Японський коханець: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Нічого їм не треба пояснювати, містере Фойгте. Старики закохуються, ви й самі знаєте, але сторонніх людей це шокує.

— Ти спала з Девіном?

— Ні! Як ви могли подумати?

— Тоді я нічого не розумію. Чому він зробив тебе своєю єдиною спадкоємицею?

— Що?

І тут ошелешений Ганс Фойгт зрозумів, що Ірина Базілі не здогадувалася про наміри старого, і його заповіт був для неї цілковитою несподіванкою. Директор попередив дівчину, що їй доведеться докласти чималих зусиль, щоб одержати бодай щось, бо законні спадкоємці битимуться до останнього мідяка, але Ірина раптом заявила, що нічого їй не треба, мовляв, лихі гроші принесуть лише нещастя. «Жак Девін був не сповна розуму, — додала вона, — і будь-хто в Лак-хаузі може це підтвердити; найкраще залагодити все без скандалу. Досить буде довідки від лікаря про старечий маразм». Ірині довелося повторити свої слова, щоб розгублений директор уторопав, що вона каже.

Попри запобіжні заходи, утаїти справу не вдалося. Всі були в курсі, і на другий день в інтернаті тільки й розмов було, що про Ірину Базілі, чий вчинок викликав захоплення пожильців та невдоволення латиноамериканського й гаїтянського персоналу, серед якого відмова від грошей вважалася тяжким гріхом. «Не плюй у небо, попаде в тебе», — виснувала Лупіта Фаріас, і дівчина не знайшла в румунській мові відповідника незрозумілій приказці. Вражений безкорисливістю цієї скромної емігрантки з країни, яку важко було знайти на мапі, директор перевів Ірину на постійну роботу по сорок годин на тиждень із платнею вищою, ніж у її попередниці. До того ж він умовив спадкоємців Жака Девіна на знак вдячності дати Ірині дві тисячі доларів. Дівчина так ніколи й не одержала обіцяної винагороди, та, оскільки не могла навіть уявити такої купи грошей, невдовзі про них забула.

Альма Беласко

Завдяки фантастичній спадщині Жака Девіна Альма Беласко звернула увагу на Ірину, а коли плітки вичерпалися, покликала її до себе. Альма прийняла дівчину в своєму спартанському помешканні, сидячи з імператорським достоїнством у невеличкому кріслі абрикосового кольору зі смугастим котом Неко на колінах.

— Мені потрібна секретарка. Я хочу, щоб ти працювала у мене, — мовила жінка.

То була не пропозиція, а наказ. А що Альма дуже рідко відповідала на вітання, коли вони зустрічалися в якомусь коридорі, її слова захопили Ірину зненацька. До того ж половина мешканців інтернату жила на скромну пенсію, до якої зрідка додавалися одержані від родичів незначні кошти, і багатьом пожильцям доводилось обмежуватися доступними послугами, бо навіть зайва порція могла виснажити скромний бюджет; тому тут ніхто не міг дозволити собі найняти особисту помічницю. Привид бідності, як і привид самотності, завжди супроводжував стариків. Ірина пояснила жінці, що має обмаль вільного часу, оскільки після роботи в Лак-хаузі працює в кав’ярні, а ще миє на дому собак.

— Тобто як собак? — здивувалась Альма.

— Я маю партнера на ім’я Тім, це мій сусід у Берклі. А Тім має халабуду, біля якої встановив дві ванни й довгий шланг; ми обходимо собачі доми, тобто доми, власники яких тримають собак, під’єднуємо шланг і миємо клієнтів, тобто собак, на подвір’ї чи на вулиці. А ще чистимо їм вуха та стрижемо нігті.

— Собакам?— перепитала Альма, ховаючи посмішку.

— Так.

— І скільки тобі платять за годину?

— Двадцять п’ять доларів за собаку, але я роблю це на пару з Тімом, тож виходить дванадцять п’ятдесят.

— Я найму тебе з тримісячним випробувальним строком, платитиму тринадцять доларів за годину. Якщо твоя робота мене влаштує, матимеш п’ятнадцять. Працюватимеш зі мною після роботи в Лак-хаузі, для початку по дві години на день. Розклад може бути гнучким, залежно від моїх потреб і твоїх можливостей. Згода?

— Я можу кинути роботу в кав’ярні, місіс Беласко, але не з собаками — вони вже знають і чекають мене.

На тому й домовилися, і так почалася їхня співпраця, яка згодом переросла в дружбу.

В перші тижні, виконуючи нові повинності, Ірина ходила навшпиньках і почувалася трохи зніченою, бо Альма Беласко виявилася жінкою владною, вимогливою до найменших подробиць і водночас не надто чіткою в розпорядженнях, але невдовзі дівчина втратила страх і зробилася для Альми такою ж незамінною, як і для всього Лак-хаузу. Ірина спостерігала за Альмою із захопленням зоолога, як за невмирущою саламандрою. Ця жінка не була схожа ні на кого з її знайомих і, безперечно, на жодного зі стариків другого та третього рівнів. Позбавлена сентиментальності, байдужа до всього матеріального, вільна від прив’язаностей — за винятком внука, Альма над усе дорожила своєю незалежністю й почувалася такою впевненою в собі, що не шукала підтримки ні в Бога, ні в солодкавому блаженстві деяких мешканців Лак-хаузу, котрі проголошували себе людьми духовними й проповідували методи, що дозволяли досягти стану вищої свідомості. Альма не літала в хмарах. Ірині її зарозумілість здалася своєрідним захистом від чужої цікавості, а простота — тією формою вишуканості, яку мало хто з жінок можуть імітувати, не здаючись недбалими. Сиві пасма шорсткого нерівномірно підстриженого волосся жінка зачісувала пальцями. Єдиною поступкою мирській марноті з її боку було те, що Альма користувалася червоною помадою і туалетною водою для чоловіків, яка пахла сумішшю бергамота й помаранчі; там, де вона проходила, цей свіжий аромат заглушав невиразні запахи дезінфікуючих засобів, старості, а часом і марихуани, якими був просякнутий Лак-хауз. Альма була жінкою окостуватою, мала великий ніс, гордливі губи та натруджені руки поденниці, а обрамлені важкими темними бровами й фіолетовими кругами карі очі надавали їй виразу людини, що страждає на безсоння, якого окуляри в чорній оправі не здатні були приховати. Її загадковий вигляд начеб встановлював дистанцію: ніхто зі співробітників не звертався до неї тим поблажливим тоном, яким зазвичай вони розмовляли з іншими пожильцями, і так само ніхто не міг похвалитися тим, що знає Альму, поки Ірина Базілі не спромоглася проникнути у фортецю її особистого життя.

Альма Беласко жила зі своїм котом у помешканні майже без меблів та особистих речей і користувалася крихітною автівкою, анітрохи не зважаючи на правила дорожнього руху, які трактувала довільно (тож до обов’язків Ірини входила сплата штрафів). Вона була жінкою чемною з огляду на добре виховання, але єдиними людьми, з якими Альма заприязнилася в Лак-хаузі, стали садівник на ім’я Віктор — з ним вона подовгу працювала разом, допомагаючи доглядати висаджені у підвісних вазонах рослини та квіти, і лікарка Кетрін Хоп, перед якою просто не могла встояти.

У розділеному дерев’яними перетинками сараї Альма, як і інші майстрові, винаймала студію. Вона малювала на шовку, як робила це шістдесят років поспіль, але тепер не з натхнення, а щоб не померти передчасно від нудьги. Багато годин на тиждень жінка проводила з Кірстен, своєю помічницею, котрій синдром Дауна не заважав виконувати звичні повинності. Кірстен знала суміші барв і знаряддя, що використовувала Альма, готувала тканину, підтримувала порядок у майстерні й мила пензлі. Обидві працювали злагоджено й без слів розуміли одна одну. Коли в Альми почали тремтіти руки, а пульс зробився уривчастим, вона найняла двох студентів, які наносили на шовк зроблені нею на папері малюнки, а тим часом вірна помічниця наглядала за ними з підозрілістю тюремниці. Кірстен була єдиною особою, котра дозволяла собі, вітаючись, обіймати Альму або й цілувати її в пориві ніжності.

Не ставлячи перед собою такої мети, Альма зробилася знаменитою завдяки оригінальним малюнкам та сміливим барвам своїх кімоно, тунік, хусток і шаликів. Сама їх не носила, віддаючи перевагу широким полотняним брюкам та блузкам чорного, білого й сірого кольорів — шматтю жебраків, за визначенням Лупіти Фаріас, котра гадки не мала, скільки коштує це шмаття. Одяг з Альминими малюнками продавався у мистецьких салонах і коштував шалені гроші, які вона спрямовувала до фундації Беласко. На ці колекції її надихнули подорожі світом — тварини з Серенгеті[2], оттоманська кераміка, ефіопські письмена, ієрогліфи інків, грецькі барельєфи; свої роботи вона оновлювала в міру того, як їх наслідували конкуренти. Альма відмовлялася продати власний товарний знак або співпрацювати з модними дизайнерами. Кожен її оригінал репродукувався в обмеженій кількості під її суворим наглядом, і на кожному виробі стояв її особистий підпис. В часи найбільшого розмаху на неї працювали п’ять десятків людей, і вона керувала солідним підприємством у південній частині Маркет-стріт у Сан-Франциско. Альма ніколи не рекламувала свій крам, бо не мала потреби щось продавати, щоб заробляти на прожиток, проте її ім’я зробилося гарантією ексклюзивності та вишуканості. Коли їй виповнилося сімдесят років, Альма вирішила скоротити кількість своєї продукції, що завдало серйозного удару фундації Беласко, яка існувала завдяки цим надходженням.

Започаткована тисяча дев’ятсот п’ятдесят п’ятого року її свекром, легендарним Ісаком Беласко, фундація опікувалася створенням зелених зон у проблемних кварталах. Ця ініціатива, що мала передусім естетичні, екологічні та оздоровчі цілі, спричинилася до несподіваних соціальних вигод. Там, де з’являлися сад, парк або майдан, зменшувався рівень злочинності, бо самі ватажки та учасники банд, які раніше ладні були порішити одні одних за пакетик героїну чи тридцять квадратних сантиметрів території, об’єднувалися, щоб разом дбати про цей куточок міста, що тепер належав їм. В одних місцях вони створювали мурали, в інших зводили скульптури та дитячі майданчики, і скрізь актори й музиканти своїми виступами розважали публіку. Фундацією Беласко в кожному поколінні керував старший мужчина — таким було негласне правило, яке не змінила навіть емансипація жінок, бо жодна з них не завдала собі клопоту поставити його під сумнів. Одного дня черга мала дійти до Сета, правнука засновника. Молодик зовсім не бажав такої честі, але її було передбачено в заповіті.

Альма так звикла командувати й зберігати дистанцію, а Ірина — коритися та триматися скромно, що вони ніколи б не прониклися взаємною повагою, якби не Сет Беласко, улюблений онук Альми, який заповзявся зруйнувати бар’єри між ними. Сет познайомився з Іриною Базілі невдовзі після того, як бабуся оселилася в Лак-хаузі, і дівчина невідь чому одразу привабила його. Попри своє ім’я, вона не скидалася на тих красунь зі Східної Європи, які впродовж останнього десятиріччя брали штурмом чоловічі клуби та модельні агенції. Дівчина не мала жираф’ячих кісток, монгольських вилиць та млості одаліски; здаля Ірину можна було переплутати з не надто охайним хлопчиськом. Вона була такою субтильною і так прагнула залишатися непомітною, що тільки добре придивившись, її вдалося б завважити. Простора одіж та насунутий на самісінькі брови повстяний капелюшок позбавляли можливості розгледіти дівчину. Сета приваблювали її загадкова розважливість, личко домовика, що набуло форми серця, із глибокою ямкою на підборідді, зелені полохливі очі, тонка шия, яка підкреслювала її вразливість, і шкіра — така біла, що аж світилася в темряві. Навіть її дитячі руки з погризеними нігтями зворушували Сета. Він відчував незнане доти хвилююче бажання захистити дівчину, оточити її увагою. Ірина напинала на себе стільки шарів одягу, що було неможливо оцінити те, що під ними, але коли через кілька місяців літо змусило дівчину скинути одяганки, які її приховували, під своїм недбалим стилем вона виявилася доволі зграбною та привабливою. Повстяний капелюшок поступився місцем циганським хусткам, які не повністю прикривали її волосся, і тепер личко Ірини обрамляли біляві, майже безбарвні кучері.

Спершу бабуся була єдиною сполучною ланкою між Сетом та дівчиною, на яку не діяв жоден із його випробуваних методів, але згодом молодик виявив невідпорну силу письма. Він сказав Ірині, що з допомогою бабусі намагається відтворити півтора століття історії родини Беласко та міста Сан-Франциско, від заснування до нинішніх часів. З п’ятнадцяти років Сет зберігав у голові цей об’ємний роман — бурхливий потік образів, історій, думок, слів і ще слів, в якому — якщо його не викласти на папері — міг потонути. Це було перебільшенням: бурхливий потік насправді скидався на млявий струмок, але він так захопив Іринину уяву, що Сетові не залишалося нічого іншого, як сісти писати. Окрім відвідин бабусі, котра підживляла його усними оповідками, він почав шукати матеріали в книжках та Інтернеті, збирати фотографії й написані в різний час листи. Це викликало захоплення Ірини, але не Альми, яка закидала внукові, що той, мовляв, величний у думках і безладний у вчинках, а це згубний збіг для письменника. Якби Сет завдав собі клопоту трохи поміркувати, то визнав би, що бабусини спогади й роман тільки привід, щоб бачитися з Іриною, цим вирваним із якоїсь північної казки створінням, що опинилося в найнесподіванішому місці — геронтологічному закладі. А проте, хоч би скільки міркував, він все одно не зміг би пояснити невідпорної притягальної сили, що вабила його до цієї кощавої, мов сирота, та блідої, наче сухотниця, дівчини — повної протилежності його уявленням про жіночий ідеал. Сетові подобалися здорові, життєрадісні, засмаглі дівчата без комплексів, яких була безліч у Каліфорнії і в його минулому. Ірина ж, здавалося, не помічала враження, що справляла на нього, й ставилася до Сета з неуважливою симпатією, з якою люди зазвичай роздивляються чужі талісмани. Така чемна байдужість, яку в інші часи він би сприйняв як виклик, пригнічувала Сета, породила в нього тривке зніяковіння.

Бабуся почала видобувати з пам’яті деякі спогади, щоб допомогти внукові з книжкою, яку той, за його власним визнанням, уже десять років починав і кидав. То був амбітний проект, і ніхто не зарадив би йому краще за Альму, котра мала багато вільного часу й не виявляла ще симптомів старечого маразму. Альма поїхала з Іриною до будинку родини Беласко в Сі-Кліффі[3], щоб поритися в своїх шухлядах, які ніхто не чіпав після її від’їзду. Її колишня кімната стояла зачиненою, туди заходили лише щоб прибрати. Альма розподілила майже все, що мала: невістці та онуці дісталися коштовності, крім оздобленого діамантами браслета, який призначався майбутній дружині Сета; лікарням та школам — книжки; благодійним організаціям — одяг і шкіряні вироби, яких у Каліфорнії ніхто б не наважився вдягти, побоюючись захисників тварин, здатних накинутися з ножами на їхніх власників. Решту речей вона пороздавала всім бажаючим, залишивши собі лише те, що для неї важило: листи, щоденники, газетні та журнальні вирізки, документи й фотографії. «Я мушу упорядкувати ці матеріали, Ірино. Не хочу, щоб — коли зовсім постарію — хтось копирсався в моєму особистому житті». Попервах Альма намагалася робити це сама, але в міру того, як проникалася довірою до Ірини, почала доручати щось їй. Зрештою у віданні дівчини опинилося все, крім листів у жовтих конвертах, що надходили час від часу й які Альма негайно ховала. Ірині було наказано їх не чіпати.

Внукові Альма віддавала свої спогади по одному, скнаро, щоб якнайдовше тримати його на гачку, оскільки боялася, що, коли Сетові набридне увиватися коло Ірини, знаменитий рукопис знову опиниться в якійсь забутій шухляді, а самого внука вона бачитиме набагато рідше. Ірина неодмінно мусила бути присутньою під час її зустрічей із Сетом, інакше той робився неуважним в очікуванні дівчини. Альма подумки сміялася, уявляючи реакцію родини, якщо Сет, спадкоємець династії Беласко, візьме шлюб із емігранткою, котра заробляла на прожиток, доглядаючи стариків та миючи собак. Їй самій така перспектива не видавалася кепською, бо Ірина була розумнішою за більшість тимчасових спортивних подружок Сета, але скидалася на необроблену коштовність, яку ще слід було відшліфувати. Стара намірилася надати їй блиску культури, водити в концерти й музеї, давати читати дорослу літературу замість безглуздих романів про фантастичні світи й надприродних істот, які Ірина обожнювала, а ще навчити її добрих манер — приміром, правильно користуватися столовим прибором. Цього Ірину не навчили ані дід із бабою в молдавському селі, ані матір-алкоголічка в Техасі, але вона була дівчиною кмітливою та вдячливою. Ушляхетнити її буде неважко, і це стало б дотепною відплатою Ірині за те, що вона принаджує Сета до Лак-хаузу.

Людина-невидимка

[2] Серенгеті — екологічний регіон у Східній Африці та однойменний національний парк у Танзанії.

[3] Сі-Кліфф — район Сан-Франциско.