День триффідів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, — відповіла вона. — А я — ні.

Молодик повернувся. Він підніс палець до вітрини крамниці, вказуючи на неї.

— Скажи, синку, що там? — спитав він.

— Я не синок, — заперечила дитина.

— Давай, Мері. Скажи джентльмену, — підбадьорила її мати.

— Гарненькі леді, — сказала дитина.

Молодик взяв жінку за руку і підійшов до наступної вітрини.

— А тут що? — знову спитав він.

— Яблука та інші речі, — відповіла дитина.

— Чудово! — вигукнув молодик.

Він стягнув з себе черевик і з розмаху вдарив по вітрині каблуком. Йому бракувало досвіду — скло розбилося лише з другого удару, звук якого луною покотився по вулиці. Він взув черевика й обережно засунув руку в отвір, трохи порухав і намацав там два апельсини. Один він дав жінці, а другий — дитині.

Потім поліз іще раз, витягнув ще й для себе і почав чистити. Жінка покрутила плід в руках.

— Але… — почала вона.

— Що таке? Не любите апельсини? — сказав він.

— Але ж це неправильно, — сказала вона. — Ми не повинні їх брати. Не так.

— А як ще ви плануєте добувати їжу? — спитав він.

— Думаю… ну, не знаю, — засумнівалася вона.

— Отож-бо й воно. Їжте, і ходімо шукати щось серйозніше.

Вона все ще тримала апельсин у руці, нахиливши голову, ніби дивилася на нього.

— Усе одно, мені здається, що це неправильно, — сказала вона, але в її голосі вже було менше впевненості.

За мить вона опустила дитину на землю і почала чистити апельсин…

Пікаділлі-серкус була найлюднішим місцем, яке мені досі доводилося бачити. Після інших районів здавалося, що вона заповнена людьми, хоча насправді тут їх було менше сотні. Здебільшого вони були вбрані у дивний, погано підібраний одяг і стривожено нишпорили навколо; було видно, що вони й досі шоковані. Часом невдача викликала в них вибух лайки та безглуздої люті. Це було моторошно чути, бо ці вибухи були викликані страхом та дитячим роздратуванням. Але, за деякими винятками, тут менше розмовляли і менше шуміли. Здавалося, що через сліпоту люди замкнулись у собі.

Виняток зайняв позицію на одному з острівців безпеки посеред проїжджої частини. Це був високий, старий, сухорлявий чоловік; на голові в нього кущилося жорстке сиве волосся. Він рішуче говорив про покаяння, Божий гнів та невтішну долю грішників. Ніхто не звертав на нього уваги: день гніву для більшості з них вже настав.

А потім здалеку почувся звук, який привернув увагу всіх. Це був хор, який співав усе голосніше:

Ця похмура та немелодійна пісня заповнювала порожні вулиці, незграбно повторюючись то там, то тут. Кожна голова в Серкус крутилася туди-сюди, намагаючись визначити, звідки ж цей звук лунає. Чоловік, який пророкував Страшний Суд, підвищив голос, намагаючись перекричати суперників. Незграбний хор, який ремствував на свою долю, залунав ближче:

Музичним супроводом слугувало човгання ніг, які намагалися рухатися більш-менш в такт.

Зі свого місця я побачив, як вони однією колоною виходять з бічної вулички на Шафтсбері-авеню, а звідти повертають до Серкус. Другий чоловік тримав руки на плечах ватажка, за нього тримався третій і далі, й далі — загалом їх було двадцять п’ять або тридцять. Коли ця пісня завершилася, хтось завів «Пиво, пиво, славне пиво», але на такій ноті, що вона просто захлинулася.

Вони вперто тягнулися вперед, аж доки не дісталися центру Пікаділлі й ватажок не подав голос. Голос в нього був гучний, немов на параді:

— Компанія, стій!

Тепер всі інші на Серкус застигли і повернули голови, намагаючись здогадатися, хто ж там прийшов. Ватажок знову підвищив голос, імітуючи професійного гіда: