Раптом Віннету з радісним вигуком простягнув мені знайдену серед каміння товсту нитку.
— Що скажете про це, Фреде? — запитав я вестмена.
Ткаля. Арізона, 1913 рік. Фото Роланда Ріда.
— Гм, нічого особливо. Звичайна нитка з ковдри.
— Саме так. Однак зверніть увагу, які в неї кінці. Індіанці розрізали ковдру на смуги і обмотали ними копита коней, щоб ті не залишали слідів.
Нам довелося ще більше напружитися і ще уважніше роздивлятися сліди. І справді, трохи далі відбиток індіанського мокасина в траві вказав нам потрібний напрямок. Проте пошуки ледве помітних слідів забирали надто багато часу, і ми просувалися вперед украй повільно, а індіанці все більше віддалялися від нас. Через деякий час сліди знову стали чіткішими. Мабуть, із кінських копит зняли шматки тканини. І аж урешті ми зовсім чітко побачили сліди індіанських ніг поряд із кінськими слідами. Це було дивно, і я замислився, що це могло означати. У цей момент Віннету зупинив свого коня і став вдивлятися у далечінь, ніби намагаючись щось пригадати.
— Уфф! — вигукнув він. — Печера в горі, яку білі люди називають Генкок.
— Чому ти згадав про неї? — запитав я.
— Віннету тепер усе розуміє. У цій печері племена сіу приносять людські жертви Великому Духові. Мій брат пам’ятає, що індіанці розділилися на два загони, і більший вирушив до стійбища, щоб скликати все плем’я на свято жертвопринесення, а менший попрямував на північ, до гори Генкок. Тому на кожного коня посадили по кілька бранців, а індіанці йдуть поряд із кіньми пішки. Віннету впевнений, що бранців ведуть до печери крові.
— Чи далеко звідси до тієї гори?
— Ми будемо там до вечора.
— Це неможливо. Вона надто далеко звідси, — сказав Фред.
— Мій брат мусить пам’ятати, що існує дві таких гори.
— А Віннету знає, котра з них та, що нам потрібна?
— Так.
— І побував у цій печері?
— Так. Віннету знає шлях, тому що саме там він домовлявся з батьком вождя Коі-Це, який потім зрадив Віннету, і Віннету взяв його скальп. Нехай мої брати більше не шукають слідів, а довіряться Віннету.
І він пришпорив коня, а ми подалися за ним. Ми довго їхали поміж ущелин, поки нарешті гори раптово не розступилися. Перед нами лежала величезна зелена рівнина. Навколо неї височіли похмурі скелі.
— Мовою дакота ця прерія називається Долиною Крові, — пояснив Віннету, пришпорюючи коня.
То от яка ця моторошна долина, де пролилося стільки крові і про яку вестмени розповідали так багато легенд! Саме сюди червоношкірі з племен дакота приводили приречених на смерть полонених, випускали і гнали по прерії, аж поки не заганяли на смерть. Тисячі невинних людей загинули тут болісною смертю біля стовпа тортур — їх спалювали живцем, вбивали ударами ножа або томагавка, закопували в землю. Ні білі, ні індіанці не наважувалися добровільно проникнути в цю долину. Тільки Віннету був здатний на такий сміливий вчинок, тож ми тоді їхали цією страшною долиною, ніби через найбезпечніше місце на землі.
Потроху наші коні почали виснажуватися від цієї шаленої гонитви. Раптом перед нами з’явилася відокремлена від решти гора, яка більше нагадувала безладне нагромадження зсунутих невідомою силою велетенських каменів. Біля її підніжжя починався ліс. Тут Віннету наказав нам зупинитися і дати спочинок коням.
— Ось і гора Генкок, — сказав Віннету.
— А де ж печера? — запитав я.
— Вхід до неї з іншого боку. Нехай мій брат іде за мною, і через годину ми будемо біля входу.
— Ти береш з собою тільки мене?
— Так, тільки тебе. У цих місцях панує смерть, протистояти якій може тільки дуже сильний. Нехай наші брати знайдуть у лісі схованку для себе і для коней та чекають нашого повернення.
Гора, біля підніжжя якої ми зупинилися, була вулканічного походження. Обійти її можна було щонайменше хвилин за сорок. Я залишив флінт і штуцер біля сідла мого коня й вирушив за Віннету, який уже дерся по західному схилу до вершини.
Дорога була надзвичайно небезпечна. Я ніколи не бачив вождя апачів таким обережним і обачним. Здавалося, що він очікує стріли або удару томагавка з-за кожного куща, з-за кожного каменя. Минула ціла година, поки ми нарешті добралися до вершини.
— Нехай мій брат не видасть себе жодним звуком! — прошепотів він, ліг на землю й поповз у зарості. Я поповз за ним, але майже відразу мало не відсахнувся від несподіванки: я висунув голову з кущів і виявив перед собою безодню, край якої міг намацати рукою. Глибина безодні була не менш ніж сто п’ятдесят футів. Майже прямовисні схили поросли рідким чагарником, а в самому низу, на майданчику завбільшки приблизно сорок футів, лежали зі зв’язаними руками й ногами мешканці селища Гелльдорф. Я впорався зі своїм здивуванням і порахував бранців: тут були всі мешканці Гелльдорфа. Їх охороняло чимало озброєних червоношкірих.