагматичною, агностичною й практично невіруючою — жодних магічних кристалів, знаків Зодіаку й промовляючих дерев. З нею Ірина знаходила розраду в своїх сумнівах. Вона хотіла бути такою, як Альма, жити в керованій реальності, де кожна проблема має свою причину, наслідок та вирішення, де не існує ані жахливих примар у снах, ані сластолюбних ворогів, що чатують на кожному кроці. Години з Альмою були чудовими, й Ірина залюбки працювала б у неї задарма. Якось запропонувала це жінці. «Я маю зайві гроші, а тобі їх бракує. Годі про це», — відповіла Альма таким владним тоном, до якого майже ніколи не вдавалася в їхніх розмовах.

Сет Беласко

Альма Беласко неквапно снідала, дивилася по телевізору новини, а тоді вирушала займатися йогою або на годинну прогулянку. Повернувшись, приймала душ, одягалася й, завваживши, що от-от має прийти прибиральниця, тікала до клініки допомагати своїй подрузі Кеті. Заняття та рух були для хворих найдієвішим знеболюючим. Кеті завжди потребувала волонтерів і просила Альму давати уроки малювання на шовку, однак для цього потрібні були приміщення й матеріали, яких тут ніхто не міг дозволити собі купувати. Альма зголосилася сама покривати всі видатки, проте Кеті відмовилася від пропозиції з етичних міркувань, мовляв, нікому не сподобається бути об’єктом благодійності. Тоді Альма скористалася давнім, набутим на горищі в Сі-Кліффі разом із Натаніелем та Ітімеєм досвідом, для театральних постановок, які не потребували грошей і викликали бурі сміху. Тричі на тиждень вона ходила малювати до майстерні, де їй допомагала Кірстен. Альма зрідка користувалася їдальнею Лак-хаузу, воліла вечеряти в навколишніх ресторанах, де її знали, або в своєму помешканні, коли невістка присилала з шофером якусь із її улюблених страв.

Ірина тримала на кухні найнеобхідніше: свіжі фрукти, вівсянку, молоко, хліб з непросіяного борошна, мед. Дівчині доводилося також упорядковувати папери, занотовувати все, що диктувала Альма, супроводити жінку, коли та йшла кудись у справах, ходити за покупками й до пральні, дбати про кота, про розклад, зрідка організовувати якісь культпоходи. Часто Альма й Сет запрошували її на традиційні недільні обіди в Сі-Кліффі, коли родина вшановувала свою старійшину. Присутність Ірини скрашувала такі зібрання Сетові, котрий раніше вигадував найрізноманітніші приводи, щоб нагодитися, коли вже подаватимуть десерт, бо думка не з’явитися взагалі просто не приходила йому до голови. Він і далі вперто переслідував Ірину, однак — оскільки це не давало бажаного результату — зустрічався й з колишніми подружками, готовими терпіти його примхи. Сет нудився з ними й ніяк не міг викликати ревнощів в Ірини. Як казала його бабуся, навіщо марнувати набої на шулік? — це було одне з-поміж тих загадкових прислів’їв, які побутували в родині Беласко. Для Альми родинні зустрічі починалися радісним передчуттям побачення з близькими людьми, особливо з онукою Пауліною, оскільки Сета вона бачила часто, але незрідка обіди завершувалися доволі прикро: будь-яка тема могла виявитися дражливою, і призводив до цього не брак ніжності, а кепська звичка сперечатися через дрібниці. Сет шукав нагоди сказати щось наперекір батькам або шокувати їх чимось; увагу Пауліни поглинала якась нав’язлива ідея — приміром, кастрування тварин чи бойні — й дівчина живописала все до найменших подробиць; Доріс старалася явити дива кулінарного мистецтва, влаштовувала справжні бенкети, а потім плакала в своїй кімнаті, бо ніхто їх не оцінив; тим часом добряга Ларрі балансував, аби уникнути непорозумінь. Альма використовувала Ірину, щоб послабити напругу, оскільки всі Беласко трималися цивілізовано в присутності сторонніх, навіть якби це була скромна співробітниця Лак-хаузу. Садиба в Сі-Кліффі — з шістьма спальнями, двома вітальнями, заставленою книжками бібліотекою, подвійними мармуровими сходами та буйним садом — здавалася дівчині неймовірно розкішною. Вона не помічала повільного занепаду майже сторічного будинку, який тримався завдяки невсипному дбанню Доріс, котра намагалася дати йому такий-сякий лад, рятуючи від іржі декоративні грати на вікнах; не помічала Ірина й нерівностей на підлозі та стінах, які пережили кілька землетрусів, ані потрісканих кахлів і слідів термітів на меблях. Будинок височів у гарному місці, на пагорбі, що здіймався між Тихим океаном та затокою Сан-Франциско. Густий, схожий на ватяну грудомаху туман затуляв удосвіта від очей міст Голден-гейт, однак протягом ранку завіса розвіювалася, й досконала конструкція з червоного металу на тлі поцяткованого чайками неба відкривалася погляду так близько від саду родини Беласко, що, здавалося, до неї можна було доторкнутися рукою.

Так само як Альма перетворилася на названу Іринину тітку, Сет скидався на її брата в перших, бо роль коханця, якої так прагнув, йому не давалася. Три роки знайомства зміцнили стосунки молодих людей, що ґрунтувалися на самотності Ірини, погано приховуваній пристрасті Сета й їхній спільній цікавості до життя Альми Беласко. Інший, не такий затятий та закоханий чоловік, на його місці уже давно визнав би поразку, але Сет навчився приборкувати свій шал і пристосувався до черепашачої ходи, запропонованої Іриною. Квапитися не випадало, бо варто було йому зробити крок уперед, як вона відступала, й минали тижні, перш ніж Сетові вдавалося надолужити втрачене. Якщо вони випадково торкалися одне одного, дівчина спритно відхилялася, а коли він робив це зумисне, нашорошувалася. Сет марно шукав причини такої недовіри, але Ірина тримала на замку своє минуле. З першого погляду ніхто не міг уявити справжньої вдачі Ірини, і хоча завдяки відкритості й привітності дівчина зробилася найулюбленішою доглядальницею в Лак-хаузі, Сет знав, що за цією лагідністю ховається полохливе білченя.

За ці роки книжка Сета без великих зусиль з його боку набула чітких обрисів завдяки бабусиним матеріалам та Ірининій наполегливості. Альмі випало стисло викласти історію Беласко — єдиних родичів, які залишилися в неї після того, як війна знищила в Польщі подружжя Менделів, і перш ніж постав із мертвих її брат Самуель. Беласко належала хоча й не до найбільш сановитих, зате до найзаможніших родин Сан-Франциско, яка знала свій родовід ще з часів золотої лихоманки. З-поміж їхніх предків вирізнявся такий собі Девід Беласко, театральний режисер і продюсер, імпресаріо та автор понад ста п’єс, котрий у тисяча вісімсот вісімдесят другому році поїхав з міста й підкорив Бродвей. Прадід Ісак належав до гілки, що залишилася в Сан-Франциско, вкорінилася тут і збила капітал завдяки солідній адвокатській конторі та вдалим інвестиціям.

Як усі мужчини в родині, Сет мусив працювати в конторі, хоча йому бракувало бойового інстинкту попередніх поколінь. Він вивчився на адвоката мимо волі й займався юриспруденцією, бо йому було шкода клієнтів, а не через віру в правосуддя чи зажерливість. Його сестра Пауліна, на два роки молодша, була краще підготовленою для такої невдячної роботи, але це не увільняло його від обов’язків перед фірмою. В свої тридцять два роки Сет так і не споважнів, як дорікав йому батько; він залишав найзаплутаніші справи сестрі й розважався, тринькаючи гроші та пурхаючи від однієї до іншої з півдюжини тимчасових подружок. Сет вихваляв свій поетичний хист і вправність мотогонщика, справляючи враження на дівчат і лякаючи їхніх батьків, однак не збирався відмовлятися від надійних статків, які забезпечувала робота в адвокатській конторі. Сет був не циніком, а просто лінивим до праці й легковажним майже в усьому іншому. Він перший здивувався, коли завважив, що в портфелі, з яким ходив на судові засідання, росте стос аркушів. Важкий шкіряний портфель брунатного кольору з золотою монограмою діда був анахронізмом у добу комп’ютерів, проте Сет носив портфель, вірячи в його чудодійні сили, і тільки їхнє втручання пояснювало зростаючий обсяг рукопису. Слова з’являлися самі в плодовитому череві портфеля й спокійно блукали в просторі його уяви. Це були двісті п’ятнадцять нашвидкуруч списаних аркушів, які Сет не завдавав собі клопоту виправити, бо його план полягав у тому, щоб переповісти все, що вдасться витягти з бабусі, додати щось від себе, а тоді заплатити якомусь письменникові, котрий залишиться за лаштунками, й сумлінному видавцеві, аби ті надали книжці форми та блиску. Цих аркушів не існувало б, якби не Ірина, яка не лише наполегливо бажала їх прочитати, а й мала нахабство критикувати, що змусило Сета регулярно продукувати десять-п’ятнадцять сторінок, і поки ті накопичувалися, він, не ставлячи перед собою такої мети, перетворювався на романіста.

Сет був єдиним членом родини, за яким Альма нудилася, хоча й не зізнавалася собі в цьому. Коли він кілька днів не телефонував чи не приїздив, у старої псувався настрій, і вона швидко вигадувала причину, щоб покликати Сета до себе. Внук не змушував себе чекати. Він налітав, наче буревій — мотоциклетний шолом під пахвою, волосся розкуйовджене, щоки почервонілі, в руках якісь дрібнички для бабусі та Ірини: ласощі, мигдалеве мило, папір для малювання, відео про зомбі з іншої галактики. Коли дівчини не було, Сет вочевидь засмучувався, проте Альма вдавала, ніби не помічає цього. Молодик зазвичай вітався з бабусею, поплескуючи її по плечу, а та у відповідь щось бурмотіла; вони спілкувалися, наче двійко друзів — щиро, по-змовницьки — не проявляючи своєї взаємної любові, бо вважали це кітчем. Теревеніли подовгу, не церемонячись, як дві кумасі-пліткарки: спершу швидко обговорювали останні новини, в тому числі й ті, що стосувалися родини, а тоді одразу переходили до найцікавішого. Без кінця згадували міфічне минуле, що складалося з невірогідних епізодів та історій, подій і осіб тих часів, коли Сет ще не народився. З онуком Альма була велемовною оповідачкою, згадувала будинок у Варшаві, де минули перші роки її життя, із похмурими кімнатами, масивними меблями та служницями в уніформах, які безшумно, не підводячи очей, прослизали вздовж стін, але неодмінно додавала й химерного золотавого поні з довгою гривою, якого начебто зварили в часи голоду. Альма воскрешала в пам’яті прадіда й прабабцю Менделів і повертала їм усе, що забрали нацисти; вона садовила їх за пасхальний стіл зі срібними свічниками та приборами, французькими келихами, баварською порцеляною й вишитою черницями з якогось іспанського монастиря скатертиною. Альма так красномовно переповідала найтрагічніші епізоди, що Сетові та Ірині здавалося, ніби вони разом із Менделями долають шлях до Треблінки; їдуть із ними у вантажному вагоні поміж сотень нещасних, зневірених, спраглих людей, без повітря й світла, блюючи, випорожнюючись, агонізуючи; голі входять із ними до камер жаху і зникають разом із ними цівками диму. Альма розповідала і про прадіда, Ісака Беласко, котрий помер навесні — тієї ночі снігова буря знищила його сад; і про його подвійний похорон, бо під час першого не вистачило місця всім тим людям, котрі хотіли віддати йому останню шану: сотні білих, чорних, азіатів і латиноамериканців, яким він зробив добро, йшли і йшли цвинтарем, і рабинові довелося повторити церемонію. І про навіки закохану в свого чоловіка прабабцю Ліліан, котра осліпла того самого дня й ходила в потемках усі роки, що їй лишилися, а лікарі не могли збагнути причини її сліпоти. Розповідала Альма й про родину Фукуда й про те, як вивозили японців, — подію, що травмувала її в дитинстві — не надто зостановляючись на своїх стосунках з Ітімеєм Фукудою.

Родина Фукуда

[6] «Іцзин» («Книга перемін») — пам’ятка давньокитайської літератури.