— «В іншому місці» звучить кепсько, якщо зважати на обставини, — сказав Денніс.
— О, я не натякаю на те, щоб віддати їх триффідам. Але в нас вже була така група людей і для них потрібно було знайти інше місце, тож одна з груп переправилася на Нормандські острови і почала очищувати тамтешню територію, так само як ми робили на Вайті. Туди перебралося близько ста чоловік. Зараз вони почуваються непогано.
Тож тепер у нас є система взаємного оцінювання. Новоприбулі проводять з нами шість місяців, після чого відбуваються слухання в Раді. Якщо їм не подобається наш спосіб життя, вони про це кажуть; і якщо ми вважаємо, що вони нам не підходять, то теж кажемо про це. Якщо все нормально, то вони залишаються; якщо ні, то вирушають на Нормандські острови або «на материк», якщо в них є таке дивне бажання.
— Від цього трохи відгонить диктатурою… А як формується ця ваша Рада? — поцікавився Денніс.
— Мені знадобиться чимало часу, щоб пояснити всі конституційні питання. Краще вам буде приїхати і побачити все на місці. Якщо ми вам сподобаємося — залишитеся, якщо ні — думаю, що на Нормандських островах вам буде краще, ніж тут за кілька років.
Увечері, після того як Іван полетів, зникнувши в небі на південному заході, я пішов і сів на свою улюблену лавку в куточку саду.
Я глянув на долину, згадуючи, які тут були доглянуті та добре осушені луки. Тепер тут повертала собі позиції дика природа. Занехаяні поля вкрилися чагарником, а у низинах ріс очерет та блищали водойми зі стоячою водою. Більші дерева повільно тонули в розмоклому ґрунті.
Я згадав Коукера та його слова про керівника, вчителя та лідера і про всю працю, що потрібна буде для того, аби якось прогодувати себе на кількох акрах. Про те, що станеться з нами, якщо ми залишимося і далі в цьому полоні. Про трьох сліпих, які досі почувалися непотрібними і безсилими, а з віком це відчуття лише зросте. Про Сьюзен, яка повинна мати шанс вийти заміж і народити дітей. Про Девіда, маленьку доньку Мері та інших дітей, які можуть з’явитися на світ і яким доведеться стати чорноробами, щойно вони підростуть. Про себе й Джозеллу: з віком нам доведеться працювати все важче, бо потрібно буде більше їжі, а все більше роботи ми муситимемо виконувати вручну…
Потім я подумав про триффідів, які терпляче чекають за огорожею. Я бачив, як вони сотнями скупчуються за парканом, утворюючи темно-зелений живопліт. Необхідно проводити дослідження — має бути якийсь природний ворог, якась отрута, дестабілізатор, потрібно знайти щось, аби впоратися з ними. А для цього потрібно звільнитися від іншої роботи — і якнайшвидше. Час працює на триффідів. Їм залишається тільки чекати, доки ми вичерпаємо усі свої ресурси. Спочатку пальне, потім дріт, яким можна лагодити загорожі. А вони або їхні нащадки все чекатимуть, доки дріт проіржавіє…
І все ж Шернінґ став нашим домом. Я зітхнув.
Почулися легкі кроки по траві. Це була Джозелла. Вона підійшла і сіла поруч зі мною. Я обійняв її за плечі.
— Що вони про це думають? — запитав я її.
— Вони дуже засмучені, бідолахи. Мабуть, їм важко уявити, як назовні чекають триффіди, бо вони їх не бачать. Та й, окрім того, розумієш, тут вони хоча б орієнтуються. Це, мабуть, жахливо, коли ти сліпий і мусиш збиратись і їхати до абсолютно незнайомого місця. Вони знають лише те, що ми їм розповідаємо. Не думаю, що вони добре розуміють, наскільки неможливо тут стане перебувати далі. Якби це було не заради дітей, гадаю, вони б категорично відмовилися. Це їхня домівка, розумієш, усе, що в них залишилося. Вони дуже добре це відчувають, — вона помовчала, а потім додала: — Вони так думають, але, звичайно, це вже не лише їхня домівка, а й наша, правда ж? Ми чимало для цього попрацювали, — вона торкнулася моєї руки. — Ти зробив її і беріг для нас, Білле. Що ти думаєш? Варто нам тут побути ще рік або два?
— Ні, — сказав я. — Я працював, бо мені здавалося, що все залежить від мене. А тепер усе це здається марним.
— О ні, любий! Мандрівні лицарі здійснюють свої подвиги недарма. Ти боровся за всіх нас і відбивав напади драконів.
— Це здебільшого заради дітей, — сказав я.
— Так, заради дітей, — погодилася вона.
— Знаєш, мені весь час не давали спокою слова Коукера: перше покоління — чорнороби, наступне — дикуни… Думаю, нам краще визнати свою поразку, перш ніж вона настане, і вирушати зараз.
Вона стиснула мою руку.
— Білле, милий, це не поразка, це — як би це правильно назвати — стратегічний відступ. Ми відступаємо, щоб працювати і планувати заради того дня, коли ми зможемо повернутися. Колись це станеться. Ти покажеш нам, як знищити кожного з цих огидних триффідів, і повернеш нашу землю.
— Ти занадто сильно в мене віриш, люба.
— Чому б і ні?
— Ну принаймні я буду з ними боротися. Але спочатку треба звідси поїхати. Коли?
— Може, давай проведемо тут літо? Це будуть такі собі канікули для всіх нас: непотрібно буде готуватися до зими. Ми заслуговуємо на це, — сказала вона.
— Думаю, ми зможемо це зробити, — сказав я.
Ми сиділи, дивлячись, як долина розчиняється в сутінках. Джозелла сказала:
— Дивно, Білле. Тепер я можу звідси поїхати, але мені цього не хочеться. Іноді це місце здавалося в’язницею — а тепер сама думка залишити його здається мені зрадою. Розумієш, я була тут щасливішою, ніж будь-коли до того, незважаючи ні на що.
— Як на мене, кохана, я до того навіть і не жив. Але в нас ще будуть кращі часи — це я тобі обіцяю.
— Це буде по-дурному, але я, мабуть, плакатиму, коли ми вже будемо їхати. Литиму сльози відрами. Але ти не маєш на це зважати, — сказала вона.
Але, як показали подальші події, плакати нам виявилося ніколи…