— Моєму братові завжди щастить підслухати ворога. Нехай мій брат розповідає!
Коли я закінчив говорити, Фред задумливо протягнув:
— Отже, ваші передбачення справдилися.
— Про це нескладно було здогадатися.
— Який на вигляд той здоровань? Ви не помітили у нього шраму на чолі?
— Помітив.
— А густу чорну бороду? '
— Так.
— Це він, хоч раніше бороди в нього не було. Удар ножем він дістав під час нападу на ферму в околицях Лівенворт. А як до нього зверталися спільники?
— Його називали Роллінсом.
— Треба запам’ятати. Це вже четверте фальшиве його ім’я, яке я знаю. Що ж нам робити? Сьогодні зловити негідника не вдасться.
— Це точно, Фреде. Але чому вас турбує лише Галлер? Решта анітрохи не кращі за свого ватажка і теж повинні дістати своє. Зізнаюся вам, я намагаюся не вбивати людей і йду на це тільки в крайніх випадках, бо людська кров — це занадто цінна рідина, її треба берегти. Тому я волію знешкодити ворога, зберігши йому життя.
— Ви мені нагадуєте Вбивчу Руку, — перебив мене Товстун Волкер. — Кажуть, він теж убиває червоношкірих тільки задля порятунку власного життя. Він може прострелити ворогові руку або ногу, а частіше б’є кулаком по голові, і той потім ще кілька годин лежить непритомний.
— Уфф! — не стримав вигуку здивування Віннету, який тільки зараз дізнався, що Волкер не здогадується, хто я такий насправді.
— Та попри все, — продовжував я, — мені зовсім не хочеться відпускати додому негідника й убивцю, а тим більше всю зграю. Сьогодні я міг застрелити Галлера, але я не найманий вбивця, до того ж він не заслуговує на швидку смерть. Думаю, найкраще буде, якщо ми дозволимо їм потрапити до Ехо-Каньйону й закриємо пастку.
— Але як?
— Тут немає над чим думати! Ми приїдемо туди швидше за них і попередимо людей, на яких вони збираються напасти.
— Блискуча думка! Дорого я дав би, щоб узяти негідників живими. Але чи не занадто їх багато?
— Ми не побоялися йти за ними втрьох, то чого нам боятися в Каньйоні, де можна сподіватися на допомогу робітників.
— Їх там буде небагато, бо більшість вирушила навздогін за грабіжниками.
— А ми спробуємо попередити їх про задуми зграї, і тоді вони негайно повернуться.
— Але як?
— Я напишу їм записку і причеплю її до дерева на видному місці біля слідів грабіжників.
— Вони вам не повірять. Аж надто все це схоже на пастку.
— Їм доведеться повірити. Вони вже знають, що на місці нападу двоє пасажирів зійшли з поїзда, й обов’язково побачать наші сліди. Я попрошу їх обійти стороною Ґрін-Форк, де можуть бути індіанці сіу, і Пейнтер-Гілл, куди бандити вишлють своїх розвідників.
— Уфф! — втрутився у нашу розмову Віннету. — Нехай мої брати збираються в дорогу.
— Зараз? — здивувався Волкер.
— Коли зійде сонце, воно повинно побачити нас далеко звідси.
— А якщо зранку індіанці виявлять наші сліди?
— Собаки оґлала не будуть повертатися назад, на північ. Їхній шлях лежить на південь. Хуґ!