Наступного дня сліди показали, що індіанці випереджають нас більш ніж на півдня і що вони не зупинялися всю ніч. Вони дуже поспішали, і причина такого поспіху була очевидна: під час нічного нападу в Каньйоні Віннету вигукнув своє ім’я, і тепер вони знали, що їх переслідуватимуть.
Наші коні вже зробили майже неможливе, і ми знали, що годі примушувати їх бігти ще швидше. Тому протягом першого й другого дня переслідування ми не наздогнали ворогів.
— Час іде, — сказав мені Товстун Волкер, — ми можемо запізнитися.
— Не запізнимося, — впевнено відповів я. — Полонені повинні померти біля стовпа тортур, а для цього індіанцям треба насамперед дістатися до своїх поселень.
— А де саме їхні поселення?
— У Квакінґасп-Рідж, — відповів Віннету. — Але ми наздоженемо їх раніше.
На третій день перед нами несподівано виникла суттєва перешкода — сліди розходилися. Одна, більша, частина загону повернула на північ, інша — на захід. Перша була важливіша.
— Індіанці хочуть нас затримати! — захвилювався Фред.
— Нехай мої білі друзі зупиняться, — наказав Віннету, — щоб коні не затоптали слідів.
Він подав мені знак рукою, і я зрозумів його без слів: Віннету поїхав роздивлятися сліди, що ведуть на захід, а я вирушив слідом, що тягнувся на північ. Всі інші чекали нас біля роздоріжжя.
Я їхав хвилин п’ятнадцять. Було непросто порахувати, скільки коней пройшло там, бо вершники їхали один за одним. Глибина відбитків та їхня форма підказували мені, що їх було не більше ніж двадцять. Я вдивлявся в землю і раптом помітив кілька маленьких темних круглих цяток на піску, а трохи далі пісок виглядав так, ніби по ньому протягли мішок.
Я негайно повернувся назад. Віннету вже чекав мене біля місця, де сліди розходилися.
— Що бачив мій брат? — запитав я його.
— Нічого, тільки сліди вершників.
— Вперед! — наказав я своєму загону, розвернув коня і попрямував на північ.
— Уфф! — видихнув Віннету. Він не дивувався моїй рішучості і вірив, що я, напевно, знайшов потрібний напрямок.
Коли ми доїхали до того місця, де крихітні плями на піску привернули мою увагу, я зупинив коня і звернувся до Фреда.
— Фреде, я знаю, що ви — хороший вестмен. Погляньте на ці сліди і скажіть, що все це означає!
— Які сліди? — не зрозумів мене той. — Де?
— Ось тут!
— Та тут просто вітром здуло пісок.
— Чудово, мабуть, це трапляється тут доволі часто. Думаю, що Віннету прочитає ці ледве помітні сліди так само, як і я. Нехай мій індіанський брат уважніше придивиться до сліду.
Апач зістрибнув з мустанга, нахилився і швидко, нічого не пропускаючи, роздивився вказане місце.
— Мій брат Чарлі вибрав правильний шлях. Бранці проїхали тут.
— Чому ви так вирішили? — здивувався Фред, який почувався трохи по-дурному, а трохи і злим, що не зміг побачити те, що побачили ми.
— Нехай мій брат придивиться, — почав пояснювати йому Віннету. — Маленькі плями — це краплі крові, а тут, де, як сказав мій брат, вітром здуло пісок, лежали руки дитини, а он там було її тіло.
— Дитина впала з коня, — додав я, — до того ж так невдало, що розбила собі ніс. Індіанці підняли її і знову посадили на коня.
— Справді, дивно, що я сам не здогадався! — усміхнувся Волкер.
— Це тільки початок, Фреде. Скоро нам доведеться відгадувати складніші загадки. Вперед!
Так воно й було. Через хвилин десять замість кам’янистої стежки під нашими ногами був пісок, і сліди зникли. Знову довелося зупинятися, щоб не затоптати слідів, і повзати серед каміння і трави, щоб знайти хоч щось, що вказувало б напрямок.