— Один з них молодий, а другий — трохи старший, але зовні вони дуже схожі між собою?
— Так, здається, батько і син. Мені рекомендувала їх моя сестра.
Я кивнув і сказав:
— Ви маєте на увазі донну Еулалію з ранчо дона Фернандо де Венанґо?
— Ви з ними знайомі?
— Ми мали честь відвідати їх. Однак я не зважився просити вашу сестру рекомендувати нас вам, донно Ельвіро.
— Як це неймовірно! Розкажіть же мені все щонайдетальніше!
Я розповів їй історію нашого знайомства з донною Еулалією, проте все ж дозволив собі пропустити деякі деталі. Господиня уважно вислухала мене, а коли я закінчив, сказала:
— Дякую вам, сеньйоре. Маю зізнатися, що ви — перший німець, який уміє поводитися у присутності іспанської донни. Буду рада бачити вас і ваших товаришів увечері. Я заздалегідь повідомлю вас про час вечері. До побачення.
Я зігнувся в шанобливому поклоні, який міг видатися кумедним, зважаючи на мій вигляд, і вийшов за портьєру. Коли я повернувся в зал, слуги позирали на мене значно ввічливіше, ніж доти, а Ґусті Еберсбах тут же підбігла:
— Сусіде, вам таки щастить, бо ви зуміли зачарувати господиню. Ще ніхто не затримувався в неї більш ніж п’ять хвилин. Напевно, ви їй дуже сподобалися!
— Навпаки, — посміхнувся я, — донна Ельвіра дозволила мені залишитися тільки за умови, що я виправлюся, і заявила, що я схожий на ведмедя.
— Тут вона трохи має рацію. Ходімо до мене в кімнату, я дам вам бритву і ножиці. Вам справді треба трохи причепуритися.
— Це зайве, Ґусті, — заперечив я. — Нам зараз дадуть кімнати.
— Не вірте, сусіде. Гостей влаштовують у кімнати тільки після восьмої години і ні на секунду раніше, саме тоді мені дають розпорядження, кого й куди селити.
— Ми маємо отримати найкращі кімнати, сказала донна. Де це?
— Під самим дахом. Там найсвіжіше повітря.
Раптом пролунав гучний дзвінок.
— Це вона кличе мене, сусіде. Я мушу бігти, бо якщо вона дзвонить у такий незвичний час, то щось серйозне.
Ґусті побігла до господині, а я підсів до моїх друзів. Всі відвідувачі зацікавлено поглядали на нас, що й не дивно: Віннету завжди привертав до себе увагу, а відсутність вух у маленького Сема свідчила про те, що ця людина пережила не одну пригоду.
— Що ти з’ясував? — запитав мене Бернард.
— Аллан виїхав два місяці тому і лише раз надіслав повідомлення з Єллов-Вотер-Ґраунд. Твої листи переправили йому туди.
— А де цей Єллов-Вотер-Ґраунд?
— Наскільки я пам’ятаю, це вузька долина поблизу Сакраменто. Там знайшли багате родовище золота, але потім жила вичерпалася, і золотошукачі подалися до верхів’я річки. Але найголовніше — Морґани пішли слідом Аллана.
— Може, Аллан щось тут залишив?
— Я про це не питав.
— А треба запитати.
— Для цього незабаром буде нагода. Вона збирається запросити нас усіх на вечерю.
— О, це дуже мило! До того ж у мене буде час відвідати банк, з яким ми вели справи, і спробувати там довідатися хоча б щось про Аллана.
Нашу бесіду перервала Ґусті, яка повернулася від господині.