— Три місяці тому.
— Опишіть мені обох якомога детальніше.
Все, що розповіла мені сеньйора, було для нас надзвичайно цінною інформацією. Тепер ми знали, де шукати Морґанів, але водночас довідалися, що над братом Бернарда нависла смертельна небезпека.
Вона описала, і я пересвідчився, що це справді були Морґани. Ясна річ, вона могла розповісти все це й за столом, але я розумів, що таким чином вона організувала собі невеличку приємність — прогулянку зі мною. Тож я щиро подякував їй і попрощався, бо ми саме повернулися назад, до воріт.
Коли я зайшов до кімнати, де ми збиралися ночувати, на мене вже чекали. Мої товариші вкладалися спати, і слід було розподілити нічні чергування. Ми не збиралися відмовлятися від цього навіть тут, на ранчо. І коли все було залагоджено, ми повлягалися.
Щоб зрозуміти, як виглядає ранчо, треба хоч раз побувати там. Зазвичай цю споруду лише умовно можна назвати будинком у тому розумінні, у якому це слово вживається в Європі. У такому будинку зазвичай буває щонайбільше дві кімнати. Одну з них сеньйора Еулалія власне й назвала «кімнатою», і там розмістилися ми. Там спали всі мешканці будинку, а також гості. Внизу було все, що належало до господарства: корови, коні, кози, свині, кури, пси і коти. Глиняну підлогу вкривав сухий мох і сіно, зверху накидали пончо, і постіль була готова. По підлозі повзали скорпіони, павуки та інша нечисть.
Дон Фернандо де Венанґо, сеньйорита Альма, стара негритянка, пастухи і ми учотирьох лежали у тісняві, одне біля одного, як у німецькій нічліжці, де за три пфеніґи[29] можна переночувати на соломі, прихилившись на спинку стільця. Я би з більшою радістю вмостився надворі, але не міг наважитися на таку зневагу господарської гостинності, бо це би точно образило власників ранчо.
Вранці нас провели в дорогу, і навіть похмурий пастух, якому напередодні дісталося від мого кулака, на вимогу донни Еулалії, пробурчав щось, що можна було зрозуміти як побажання доброго шляху. Донна Еулалія шмигнула носом, а розчулена сеньйорита Альма навіть заплакала.
Дон Фернандо де Венанґо відпроваджував нас верхи і розпрощався з нами аж опівдні. Судячи з усього, «місіонери» сподобалися йому, попри з’їдену корову й випиту настоянку. Завдяки тому, що розказала сеньйора Еулалія, ми могли змінити наш попередній план і того ж дня попрямували до озера Моно, але не спинялися там, а поспішили до перевалів Сьєрра-Невади. Ми не зупинилися на відпочинок і в Стоктоні: до Сан-Франциско було недалеко, і ми поспішали туди.
Місто це розташоване на краю довгого півострова. Із заходу його омиває океан, а зі сходу — прекрасна затока з глибоким і зручним портом. Гавань така велика, що могла б умістити весь флот світу. Порт живе своїм особливим життям, де повно законних і не дуже угод, торгівлі та контрабанди. Тут можна зустріти представників усіх рас і народів. Індіанці торгують з європейцями й отримують справедливу ціну за хутра та шкіри. Розкішно вбраний мексиканець сидить поруч зі скромно одягненим німцем. Флегматичний англієць розмовляє з темпераментним французом. Темношкірий індус скаржиться на життя бідному польському євреєві. Денді прогулюється поряд із неохайним вестменом. Тірольський торговець щось випитує в зарослого бородою золотошукача. Тут бувають монголи з азіатських пустель, перси з Малої Азії, індуси з берегів Гангу і китайці з берегів Янцзи.
Сини Піднебесної, тобто китайці, і становлять більшість іноземців у місті. Всі вони схожі між собою: з маленькими носами, косими очима, випнутими вилицями й однаковим жовтим кольором шкіри. У них один і той самий вираз обличчя, який можна було б назвати відсутністю виразу на тих лицях, якби всі вони не виражали одне і те ж — запопадливість. Старанні і працьовиті китайці беруться до роботи, яка вимагає великого терпіння і надзвичайної спритності. Вони чудові різьбярі по дереву, слоновій кістці, каменю і неперевершені ювеліри. Вони шиють, тчуть, малюють і плетуть витончені речі, на які завжди знайдеться покупець.
Слід додати, що вони дуже скромні та невибагливі й задовольняються наймізернішим прибутком. Спочатку можуть загнути дуже високу ціну, але зараз же готові знизити удвічі, а то й утричі. Цим користуються і платять їм зовсім небагато. На будівництві китайці отримують мало не в десять разів менше за білих робітників, але й ці нікчемні заробітки суттєво вищі за те, що вони мали в себе на батьківщині. А оскільки вони ощадливі, то живуть, принаймні на перший погляд, нітрохи не гірше за інших. Китайці захопили в місті всі дрібні ремісничі майстерні, і майже всюди можна побачити китаянок: служниць або покоївок.
Але не тільки китайці такі активні в цьому місті. Всі його мешканці прагнуть заробити якомога більше. Час — це гроші, кажуть вони, і той, хто затримує іншого, втрачає й сам, тож слід дати дорогу іншому, щоб він, своєю чергою, не затримував тебе. Дотримуючись цього золотого правила, всі крутяться, бігають, роблять свої справи, але без метушні, крику та лайки.
Так живуть люди в будинках і в палацах, і так само тече життя на площах, вулицях і в конторах. Бліда худенька американка, гордовита чорноока іспанка, огрядна світловолоса німкеня, елегантна француженка, чорношкірі кухарки і служниці-китаянки діловито снують по місту. Банкір у фраку і в циліндрі тримає в одній руці копчений свинячий окіст, а в другій — кошик з овочами. Ранчеро тягне на спині сітку з десятком великих рибин, які він придбав для сімейного свята. Офіцер воює з півнем, що намагається вирватися й утекти. Протестантський пастор загорнув у полу сюртука пару великих омарів. Усі ці люди спритно обходять один одного, ніхто нікому не заважає.
Ми без перешкод в’їхали в столицю «золотого» краю й відшукали на Саттер-стріт готель із вивіскою «Вальядолід». Це був типовий для Каліфорнії готель — довга вузька двоповерхова дерев’яна будівля. У Європі такий вигляд мають будки з пивом, які споруджують на центральних площах міст до святкових днів.
Ми передали своїх коней служникові, який відразу відвів їх до стайні, і пройшли в зал, де було так багато відвідувачів, що нам ледве вдалося відшукати вільний стіл. Ми зробили замовлення, офіціант поставив перед нами кухлі з пивом та їжу і збирався вже піти, але я затримав його.
— Сеньйор Енріке Ґонсалес удома?
— Удома. Ви хочете бачити його?
— Так.
Через деякий час до нашого столу наблизився високий насуплений іспанець і назвався сеньйором Енріке.
— Я хотів би дізнатися, чи проживає у вашому готелі сеньйор на ім’я Аллан Маршалл, — звернувся я до нього.
— На жаль, не можу сказати. Я не цікавлюся іменами пожильців. Реєстрацію веде моя дружина.
— Чи можу я поговорити з сеньйорою?
— Не знаю, треба запитати дівчат, — відрізав він, а потім повернувся й пішов геть.
Ґорґонія, шаман апачів-мескалеро, зі шкурою ведмедя. Нью-Мексико, прибл. 1886 рік. Фото А. Френка Рандала з Гантінґтонської публічної бібліотеки.
Здається, його стосунки з дружиною були схожими на те, що ми бачили на ранчо між Фернандо де Венанґо і донною Еулалією, сестрою тутешньої господині. Тож я підвівся й рушив на пошуки, а точніше — на апетитний запах печені. Назустріч мені вибігла худенька чорнява дівчина з тарілкою в руках. Я загородив їй дорогу й запитав:
— Сеньйора на кухні, дитино?
— Осел! — розлючено кинула вона через плече французькою і вправно ухилилася від моїх рук.
«Ого!» — подумав я, здивовано проводжаючи її поглядом. Далі я зустрів ще одну дівчину в накрохмаленому фартусі.
[29] Пфéніґ — розмінна монета, що перебувала в обігу в Німеччині, становила одну соту марки.